Народний артист України
Віталій  АВЕРЧЕНКО

На одному з занять викладачка російської мови запропонувала студентам театрального інституту написати твір на визначену тему. Віталій до завдання підійшов натхненно і, як би сьогодні сказали, креативно. Педагог, оцінивши це, навіть показала ним написане своєму чоловікові-письменнику. А той порадив взяти з автора твору слово, що він обов’язково писатиме, оскільки має до цього неабиякий хист. Студент запам’ятав пораду і надалі справді намагався мережити акровірші у вільний час від… театральної сцени, на якій здійснив понад сотню постановок, спектаклів, концертів, і зіграв безліч різноманітних ролей. А почалася сценічна кар’єра народного артиста України із бажання навчитися танцювати вальс.

—  Віталію Петровичу, яка з ваших режисерських робіт на сценах театрів України та країн колишнього Союзу найпам’ятніша?

— Відразу визначити дуже важко… Втім, я іноді жартома називаю однією з найбільш відомих постановок, до якої доклав свої зусилля, сприяння ближчому знайомству майбутніх корифеїв вітчизняної сцени та кіно Костянтина Степанкова й Ади Роговцевої. Було це, звичайно, ще під час навчання на акторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. У спектаклі «Ромео і Джульєтта» ми з Адою виконували головні ролі, а Степанков був асистентом керівника нашого курсу Петра Сергієнка. І ось під час репетиції в навчальному корпусі на Хрещатику сталося таке. Для сцени «Біля балкона» ми збудували вигородки: стіл на стіл, а далі стільці спинками до глядачів — перила «балкону», на якому Джульєтта чекала свого Ромео. Я, як належить, поліз угору, і раптом столи нахилилися й почали падати на мене, Ада також полетіла вниз. Утім, миттєво зреагував Степанков, який підхопив її на руки. Виявилося, підхопив, як усім тепер відомо, на все подальше життя.

—  А на навчання до престижного столичного інституту потрапили, бо, мабуть, народилися і виросли в театральній сім’ї?

— Аби ж то! Я народився в місті Каменську-Шахтинському Ростовської області, й до театру наша сім’я зроду не мала ніякого стосунку. Свого батька, який був агрономом, майже не пам’ятаю, адже 1939 року він загинув на радянсько-фінській війні. А для мене особисто під час окупації перші відвідини школи також ледве не закінчилися трагічно. Взимку 1942 року німецькі солдати, аби зігрітися, заходилися ламати шкільні парти на дрова. А коли п’ятирічний хлопчик, тобто я, голосно обізвав їх дурнями, один із них пожбурив у мене дошку. Добре, що мама, яка була неподалік, встигла на допомогу і принесла мене додому закривавленого… А в перший клас пішов 1944-го, після визволення міста. Невдовзі ми переїхали до Тернополя, де я й навчався в школі всі десять років.

«Народний артист України В. Аверченко» (художник Мєлік Агабекян). Фоторепродукція Миколи КАПУСТИ

—  А як з’явився потяг до театральної сцени? 

— Почалася все з того, що мені дуже закортіло навчитися танцювати. У сьомому класі на одному зі шкільних вечорів мене приголомшило те, що приятель Юрко галантно запросив на танець одну зі старшокласниць, і вони вправно закружляли вальс. Нічого собі! Я почав розпитувати товариша: мовляв, де навчився подібного дива? А він порадив разом із ним відвідувати танцювальний гурток у Палаці піонерів. Перегодя я навчився танцювати і брав участь у концертах, хоч спершу навіть боявся дивитися в зал. Та потім переборов себе і вже нормально реагував на присутність глядачів. Тому погодився зіграти невеличку роль у шкільній виставі. Мені це дуже сподобалося. А прочитавши книжку Костянтина Станіславського «Моє життя в мистецтві», вважався серед однолітків неабияким авторитетом із цих питань і вже не уявляв свого майбутнього без театральної сцени.

—  Не секрет, аби поступити на навчання до Київського інституту театрального мистецтва, потрібно мати не тільки бажання, а й, даруйте, впливових родичів у столиці...

—  Спершу прагнув навчатися на режисерському факультеті. Ще б пак: у школі самостійно поставив два спектаклі — «Біля лісового озера» та «Івасик-Телесик». В одному з них зіграв роль шпигуна, а в казці загримувався під Бабу Ягу, бо мені вже тоді подобалися характерні ролі. З’ясувалося, аби поступити на режисерський, потрібно мати не шкільну, а вищу освіту чи попрацювати в театрі не менш як два роки. Тому й приступив до навчання на акторському факультеті і ніколи не шкодував, оскільки мені пощастило і на хороших викладачів, і на здібних однокурсників, багато з яких потім найкраще зарекомендували себе в театрі та кіно.

  — Віталію Петровичу, студенти всіх вишів неабияк полюбляють дружні розіграші, а для театралів це, мабуть, святе?

— Ми справді жили дуже весело й були охочими до різноманітних кумедних витівок та влаштовували капусники. А ще велику популярність у нас мали байки про різноманітні пригоди відомих майстрів сцени. Приміром, полюбляли переповідати фрази самобутнього і незабутнього Миколи Яковченка з його неповторними інтонаціями. Частенько веселі історії із життя великих нам, молодшим, розповідав Кость Степанков. Одна з них — про те, як корифей сцени, народний артист СРСР Амвросій Бучма колись вирощував картоплю. Отож якось до списку охочих мати земельні ділянки під городи записався і вже відомий на той час актор. Молодші колеги не переставали дивуватися, а він запевняв, що власноруч посадить картоплю, обов’язково виростить добрий врожай і всіх почастує. Щоправда, попрохав хлопців спершу скопати його ділянку. За могорич перекопали, а садити картоплю він пообіцяв самотужки. Полоти на ділянці актор не приїздив жодного разу, і там виросли високі й густі бур’яни. Настала пора збирати вирощене, і він знову покликав на підмогу молодших колег, пообіцявши щедро поділитися з ними врожаєм. Ті стали копати. Що за дідько? З-під землі з’явилися… чвертки горілки, які «посадив» на грядці лукавий господар, а тепер дуже потішався: «Я ж вам казав, що обов’язково добре вродить!..»

— Після навчання на акторському факультеті не зникло бажання стати режисером?

 — Отримавши запрошення, два роки працював у Вінницькому драматичному театрі, де зіграв чимало різноманітних ролей у виставах і самостійно поставив кілька спектаклів. А на режисерському факультеті навчався вже у Харкові. Дипломну роботу ставив у Театрі російської драми Маріуполя, та доля розпорядилася так, що довелося попрацювати в театрах Караганди, Йошкар-Оли, а вже потім перебрався в Донецьк. До речі, сцени театрів шахтарського краю випробував ще в студентські роки, адже приїздив сюди з акторами Київського молодіжного театру. А тому, коли отримав запрошення із Донецького музично-драматичного театру, нітрохи не вагався. І не помилився, бо саме в театрах цього краю відбувся як режисер і актор, реалізувавши більшість своїх творчих планів

—   Розповідають, свого часу великий резонанс викликала ваша режисерська робота — спектакль «Тихий Дон» за Михайлом Шолоховим.

— Ця вистава й справді тоді гриміла, тобто мала великий успіх у глядачів і театральних критиків. Зокрема столична «Радянська культура» писала, що цей спектакль, поставлений на сцені провінційного театру, а таким вважалася тоді Донецька муздрама, гідний будь-якого театру Москви. Ми їздили на гастролі з «Тихим Доном» до багатьох театрів Радянського Союзу і збирали аншлаги та вдячні відгуки. Щоправда, були і втрати. Після гастролей у Ростові-на-Дону земляки Шолохова переманили до себе нашого актора Віктора Хрунічева, який виконував головну роль Григорія Мелехова. Я тоді був прикро вражений подібним вчинком, оскільки саме цього виконавця готував на роль Олександра Пушкіна в наступній виставі…

—  Ви згадали про перехід до іншого театру одного з ваших провідних акторів, а самі свого часу, виявляється, відхилили запрошення столичного театру імені Івана Франка.

— Щодо мого переходу до Києва вже навіть існував відповідний наказ тодішнього міністра культури СРСР Катерини Фурцевої. Та я зробив вибір на користь обласного Театру юного глядача в Макіївці, до створення якого маю прямий і безпосередній стосунок. Саме тут працював головним режисером 23 роки й досі з великим задоволенням згадую свою роботу для юних глядачів. Також вдалим був творчий період режисерської творчості в Донецькому театрі опери та балету. Принаймні моя постановка «Травіати» йде тут уже 23 роки, «Сільва» — 13 років.

—  Віталію Петровичу, а коли ви встигали ще й писати, адже видали дві збірки поезій та п’єсу для дітей.

— Писати акровірші почав ще в студентські роки. А вже пізніше сплеск творчої активності припадав на період відпусток. Керуючись отим відомим «ні дня без рядка», під час відпустки намагався писати щодня бодай по одному акровіршу. А іноді вдавалося написати по 5-6 творів, які переважно присвячував своїм театральним кумирам, колегам та друзям. 

Павло КУЩ, 
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Віталій АВЕРЧЕНКО. Народився 1937 року в місті Каменську-Шахтинському Ростовської області. Закінчив Київський інститут театрального мистецтва імені І.К. Карпенка-Карого та Харківський державний інститут мистецтв імені І.П. Котляревського. Працював режисером та головним режисером Донецького музично-драматичного театру імені Артема, головним режисером обласного ТЮГу, режисером Донецького академічного театру опери та балету. Заслужений діяч мистецтв УРСР, народний артист України.