Художній керівник Вінницького
обласного музично-драматичного
театру ім. М. Садовського
Віталій СЕЛЕЗНЬОВ

Хто не був  в уманській «Софіївці» або принаймні не чув про цей шедевр  паркового мистецтва, який магнат Станіслав Фелікс (Щесний)  Потоцький подарував своїй Софії?! Вона була у нього третьою дружиною, а він у неї — другим чоловіком. Як відкупне він дав її першому чоловікові один з маєтків і великі гроші. Софія народила Потоцькому 5 дітей... і «вбила» його, зрадивши з його сином від другої дружини. Втім, це потім її називатимуть найкрасивішою жінкою Європи. А у 1778 році 13-річну Дуду Клавоне та її старшу сестру Лейлу посол Речі Посполитої в Стамбулі купив (мати продала дочок через бідність) біля воріт гарему султана в дарунок своєму королю. У Кам’янець-Подільській фортеці посол залишив дівчат, щоб підготувати короля до сюрпризу.

Але доля розклала карти по-своєму... Дружина, коханка, зрадниця, шпигунка... Це одна з найскандальніших особистостей того часу! Та про неї немає ні романів, ні фільмів. Донедавна не було й вистави. Може, так тому, що в серці гречанки за національністю  вочевидь не було вітчизни. Втім,  драматург, художній керівник театру ім. Садовського Віталій Селезньов упевнений, що історія життя цієї жінки тепер актуальна. Він написав і поставив драму, яка стала справжньою подією в мистецькому житті області. За 2 тижні до прем’єри квитків у касі вже не було! Тож якою побачили глядачі Софію, про це ведемо з ним мову.

— Віталію Євдокимовичу, чому ви взялися за цей складний  образ?

— Якось постійні глядачі театру принесли мені нотатки про Софію та попросили написати п’єсу. Спочатку я скептично поставився до цього. Та побував в історичних місцях (а події відбуваються на Поділлі!), прочитав деякі дослідження, кілька новел, і мені захотілося відчути атмосферу XVIII століття і, зокрема, Тульчина, окрасою якого й тепер є палац Потоцьких. А друга причина та, що майже всі свої оригінальні п’єси я пишу для когось з акторів нашого театру. Наприклад, «Осінню мелодію» створив для народної артистки Лідії Бєлозерової, «Незакінчену історію» — для народної артистки Клавдії Баріл... Тож подумав: « А чому б не написати п’єсу для своєї дочки Катерини, якщо в неї є всі дані, щоб зіграти Софію?» Вона у мене красива, тендітна актриса. Дуже підходить на цю роль. До речі, після прем’єри найбільше компліментів отримала саме вона. Робота над твором зайняла півтора року та ще 4 місяці пішло на постановку. Та навіть тепер, коли вистава відбулася і затребувана, щось дописую, деякі моменти допрацьовую з акторами. Мені хочеться, щоб вистава жила довго.

— Життя Софії було дуже насиченим на події. Який саме період ви взяли і, власне, як її подаєте?

— Це період з 1778 по 1805 роки. Тобто від часу прибуття Дуду (Софії) на Поділля і до року смерті Потоцького. Спеціально для прем’єри пошили нові костюми, взуття, перуки, які добре передають тодішню епоху. У виставі я ставив перед собою два завдання. Перше — пошук сенсу життя. Софія фактично була майже жебрачкою і тому вважала, що найголовніше, чого треба досягти, — багатство, слава, статус. Та потім вона збагнула, що цього мало. Людині  ще треба кохання. А друга важлива тенденція — співвідношення краси духовної і краси зовнішньої. Є дві рідні сестри: одна чарівна, а друга у виставі негарна. Над нею сміються, її спочатку зневажають, але перемога все-таки за красою духовною.

Ось така вона, Софія у виконанні Катерини Селезньової, з Потьомкіним — артист Анатолій Книшук. Фото з архіву театру  

— Перепрошую, але ж її сестра теж була гарна...

—Це театральна версія. Мабуть, в істориків будуть претензії до мене. Але в художньому творі треба знайти осмислення теми, поставити важливу проблему, ідею. Гадаю, що сьогодні, в час  панування грошей і певної бездуховності, саме історія Софії дуже повчальна й актуальна.

— Я десь читав, що наприкінці свого життя вона зауважила: «Не було в мене справжнього щастя. Жадала святого, щирого кохання, та так і не знайшла його. Скрізь лицемірство, зрада».  Як мовиться: і хто це каже?..

— Вона була жінкою надзвичайної краси і надзвичайного розуму. Скільки красунь зів’яло і ніхто про них не знає. А тут не лише краса, тут розум. Вона збагнула, як треба жити в тому світі. Тому переступала через своїх коханців, не кохаючи, а досягаючи певної мети. Біля її ніг плазували сильні світу. Їй освідчувалися австрійський імператор Франц-Йосиф II, французький король Людовик ХVI, генерал-фельдмаршал Григорій Потьомкін... А Потоцький? Він був найбагатшою людиною України і Речі Посполитої! Вона хитро і розумно використовувала свою красу. Так, зраджувала, проте не лише від чуттєвого бажання. Чоловік засипав її грошима, діамантами, чим лише міг, але їй цього було замало. Вона була довіреною особою Катерини II і працювала на Росію, підриваючи основи Польщі. Софія переконала Потоцького діяти на користь Росії. Вона надто непроста особа. Але повною мірою все це показати на сцені дуже непросто. Тому я взяв суто людський, навіть філософський аспект, і на цьому стверджував образ. До речі, її старша сестра була коханою жінкою в гаремі хотинського паші. Ці дівчата відігравали неабияку роль у політичному житті Росії та Польщі. Хотин тоді був обкладений військами Потьомкіна. А фортеця — дуже міцна. Та Софія попросила свою сестру, щоб вона вплинула на пашу, і той без бою відкрив ворота фортеці для російських військ.

— Боже...

— Ось наскільки чоловіки довірливі. Наскільки бувають під закаблуком красивої жінки. Краса — страшна сила. Основна думка, яка проходить через виставу, та, що жіноча краса — це полум’я, на котре летять закохані метелики. Летять і згорають. У Софії були притягальна сила, звабливість. Було те, що тепер називають сексуальністю.

— Тож вистава про вічне: кохання, душевні переживання, розчарування...

— Звичайно. Тому що у фіналі — розбите кохання, за яке вона бореться і яке внесло в її життя трагедію. Загалом у коханні цікаве співвідношення. Той, хто кохає, завжди переможений, а той, кого кохають, завжди переможець. У першій частині вона була переможницею і підкоряла всіх чоловіків. Та потім покохала 22-річного хлопця — гуляку, картяра, п’яничку (сина Потоцького) і виявилася переможеною. Вже піднесла до губ келих з отрутою, але забігли, граючись, її діти і вона опам’яталася. Цим стверджується, що щастя жінки, сенс її життя — в дітях. Вистава завершується мажорним акордом. Вона повернулася до життя заради дітей.

Олег ЧЕБАН, 
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Віталій СЕЛЕЗНЬОВ. Народився  в 1939 році в м. Ізюм  на Харківщині. Закінчив Харківський та Київський театральні інститути. Півстоліття працює   у Вінницькому театрі. Пройшов творчий шлях від актора до головного режисера, художнього керівника. Створив понад 80 вистав для юного та дорослого глядача. Драматург. Народний артист України.