У грудні минулого року бігун з Дніпропетровська вдев’ятe виграв чемпіонат Європи з кросу в португальському місці Албуфейра. Європейська асоціація легкої атлетики назвала українського атлета кращим спортсменом Старого Світу серед чоловіків. За Лебедя на офіційному сайті асоціації проголосувало понад 40 % прихильників легкої атлетики. З найкращим легкоатлетом України 2010 року зустрівся наш кореспондент.
— Сергію, кажуть, боягуз не грає в хокей. А хто не бігає крос?
— Це до снаги не всім. На гладкій доріжці ти можеш бути чемпіоном світу. Але це зовсім не гарантія, що ти здатний добитися чогось серйозного в кросі. Універсалів, які однаково успішно виступають на доріжці і в кросі, — одиниці. Найяскравіший такий представник — знаменитий Кененіса Бекеле з Ефіопії.
— Що саме складно в подоланні 10-кілометрової дистанції бездоріжжям?
— Особисто мені психологічно легше бігти крос, ніж «десятку» на стадіоні. Тому що 10 тисяч метрів на арені — це 25 кіл. А в кросі десять кілометрів — максимум п’ять кіл. А може бути і взагалі два. Ну а складнощів у кросі справді вистачає. Біжимо по бездоріжжю у грудні, січні, лютому — місимо грязюку ногами. Один із найбільш представницьких міжнародних комерційних турнірів проходить узимку в Брюсселі. Коли добігаємо до фінішу, часом номерів учасників на нас не розгледіти — форма заляпана багнюкою з ніг до голови. Та й узагалі порівняно з доріжкою в кросі зовсім інша специфіка. На доріжці ти «котиш», а по пересіченій місцевості «валиш». На гладкій поверхні працюєш тільки стопою, а в кросі ще й стегна доводиться підключати — особливо, коли в багнюці по кісточку ноги потопають. Тому без спеціальної підготовки переходити з доріжки на крос і назад дуже складно.
— Звідки така любов до кросу?
— Це твереза любов — з розрахунком. Щоб провести турнір на доріжці, потрібно орендувати стадіон. А для кросу це зайве. Просто складаєш маршрут, домовляєшся з місцевою владою, перекриваєш дорогу, підключаєш спонсорів і телебачення — ось тобі і турнір. Глядачів безліч, усі задоволені. Нині ще й забіги популярнішими стали — теж на гладкій доріжці, але без арени. Просто маршрут на асфальті склав, домовився з владою, перекрив дорогу — і вперед.
— Світова фінансова криза сильно вдарила по легкій атлетиці?
— Триразовий олімпійський чемпіон і рекордсмен світу з бігу на 100 і 200 метрів Усейн Болт з Ямайки як брав за участь у змаганнях 200 тисяч доларів, так і бере. Конкурує з ним американець Тайсон Гей, який може виступити і за 30-50 тисяч. Але тільки в тому разі, якщо Болт разом з ним на доріжку не виходить. Якщо ж організатори хочуть запросити обох, Болту потрібно буде платити за участь усі 300 тисяч, а Гею — вдвічі менше. Тому що їх протистояння автоматично стає головною інтригою турніру.
— Чи реально європейцеві виграти марафон, який вважається справжньою окрасою Олімпіади?
— Тут є свої нюанси. Потрібно розуміти, що найсильніші легкоатлети — насамперед професіонали. Вони стартують на тих змаганнях, де можуть заробити більше грошей. Наприклад, видатний ефіопський бігун, дворазовий олімпійський чемпіон Хайле Гебреселассіє взагалі не поїхав на літні ігри в Пекіні-2008. Однак через місяць здобув блискучу перемогу в марафоні на комерційному турнірі. Причому зі світовим рекордом. Розгадка такого нестикування проста. За свою перемогу зі світовим досягненням Хайле заробив приблизно 500 тис. євро. А на Олімпіаді за перемогу в марафоні максимально міг би отримати 60-70 тис.
— Ви — багаторазовий переможець найпрестижніших міжнародних турнірів. Який найоригінальніший приз отримували разом з гонораром?
— П’ять років тому в Іспанії мені подарували молоденьку вівцю. Живу! Я спочатку думав, що організатори турніру таким екстравагантним чином просто жартують над переможцем. Але все було серйозно. Досі пам’ятаю, як вівця жалібно мекала, немов передчувала щось недобре. Я потім в іспанському журналі бачив власне фото, де стою на п’єдесталі, тримаючи в руках цю бідну овечку. Втім, можливо, у неї було і щасливе життя. Я ж відразу подарував її приятелеві-іспанцеві.
А одного разу в Іспанії мені подарували разом з чеком і величезним красенем-кубком… в’ялену телячу ногу.
— Не шкодуєте, що десять років тому відмовилися прийняти італійське громадянство?
— Ніколи про це не шкодував. Моя батьківщина у Дніпропетровську, де я народився. Є речі важливіші за гроші. Хоча якщо б став італійцем, заробляв би набагато більше. У мене була б сила-силенна рекламних контрактів, гонорари платили б вищі. До того ж, Федерацію легкої атлетики нашої країни важко порівнювати з італійською. Члени збірної України отримують зарплату 300-400 доларів на місяць. В Італії провідні легкоатлети мають ставку на рівні 5-6 тис. євро. Але батьківщину не вибирають. І хоч би як пафосно це звучало, я пишаюся тим, що українець.
— У кросі зміна громадянства — поширене явище?
— Чемпіонат Європи через кілька років ризикує перетворитися на першість Африки. Адже в багатьох країнах Старого Світу активно натуралізуються спортсмени з Кенії та Ефіопії. Пам’ятаю, якось на чемпіонаті світу на старт вийшли відразу 18 кенійців. За квоти на країну в шість учасників. Пояснення просте: шестеро африканців виступали за Катар, стільки ж за Бахрейн. Хлопці змінили на арабські свої імена, але бігти від цього гірше не стали.
— Але ж кілька років тому керівництво Міжнародної федерації легкої атлетики (ІААФ) поставило перед такими переходами своєрідний шлагбаум…
— Справді, відтепер, щоб прийняти підданство іншої країни, легкоатлетам потрібно виконати низку умов. Одна з основних — за іншу збірну спортсмен може виступати не менше ніж через чотири роки після зміни громадянства. Тобто у натуралізованих африканців пропадає цілий олімпійський цикл. Але деякі з них усе одно йдуть на це. Приміром, легкоатлетична збірна Азербайджану на 50 % складається з ефіопів. Є в них хлопець на ім’я Хайле — тезка знаменитого співвітчизника Гебреселассіє. Лише у кавказького Хайле вже прізвище Ібрагімов.
— Легка атлетика, як і велоспорт, вважаються «найдопінговішими» видами спорту. Скільки контрольних тестів ви проходили за свою кар’єру?
— Свій перший чемпіонат Європи я виграв у 1998 році. Увага до мене працівників Світового антидопінгового агентства (ВАДА) відразу різко зросла. За останні 12 років поспіль перевіряють по 10 разів на рік. Так що 120-130 допінг-проб уже точно здав.
— В Італії вас досі називають Б’єндо, що в перекладі з італійської означає білий...
— Чесно кажучи, по-доброму трохи заздрю ??популярності легкої атлетики на Апеннінах. Коли чемпіонат світу з кросу проходить в якій-небудь сусідній країні, великі групи італійців приїжджають вболівати за своїх. Пам’ятаю, якось на світовій першості в Швейцарії до тисячі італійців приїхало в країну банків і сиру підтримати співвітчизників. Уболівали і за мене — кричали «Б’єндо, Б’єндо». Подивитися змагання зібралося тоді майже п’ять тисяч глядачів. А на турнір Гран-прі в Брюсселі взагалі по 10 тисяч уболівальників приходить. Стоять безперервним ланцюжком уздовж усього п’ятикілометрового кола. У нашій країні до такого захоплення кросом ми прийдемо нескоро.
— 15 липня вам виповнилося 36. Сезон-другий — і на спокій?
— У моїй спортивній дисципліні на перший план виходить не швидкість, а витривалість. За мірками кросу мій вік аж ніяк не вважається критичним. У тому ж марафоні є чимало спортсменів, які вже п’ятий десяток розміняли. Все залежить від індивідуальних особливостей організму. Я для себе визначився давно. Тільки-но побачу, що не можу успішно конкурувати з молодим поколінням, відразу повішу шиповки на цвях. Але ще збираюся повоювати. У грудні докладу всіх зусиль, щоб виграти чемпіонат Європи — ювілейний, десятий, раз. Головне, аби травми не дошкуляли.
Святослав
РОЗЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Сергій ЛЕБІДЬ. Народився 15 липня 1975 р. в Дніпропетровську.
Заслужений майстер спорту. Дев’ятиразовий чемпіон Європи, срібний призер чемпіонату світу з кросу. Бронзовий призер Євро-2002. Триразовий переможець Всесвітньої Універсіади (1999, 2001, 2003) в бігу на 5000 метрів.
Учасник Олімпійських ігор в Сіднеї-2000 і Афінах-2004.