Ректор Луганського національного
університету імені Тараса Шевченка
Віталій КУРИЛО

Філологи Луганського національного університету імені Тараса Шевченка досліджують питання мовної особистості. Опитуючи респондентів — місцевих жителів, що спілкуються українською, — до них зверталися із запитанням «Якою мовою ви говорите?» Отримані відповіді засвідчують, що більшість мовців усвідомлюють, що вони спілкуються «по-нашому, по-своєму», тож визначаючи мову, апелюють до населеного пункту, де живуть: по-стельмахівськи (село Стельмахівка Сватівський район) чи по-марківському (селище Марківка). Загалом можна сказати так: «ми розмовляємо суржиком, так наші батьки балакали, так і ми балакаємо».

Водночас приречені через близькість державного кордону на білінгвізм люди відповідали на запитання «Яким ви уявляєте типового українського мовця?» так: «Ця людина асоціюється із жінкою, яка завжди в доброму настрої, з почуттям гумору, терпляча, старанна, працьовита, в неї міцна родина». Або: «Балакуча бабуся із села, добра, турботлива, завжди щось робить для дітей та онуків». Ключовими образами в жителів території, де «хатньою мовою» є саме російська, щодо українськомовних родичів виявляється певна романтизація. Тоді що заважає їм самим опанувати державну мову? Про це розмовляємо з ректором Луганського національного університету імені Тараса Шевченка Віталієм Курилом.

 Віталію Семеновичу, чому в містах краю майже завжди звучить російська?

— Якщо розглядати Луганщину як мовну територію, то ситуація тут змінювалася залежно від освоєння Дикого степу. Порівняно пізня колонізація земель українцями та росіянами з Московського царства та з Дону відбувалася в XVII столітті, і це привело до того, що приблизно 85% жителів говорили здебільшого українською. Такою мовна ситуація залишалася  навіть до середини ХІХ століття, коли розпочалася активна розробка вугільних копалень, а в Луганську збудували ливарний завод. Тоді істотно збільшилося число робітників, які приїжджали з Росії. Треба також врахувати те, що інженерні працівники на заводах і шахтах здебільшого були іноземці. Вони якщо й володіли мовами чужої для них країни, то російською, а не українською. Так створилися умови для поширення російської. До того ж позиція Російської імперії щодо української мови була категорично неприйнятна, відбувалася мовна колонізація.

Ситуація змінилася в середині 20-х років минулого століття, коли за радянських часів розпочалася так звана політика українізації. Як історик, що вивчав саме цей період, можу зазначити, що в Луганську на початку 30-х років ХХ століття більшість шкіл були українськомовними. А більшість населення за переписом тоді розмовляла саме українською. Водночас були школи з російською, білоруською, татарською, польською мовами навчання тощо.

У середині 1930-х років політика українізації закінчилася, та ще й із репресіями. Почалося активне зросійщення. І так аж до 1989 року, коли ухвалили Закон «Про мови в Українській РСР» (на мій погляд, непоганий). Тоді ситуація почала змінюватися на краще: побільшало українських шкіл, відроджувалася державна мова.

 Часто кажуть, що характерна риса Луганщини — дружнє проживання людей понад 120 національностей. І це має обгрунтувати потребу в мові міжнаціонального спілкування, на роль якої найкраще підходить російська.

— Результати останнього перепису населення 2001 року не дають під∂рунтя для інсинуацій. За його даними, в нашій області проживає українців — 58%, росіян — 39%, білорусів — 0,8%, євреїв і татар — по 0,3%, представників інших національностей — 1,6%. Тобто переважають українці. Ще треба врахувати, що навіть ті 39%, які під час перепису назвали себе росіянами, — люди із сімей, де батько чи мати місцеві уродженці, тобто українці. Бо чистокровних росіян, які приїхали сюди з території Росії, значно менше. Найбільша остання міграція в Луганську область із території Росії відбулася одразу після Великої Вітчизняної війни, наприкінці 1940-х, у 1950-ті, коли не вистачало робочої сили для відновлення шахт будівництва заводів. І все.

Але ми говоримо про те, якою мовою послуговуються люди. Так склалося на території нашої області, що в побуті більшість населення вживає російську. І це пов’язано передусім з урбанізацією. Там, де були фабрики й заводи, на виробництві послуговувалися російською мовою, і люди, навіть етнічні українці, перейшли на більш уживану мову.

 Невже наш край найбільш урбанізований з усіх областей у країні?

— Так, у нас лише 13% сільського населення. А носієм української мови в нашій області є сільське населення.

 То проблема функціонування української мови на Луганщині радше не філологічна, а психологічна або навіть соціальна?

— Недавно я був на захисті магістерських робіт студентів спеціальності «туризм та готельне господарство». Начебто це не філологи, не майбутні вчителі. Так-от: більшість із них не тільки захищали дипломні проекти українською, а й вільно спілкувалися нею.

Загалом для сучасної молоді немає проблеми володіння мовою. Інша річ, що вони її не вживають у побуті, у них менша практика. Але нинішній студент, якщо йому це потрібно, швидко переходить на українську. І якщо працюватиме там, де розмовляють виключно українською, чи в середовищі українськомовному, то в нього не буде проблем. Наші студенти вільно почуваються у середовищі однолітків із Львівщини, Івано-Франківська, куди їздять за обміном.

Тому цю проблему слід знімати як і політично, так і психологічно. Тут, на Луганщині, люди все одно спілкуватимуться, як правило, російською. Це склалося історично. Впливає такий чинник, як географічне розташування (на межі з Росією), чинник прикордоння. Але тут житиме й українська мова, бо вона не чужа тутешнім людям.

У нашій області щодо української мови немає агресії. Про це свідчить те, що немає масових заяв від батьків, мовляв, ми хочемо, аби діти в школі вчилися виключно російською. А в університеті в нас дуже великий конкурс на спеціальність «українська мова й література», і зовсім нема конкурсів на спеціальність «російська мова й література». Кілька років ми навіть із великими труднощами заповнювали там бюджетні місця. Це пов’язано із прагматизмом дітей і батьків.

 Що кажуть філологи вишу: краще порівняти наш край із мовною цілиною для української чи із цитаделлю російської в Україні?

— Не те й не те. Завдяки тому, що в побуті тут більшість людей вживають російську, їм легше читати, слухати, спілкуватися нею. Хоч помітно й таке: коли люди дивляться кіно чи щось слухають і перемикають канали з різними мовами, вони навіть не відчувають різниці. Тобто не відразу замислюються, якою саме мовою дивляться кіно. Тому це не «цілина» для української мови. Сказати, що тут у нас «цитадель» російської, то, може, саме так для певних політиків, не більше. До того ж тимчасово. Інша річ, це справді може стати «цитаделлю», якщо будуть якісь насильницькі дії. Але тоді протестуватимуть люди.

Філологи нашого університету цікавилися особливостями функціонування української й російської мов у нашому краї. Вони стверджують, що важлива концепція «різномовного спілкування», коли кожен зі співрозмовників говорить своєю мовою. Близькість української й російської сприяли взаємопроникненню словникового складу обох мов, унаслідок чого створилася така можливість.

 То як, на ваш погляд, у такій ситуації утверджувати державну мову?

— Шляхом підтримки держави, особливо в цьому регіоні. Треба, аби дедалі більше дітей починали знайомство з мовою в дитячих садках і вчилися саме в українських школах. Діти мають вивчати й російську мову, але якщо вони вчаться у школі з українською мовою навчання, їхній рівень володіння державною мовою значно кращий. Вони виходять на перерву й спілкуються російською, але добре знають українську. Загалом треба, щоб на сході країни було більше українського Слова — літератури, певних заходів, кіно. Щоб мова оточувала людей і вони відчували присутність українства.

Олена СОСОБО
«Урядовий кур'єр» 

ДОСЬЄ «УК»

Віталій КУРИЛО. Народився 1957 року у селищі Білокуракиному на Луганщині. За фахом учитель історії. Після закінчення аспірантури працював у Луганському державному педагогічному інституті ім. Т. Г. Шевченка доцентом, проректором, з 1997 року — ректором. Нині ректор Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Академік Національної академії педагогічних наук України.