Вийшло друком фундаментальне літературне дослідження голови Українського фонду культури Олександра Бакуменка «Захисник Чернечої гори», присвячене пам’яті перших захисників Київщини від нацистської навали 1941 року. Головний герой подій, про які йдеться у книжці, батько автора — поет, прозаїк, перекладач 1950-х років Данило Бакуменко.

Данина пам’яті

У червні 1941 року у складі студентського батальйону, сформованого з чотирикурсників філфаку Харківського державного університету, Данило Бакуменко пішов добровольцем на фронт. Разом з піхотними полками і залишками прикордонних загонів, що відступали від західного кордону, вчорашні студенти протягом місяця стримували наступ німецьких військ на ділянці фронту між Богуславом і Білою Церквою. Із тисячі добровольців у тих запеклих боях живими залишилися 37. Через кілька днів їм довелося брати участь в обороні Канева, Тарасової гори. Там Данила Бакуменка було вперше поранено. Про ті кровопролитні бої він розповів після війни у романі «Живих кличу». Події того періоду відобразив у романі «Людина і зброя» Олесь Гончар. А прототипом Богдана Колосовського був Данило Бакуменко.

Дивовижно поєднала свого часу доля творчих людей у харківському студбатальйоні. Усі 37, хто пережив війну, стали письменниками. Нині далеко за межами України багатьма мовами видано твори Олеся Гончара, Олександра Бакуменка, Дмитра Білоуса, Григорія Тютюнника, Михайла Пилипенка та багатьох інших студбатівців воєнних часів. У повісті «Захисник Чернечої гори» Олександр Бакуменко розповідає про кожного з них із синівською теплотою та любов’ю.

Усе, що ретельно занотовував у фронтових щоденниках Данило Бакуменко, згодом прислужилося для правдивого відображення окремих воєнних епізодів у творах його бойових побратимів Олеся Гончара, Михайла Колесникова, Віктора Некрасова, Григорія Тютюнника. Багато їхніх літературних героїв змальовано з живих прототипів, які поруч пройшли важкими дорогами війни.

Біль душі

Участь у бойових діях для майбутнього письменника стала життєвим випробуванням. Тоді збагачувався і розвивався його літературний талант. Його прозові та поетичні твори «Живих кличу», «За нас правда», «Любов — полум’я Боже», «Зорецвіт», «Обрії» сповнені любові до життя, патріотизму, людської величі та справедливості. Остання поетична збірка Данила Бакуменка «Кардіограма мужності» (1999) — це своєрідний щоденник, у якому узагальнено все пережите і вистраждане. 2001 року її відзначено літературною премією імені Павла Тичини.

«Данило Олександрович писав про те, чим жив, за що вболівав душею і серцем, — розповідає син. — Біографія ліричного героя — сучасника поета увібрала його власний життєвий досвід. Це насамперед визначило тематичні обшири його творчості: бої на українській землі за її свободу і незалежність, Далекий Схід, Азербайджан і нафтові промисли на Каспії, башкирський цикл, шахтарі й металурги, хлібороби і космонавти. Кожну з цих тем глибоко розроблено, вони містять заряд патріотизму, вірності ідеям дружби народів, перемогу справедливості, духовності, людської порядності».

У творчому спадку Данила Бакуменка вагоме місце займають переклади літературних творів письменників, з якими він підтримував товариські стосунки, перебуваючи на посаді директора Бюро пропаганди художньої літератури (1961—1967) у Спілці письменників України. Серед них Єгор Ісаєв, Расул Рза, Хамід Єргалієв, Мажита Гафур, Мустай Карім, Михась Калачинський, Петрусь Бровка та інші письменники того часу.

Досліджуючи архівну спадщину батька, Олександр Бакуменко звернув увагу на його сприйняття подій і явищ сьогодення, що прийшло на зміну минулому. Тоді молодь вірила у світле майбутнє, дотримувалася законів високої духовної моралі.

У правди — земля під ногами,
         У правди — нескорені крила.
         То хай же постане із нами
         У спогадах правда всесила!
         Постане, як пам’ять тривожна,
         Хоч душі обпалить до болю,
         Бо пам’ять не попіл, не можна
         Її приорати у полі.

Нехай ці поетичні рядки з останньої книжки Данила Бакуменка «Кардіограма мужності» стануть заповітом для майбутніх прозаїків і поетів.

Павло ЛАРІОНОВ,
заслужений працівник культури України,
для «Урядового кур’єра»