Не пригадаю, хто з відомих людей сказав: «Ретельно пережовуй їжу, бо суспільству потрібні здорові люди». І в цьому є резон. Самому довелося зіткнутися із ситуацією, коли з роками почали «сипатися» зуби. Власне, тоді мимоволі позаздрив акулам, адже зуби в них ростуть все життя, змінюючись (виростаючи) в міру зношування чи випадіння. Та й у слонів зуби регулярно міняються: за 60 років – 9 разів!
І хоча вчені за допомогою новітніх технологій довели, що будова людської емалі ідентична будові емалі акули, на жаль, головна проблема полягає в тому, що тканина наших зубів не здатна відновлюватися. Тож якщо зуб пошкоджений, у кращому випадку він підлягає лікуванню, у гіршому – його доведеться замінити протезом.
Певен: практично кожна людина зверталася до стоматолога. Довелося й мені мати справу з дантистами. У різні роки і по-різному. Здебільшого, похід асоціювався з боязню самої процедури. Однак коли нещодавно зернувся до одного з буковинських стоматологів, змінив свою думку, адже він виявився, як кажуть, фахівцем від Бога.
Це – Володимир Ігнатович БАРАБАНОВ.
Мріяв про море, а пішов у фельдшери
Хто з школярів у 70-80 роках не мріяв про професії героїчні та неординарні? Про космонавтів, моряків, пілотів, військових. Приваблювала романтика, престиж, та й форма. Про звичайні робітничі чи сільські – практично не думали.
Ось і Володимир після закінчення у 1986 році Грубненської восьмирічки, що на Сокирянщині, чітко визначився з майбутнім: стану моряком. Мабуть, на нього справив враження моряк-односелець, котрий навідувався у село до батьків у морській, як під голочку, формі, і зачаровував дівчат...
«Коли про свої плани піти вчитися, як тоді казали, в «мореходку» поділився з батьком, він мені порадив: «А ти думаєш, що на кораблях лікарі не потрібні?» – пригадує Володимир. – До речі, мого батька Ігната Власовича поважали в селі як мудру, справедливу та порядну людину. Йшли до нього за порадою, коли виникали якісь житейські питання. Зверталися навіть місцеві керівники, аби підказав, як їм діяти в тій чи іншій ситуації… А я опинився у Новоселицькому медичному училищі. Там сформували окрему групу з хлопців. Згодом, як дізнався, нашу спецгрупу фельдшерів готували з прицілом для відправки в Афганістан... Але, дякувати Богу, після закінчення училища війська звідти вивели».
Після випускного Володимира призвали в армію. Служив у ракетних військах за Уралом, у Красноярському краї. Там, власне, і застав його розвал Союзу. Цю подію сприйняв, як й інші хлопці, оптимістично і навіть з певним піднесенням.
Все на світі можеш вибирати. Обрав…
Повернувшись після служби (а це був 1992 рік), Володимир задумався: що робити далі? Час був непростий. Розвал економіки, безгрошів’я… І зважився. Поїхав вступати до Одеського медичного інституту (тепер – університет) на стоматологічний факультет. Чому туди? На той час в Одесі проживала родичка – все ж якесь підспір’я. Наполегливо, день і ніч, просиджував за підручниками, і як результат – зарахований студентом.
Рік за роком пролетіло навчання, кількарічна інтернатура, яку проходив в місті Болград на Одещині, де проживали, в основному, гагаузи та болгари. Набивав руку професійного стоматолога. По завершенні навчання і практики повернувся на Буковину. Місце роботи не обирав, бо тоді існували інші правила: випускників розподіляв навчальний заклад.
Так Володимир прибув з направленням до Чернівецького облздороввідділу. Звідти його спрямували до Романківської лікарні, де якраз потрібен був фахівець його профілю. На той час молодому спеціалісту за направленням потрібно було відпрацювати три роки.
«У Романковецькій лікарні працював зранку до вечора, – пригадує Володимир Ігнатович. – Засиджувався допізна. Потрібно було досконаліше освоювати на практиці набуті знання. У день приймав по 20-30 відвідувачів. А зарплатню, здебільшого, видавали … продуктами».
За три роки роботи Володимир уже набув практичного досвіду і вирішив вдосконалюватися у Чернівцях. Оскільки в столиці Буковини вільних у стоматлікарнях місць не було, згодився працювати у приватника. Проте довго там не затримався. Чому?
«Приватник завше докоряв, чому я так довго лікую, – розповідає Володимир. – Йому потрібна була більша кількість пацієнтів. Про якість не могло бути й мови. А це вже не в моїх правилах. Звик усе робити на совість. Інакше кажучи, ми не спрацювалися».
Саме тоді підвернулося місце в дитячій стоматполіклініці, що на вулиці Головній.
«Діти – пацієнти особливі, – зауважує мій співрозмовник. – Підхід, лікування теж вимагають від лікаря не тільки фаховості, а й особливого психологічного ставлення».
Пропрацював тут майже тринадцять років. Набув майстерності.
Не ходіть діти в Африку гуляти. Зважився…
Згодом у 2014-му з’явилася нагода попрацювати за кордоном. Запропонували Африку. Зважився. Контракт передбачав роботу в Анголі. Поїхав туди у складі групи лікарів з Молдови, Білорусі, Росії.
«За чотири з половиною роки роботи в Анголі з дружиною Надією (медсестра стоматкабінету – авт.) зміг багато чого почерпнути від своїх колег, – розповідає Володимир. – А ще побачити інший континент, іншу природу, поспілкуватися з іншим народом та їхніми звичаями. Ми надавали стоматпослуги практично в усіх провінціях. Проте базовою була провінція Маланж».
«Ангольці ставляться до нас, «білих», по-різному, – приєднується до нашої розмови дружина Володимира, Надія. – Одні – довірливо, інші – з острахом. Певне, це в них закладено генетично, адже їхня країна тривалий час була колонією Португалії. Щодо стану зубів, то, порівняно з нашим населенням, вони в ангольців – у гіршому стані. Вочевидь, даються взнаки харчування, вода, та й недостатній догляд. Між іншим, ми там ласували досить екзотичними, які не експортуються до України, фруктами та овочами. Це саусеп (називають ще – сметанне яблуко, яке можна порівняти за смаком із суницею й ананасом, змішаних разом), африканські огірки, корінь мандіока, який перемелюють на борошно чи крупи і роблять з нього щось подібне до нашої мамалиги або запікають паляниці».
На Батьківщину повернусь…
Повернувшись з Анголи в Чернівці, подружжя Барабанових вирішило відкрити власний стоматкабінет. Так і зробили. На презентації, за порадою колег, назвали його «Надією». Пацієнти не забарилися. Якимось чином дізнавшись, що Барабанов повернувся, знаходять його, бо знають: працював і працює на совість.
Односелець Володимира, Павло, розповів: «Оце їду автобусом із села у Чернівці ремонтувати зуби. Розговорився з попутницею. Запитала, куди їду. Сказав, що до Володі. А вона каже, що знає його: «Колись пломбував мені зуби й давав гарантію на три роки, а вони служать вже десять. Дай йому Бог здоров’я».
А потім забіг хлопчина. У нього покришилася пломба. Одна з чотирьох, яку Володимир ставив йому …вісім років тому. І таких відгуків – чимало. Що вкотре доводить: Барабанов робить свою справу бездоганно.
Одна дружна сім’я
Володимир та Надія виховують двох синів. Старший Вадим після закінчення Кам’янець-Подільського військового ліцею навчається на стоматологічному факультеті Одеського медичного університету. Уже четвертокурсник. Молодший Сашко – школяр, з майбутньою професією ще не визначився. Але завітавши до батьків на роботу, хвацько взявся допомагати: схопив віника й мерщій прибирати. Непосидючий. Вочевидь, вдався у батька. Володимир також почерпнув (хоч скромно зізнається, що не повністю) від батька Ігната Власовича та матері Анісії Павлівни завзятості, розважливості та житейської мудрості.
З власного досвіду скажу: раніше від стоматологів, окрім слів «дві години не їсти», практично нічого не чув. Натомість Володимир Барабанов проконсультує, порадить, докладе всіх зусиль, аби, якщо є хоч невелика можливість, зберегти зуб. Звісно, з цим потрібно довго «погратися». Та по-іншому, здається, він уже не може. Бо такий у нього характер, таке життєве кредо: робити все на совість, якісно, щоби пацієнт був задоволений.
Василь ВІННИЧУК
для «Урядового кур’єра»