135 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА ГАВРИЛКА.jpg)
МУЖНІСТЬ. За радянських часів широко прославляли подвиг більшовика Сергія Лазо, якого у 1920 році окупанти-інтервенти живцем спалили у топці паровоза. Та мало хто навіть на Полтавщині знав, що їхнього земляка Михайла Гаврилка аналогічним чином стратили у тому-таки 1920 році. Причому теж інтервенти, які прийшли на українську землю з Росії під червоними прапорами.
Михайло Гаврилко народився у 1882 році, закінчив Миргородську художньо-промислову школу, де навчався у видатного митця-патріота Опанаса Сластіона. Ще студентом юнак створив погруддя Шевченка, яке у 1903 році встановили в Седневі на території помістя Федора Лисогуба — мецената Миргородської школи.
За участь у студентських заворушеннях Гаврилка виключили з Петербурзької школи технічного малювання. Отож довелось виїхати за кордон, де по закінченні Краківської академії мистецтв і стажування у паризького скульптура Антуана Бурделя талановитий полтавець розпочав мистецьку кар’єру.
Однак із початком війни Гаврилко вступив у лави Січових стрільців, щоб уже ніколи не розлучатись із рідним краєм. Восени 1920 року підступом взятий у полон повстанський отаман у прямому значенні слова став вогнем, який донині запалює у серцях українців полум’я патріотизму та жертовної любові до Вітчизни.
120 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА МИКИТЕНКА
Фельдшерський діагноз драматурга
ПОСТАТЬ. «П’єсу «Кадри» бачили 150 000 осіб — майже половина трудящої людності Києва. Усі 100 вистав були закриті; отож класово ворожий глядач не потрапляє до театру», — повідомляли у 1930 році київські газети про тріумфальний успіх драми Івана Микитенка на сцені театру імені Івана Франка. Не меншу популярність твір уже знаного українського драматурга здобув на театральних сценах тодішніх столиць України і СРСР — Харкова і Москви, не кажучи вже про десятки інших великих міст.
На відміну від Києва, де закриті вистави були винятково для пролетарів та партчиновників, зазвичай глядачів
на «Кадри» допускали без перевірки мандатів, хоча не без солідних черг. П’єса розповідала про становлення нової вишівської освіти, де не бракувало проблем. Причому не лише «класових», коли, на розпач професорів старого гарту, в аудиторіях з’явились переважно малограмотні студенти, які, однак, не лізли за словом у кишеню при спілкуванні з «осколками царизму».
Втім, значно страшніше, що горе-реформатори ввели нові «революційні» форми навчання. Оцінку «відмінно» скасували як індивідуалістичну, запровадивши колективне складання іспитів, коли на екзаменах відповідала вся навчальна група разом. Неважко спрогнозувати фаховий рівень майбутніх інженерів чи лікарів, кожному з яких достатньо було визубрити заздалегідь розподілені між ними теми.
Автор п’єси справді талановито написав про те, що сам добре знав, адже він один із тих, хто поповнив нові пролетарські кадри. Микитенко — випускник ще старорежимної військово-фельдшерської школи, яка давала середню медичну, однак аж ніяк не загальну освіту. Майбутній драматург кілька років відслужив фельдшером на фронті та у пореволюційних селах. Однак ставши у 1922 році студентом Одеського медінституту, виявився за освітою на голову вищим від малограмотних однокурсників, що разом із бідняцьким походженням дало старт стрімкій кар’єрі.
Людину, в послужному списку якої лише правлені редакторами газетні публікації на «актуальні» теми, призначили завідуючим літературною частиною щойно заснованого українського драматичного театру в Одесі та головою місцевої філії об’єднання письменників «Гарт». Ще до закінчення вишу Микитенка викликали у тоді столичний Харків, де недовчений початківець став відповідальним секретарем літературного журналу «Червоний шлях» та очолив Всеукраїнську спілку пролетарських письменників.
Повноважний делегат України на Першому з’їзді радянських письменників у Москві та член Всеукраїнського центрального виконавчого комітету фактично вже високопоставленим чиновником взявся за освоєння азів літератури і драматургії. Зокрема, створена ним у 1929 році п’єса «Диктатура» писалася спільними зусиллями автора та театрального колективу Одеської держдрами безпосередньо у ході репетицій.
Є всі підстави стверджувати, що Іван Микитенко набув офіційного статусу письменника ще до того, як насправді ним став. Однак, на відміну від багатьох забутих нині чиновників від письменництва, в нього вистачило розуму і мужності визнати, що «аж тепер ми осягнули — що то є література» та чесно заявити: «Чимало з нашого брата може сказати: «Язик мій — ворог мій».
Остання фраза виголошувалась ще в часи, коли малось на увазі вміле володіння мовними багатствами. Без цього навіть природний талант не принесе успіху на літературній ниві, а натомість виявилось, що йдеться про набагато страшніші й трагічніші речі. Дебютувавши на великій сцені суто кон’юнктурною агіткою «Диктатура», Іван Микитенко від п’єси до п’єси ставав дедалі вправнішим, чеснішим і небезпечнішим для тоталітарного режиму драматургом. Гіркі й справедливі слова героїв його творів, що «у кооперації самі чамайдани та шнурки до черевиків», а «моя баба може постояти в черзі, бо морда в неї не інтелігентна» — явно не для нових реалій лакованого соцреалізму.
Вершиною трагічно обірваного всього-на-всього у сорокарічному віці злету Микитенка у драматургії стала сатирична комедія «Соло на флейті», назва якої прямо перекликається із легендарним кінофільмом часів горбачовської перебудови «Забута мелодія для флейти». «Я сказав «так» і перетакувать не буду» — таке життєве кредо «завжди правих» сталінських партчинуш. «Це історичний аспірант більшовицької науки. Був ковалем, а тепер пише дисертацію і доказує, що при нашій, сказать, радянській владі не може бути падлєцов. Не знаю, чи докаже» — за цей чесний діагноз вирощеним Сталіним «кадрам» заплачено життям талановитого українського драматурга.
60 РОКІВ ВІД ДНЯ ПРИСВОЄННЯ ЗВАННЯ ГЕРОЯ ВАСИЛЮ РОМАНЮКУ
Рекорди не заради рекордів
ПЕРШОПРОХОДЕЦЬ. Віддаючи належне талантові спортсменів і креативності охочих прославитись у книзі Гіннеса навіть безглуздими досягненнями, не забуватимемо, що є рекорди з особливою значимістю. Так, наприклад, уродженець міста Драбів на Черкащині Василь Романюк, на рахунку якого 3475 стрибків та 18 світових рекордів, був випробувачем парашутних систем, якого першим серед колег удостоїли звання Героя Радянського Союзу.
70-РІЧЧЯ ЗАСНУВАННЯ ДНЯ ШАХТАРЯ
Гірке свято Донбасу
ПОГЛЯД. Справедливо нарікаючи на роз’єднаність і довірливість українців, які, на відміну від фінів, поляків і прибалтів, не зуміли відстояти незалежність рідного краю після розвалу царської тюрми народів, ми зазвичай забуваємо, що бідою України стали хліб і вугілля. Без них, як не втомлювався нагадувати вождь російських більшовиків Ленін, неможливим було існування відроджуваної ним імперської держави. Отож окупанти не шкодували ні людських життів, ні улесливої брехні для загарбання українських земель, не особливо переймаючись долею інших «інородців», без яких могла існувати «Вєлікая Расія».
«Донбас — не випадковий регіон, а район, без якого соціалістичне будівництво залишається просто добрим побажанням» — цей постулат Леніна залишався актуальним аж до освоєння велетенських покладів корисних копалин у Тюмені, що зробило «хлібом промисловості» замість вугілля нафту і газ. Однак у путінській Росії, де щорічно гучно святкують чергові дні перемоги у війні проти Гітлера, чомусь геть-чисто забули, що без післявоєнного відродження Донбасу не могло бути й мови про відбудову СРСР, де паровози, пароплави і переважну більшість заводів приводила у рух енергія донецького кам’яного вугілля.
Не дивно, що саме в голодному і холодному 1947 році ухвалили рішення про запровадження з наступного року Дня шахтаря, відзначення якого в останню неділю серпня мало хоча б добрим словом та мало чого вартими для держави орденами і медалями підсолодити гірке життя гірників. Дату приурочили до річниці трудового подвигу Олексія Стаханова, який в останній день серпня 1935 року видав на-гора 102 тонни вугілля, виконавши 14 тодішніх норм.
Від моменту свого заснування День шахтаря був і лишається святом зі сльозою, бо, крім надважких умов праці, робота в шахтах оплачена втраченими людськими життями. Причому якщо гірникам дістаються професійні хвороби і висока ймовірність каліцтва чи загибелі, то видобуте шахтарями вугілля є чорним золотом у прямому значенні слова.
Експерти, які з піною на вустах доводять, що економіка України тримається на експорті сталі, жодним словом не згадують, що її виробництво на фізично і морально застарілому обладнанні було б завідомо збитковим, якби не низька ціна українського вугілля, вдвічі-втричі менша від декларованої собівартості. Причому до останньої теж великі питання, бо супердорога продукція багатьох великих шахт, яку доводиться дотувати державі, так само в рази більша, ніж у добутого обушком у примітивних копанках вугілля, яке тихцем зсипають на шахтні двори потужних підприємств та реалізовують кагалом.
За такої ситуації нічого дивуватись, що приватні господарі шахт кровно зацікавлені в утриманні високої собівартості чорного золота, адже основний прибуток забезпечує не збут видобутої сировини, а дотації, які удвічі-втричі вищі за реалізаційну ціну! Можна скільки завгодно нарікати на зростаючу глибину шахт та дедалі складніші умови роботи гірників, але куди подітись від факту, що Стаханов за п’ять годин ударної праці нарубав 102 тонни вугілля, а сучасні українські шахтарі добувають у середньому по 300 тонн чорного золота на кожного. Причому не за зміну, а за рік! Винні в цьому не вони, а система перетворення вугілля в бакси для олігархів і корупціонерів, без руйнування якої свято шахтарів постійно буде зі сльозою, а дотаційний Донбас диктуватиме свою волю Україні, яка його утримує і годує.
Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА,
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+