За покаліченою осколками віконною рамою сплелися воєдино степовий туман та осіння сльота. У заповненому болотом окопі виговорюються один перед одним добровольці: «Хочу, щоб син казав, що його тато — герой-переможець, а не жертва кривавого миру». «Вони хочуть сховатися за високі паркани чи посади. Не вийде! Ми зустрінемо їх там, перед небесними воротами — і я, і мої вояки-соколи, і мої брати з Майдану. Тоді кожен відповість. А може, ще й раніше зустрінемо».

Болісні слова переривають вибухи мін неподалік укриття, а сотні дірок у скаліченій блясі над головами нагадують зорі. Коли обстріл закінчився, перехрестилися й продовжують: «Ми всі у човнах життя. Відпливаємо від одного берега у човниках колисок, а до другого припливаємо в човнах домовин. А застелені ті човни білим полотном надій».

Сказав і почвакав болотом на пост. Усі затихли.

Їхав нещодавно до Івано-Франківська крізь густу мряку. З білого марева несподівано виринали то дерева, то вінки обабіч шляху. Було тривожно й лячно — невідання. Дивлюсь на дорожню карту нинішньої важкоформованої коаліції, й дивна аналогія: обіцяли творити все відкрито, а виходить знову кулуарно, утаємнено і за «договорняками».

Якась кара: обираємо нових, а керують старі, хіба місцями тасуються. Згадайте мораль відомої байки: «Хоч десять раз пересідайте, Немає хисту — от і все». Тішить хіба кінець агітаційної навали на наші голови. Завершилися нарешті офіційні й неофіційні виборчі перегони. Начебто вже й визначилися, хто, де, що і як, але… чекають. Чого? Кого? Вже й час би за працю братися — зима на порозі. Що ж попереду? Де зустрінемо Новий рік і як? За яким часом?

Дивуюся безкінечній потребі владних осіб брехати. На роботі треба й надалі писати нікому не потрібні звіти, щоб зібралися стоси паперів, які поріжуть на січку й спалять. Біля мого села половину лісу вирубали на виробництво паперу, який горить від сорому за писану на ньому брехню. Доки ж так триватиме? Коли врешті-решт знайдеться сміливець, що зупинить ту лавину фальші? Вчимо у школах дітей обманювати на уроках, студентів — у ВНЗ, робітників — на виробництві, пасажирів — у транспорті, навіть покійників на цвинтарі.

Забрехалися? Коли стареньку жінку, яка боролася в лавах УПА, запитали, в чому відчуває особливу потребу, сказала: «У правді! Не хочу ніяких нагород чи помочі, а правди-правдоньки лише».

Для щойно обраної влади вже сили вичерпалися й платня видається замалою. Про якусь жертовність чи готовність душу й тіло покласти за нашу свободу навіть не йдеться. Гаслом діянь відомого грузинського реформатора Кахи Бендукідзе були слова: «Продати все, крім сумління». Втілення цієї засади порятувало Грузію й вивело її з надскладної ситуації. Без політичної волі до реформ, без бажання та відваги до їх реалізації, без рішучих дій, а не порожнього базікання, без довіри людей до влади сподівання на успіх примарні. Люди повинні вірити в дії уряду, як недужий у хірурга, бо наша держава таки хвора, й не пігулки та краплі їй допоможуть, а надскладна операція.

Громадянське суспільство визріває, владі стає важко панувати над ним, а щось робити нема бажання і страшно.

Дорога наша важка й кривава, люди сповнені відчаю й відваги. Вони вже не залякані покірні раби, тому не варто гратися з вогнем.

Вірю в наш народ, бо переконався вже не раз у його силі й мудрості, у його далекоглядності й правоті. Вірю в своїх дітей, у своїх студентів, у невмирущість землі. Вірю, бо досі чую голос воїна з донецького бліндажа: «Тут рятую життя мого внука, який ще не народився. Він стане вільною людиною з Україною в серці». Вірю в нашу перемогу, хоч би як переконували мене у протилежному. Вірю й заклинаю вас: вірте й пам’ятайте святі слова нашого невмирущого Кобзаря: «Борітеся — поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!» Вірю і стверджую це своїм іменем.

Олег ГЕРМАН,
заслужений діяч мистецтв України
для «Урядового кур’єра»