Волонтера з Черкас Валерія Макеєва бойовики затримали торік у серпні, коли той вів переговори про визволення українських полонених на Луганщині. Без пояснень та будь-яких вимог волонтера ув’язнили на понад три місяці, про що свого часу розповідав «УК» («Сто днів у полоні», 11 грудня 2014 року). Згодом після допитів, нелюдських знущань окупанти… вибачилися й відпустили. Щоправда, потім довелося чимало лікуватися.
Забути не можна
Легше вилікувати тілесні недуги, а от пережите забути непросто. Проте письменникові, юристові Валерію Макєєву, й не хотілося нічого забувати. Весь час після полону працював над книгою, яка, впевнений автор, стане у пригоді багатьом. Вийшла щира сповідь людини, яка пережила все пекло полону, 12 допитів, погрози про розстріл, лікарню. В книзі уперше оприлюднено чимало документів про військових, які загинули біля Луганського аеропорту.
Описуючи свої враження від пошуків полонених, від переговорів з бойовиками, Валерій не приховує всіх жахіть так званої гібридної війни, безвиході, в якій опинялися люди, що їх неймовірними зусиллями рятували волонтери. Свої враження від спілкування з російськими бойовиками описує так:
«...Допитували по-різному. Практично завжди — групою з двох-трьох людей. Були дуже довгі допити і не дуже. За весь час я нарахував 12 осіб, які брали участь у допитах. Багато про що не можу писати й сьогодні, про щось — не хочу. Зараз можу сказати, що це була хороша школа. Школа, в якій вчишся любити і цінувати життя. У таких екстремальних ситуаціях мозок відключається, включається щось більше — напевно, підсвідомість, яка і підказує мозку правильні рішення.
Ті, хто проводив допити, безумовно були професіоналами.
Багатьох, хто зі мною розмовляв після мого повернення з полону, цікавило питання: «Як там катують?» Не хотів і не хочу когось лякати. Можу сказати лише, що способів впливу на здоров'я, зокрема психічне, безліч. І банальний больовий синдром не на першому місці.
Активна фаза допитів тривала близько десяти днів. На одному з останніх «хороший» «помилував»:
— Ну що, зробимо, мабуть, перерву, навіть не знаю, на скільки. Ми перевірили в лікарні твій діагноз — так, якийсь там інфаркт. Дуже добре. А тепер посидь зі своїм інфарктом у закритій прокуреній камері без права виходу. Якщо не здохнеш, через місяць, може, й продовжимо...
Інший «доброзичливець» також поставив свою «мітку»: «Що, крутий юрист, так? А ти ось тепер спробуй виграти справу у мене: посидь тут. Про тебе ніхто не знатиме. А ти спробуй вибратися звідси. Зіграємо?»
Вибрався... Через сто днів...
Але попереду було ще кілька тижнів життя у підвалі в Ровеньках…»
Безслідно зникають сотні
За словами автора книги, допомогла не впасти духом і вижити віра в Україну, у товаришів-волонтерів.
«Власне, однією з найстрашніших особливостей війни, — пише в своїй книзі Макеєв, — є життя цивільного населення у прифронтовій зоні, коли містечко переходить під контроль почергово від однієї до іншої воюючої сторони. Однак «переходить» — це досить порожня дефініція. Один із місцевих жителів розповідав, що ополченці, взявши під контроль його містечко, проводили масові зачистки, вишукуючи тих, хто так чи інакше сприяв українській армії (або хоча б висловлював радість з приводу її перебування). Так зі слідами чи безслідно тільки в містечку Лутугиному зникло близько сотні громадян…»
Усі жахіття, які принесли на українську землю ворожі зайди, ще належить зібрати й осмислити історикам, свідкам і учасникам цих подій. І свою маленьку цеглинку в цей багатотомник війни поклав черкаський волонтер Валерій Макеєв.
Продовжуючи свою антивоєнну діяльність, Валерій написав пісню «Мир настане!». Перша її версія — російськомовна. Валерій Макеєв сподівається, що його голос почують по той бік лінії фронту, де заручником у бойовиків він пробув понад 100 днів, і нарешті зрозуміють: війна не має перспективи, жителям України на заході і на сході судилося жити в мирі.
Ми в Google+