РЕЖИСУРА ТЕЛЕФІЛЬМІВ 

Технологія — первинна, людські емоції — вторинні

Андрій ЧИРВА 
для «Урядового кур’єра»

Шкода, що немає про війну серіалів українського виробництва. Щоб, знаєте, знято було по-сучасному, з сьогоднішнім баченням усього того страхіття. Щоб сюжет — не відірвешся. Немає…

«Сильніше  за вогонь»

Особливо цього хотілося, аби вони були запропоновані нам, глядачам, до Дня Перемоги. «Штрафбат», «Туман», «Солдати», «Під зливою куль» — цими назвами рясніла телеафіша, але виробництва не наших кіношників. До речі, кількість новостворених серіалів до 9 травня чомусь справляла аналогію з Міжнародним жіночим днем чи Днем святого Валентина, коли пропонується неймовірний вибір квітів, сувенірів, усіляких новомодних примочок. Що поробиш, коли нинішня людська напасть — торговельна кон’юнктура. Кіноіндустрія — не виняток.

Тож оскільки немає серіалів власного виробництва, український телеглядач змушений ковтати чуже. І слово «ковтати» тут — не дань розкутому стилю, а чистісінька правда. От я на затяжні травневі свята майже випадково натрапив на серіал «Сильніше за вогонь», демонстрований телевізійним каналом ICTV. Як натрапив, так уже й не зміг відірватися од перегляду, з нетерпінням чекаючи подальших серій.

Однак раптове зачарування змінилося таким же несподіваним розчаруванням. Якоїсь миті зрозумів, що далі переглядати кадри мені не варто. Що якась невидима сила просто прив’язала мене до екрана, і тому потрібно чимскоріш виходити з цього стану.

Що це було? Тепер знаю. І навіть під загрозою анафеми з боку режисерів згаданої продукції зізнаюсь: це була нещадна, хоч і дуже професійна, експлуатація воєнної тематики. Якщо вже добивати виробників кіно далі, то всі серіали на тему війни, зроблені до 9 травня, — це попурі на прекрасні й посередні воєнні фільми радянського розливу. Там узято рукопашний бій, десь діалог в окопі, а ще в якомусь місці облаву німців на партизан. Це один момент. А другий — ідеологія та сюжетна палітра: вірність обов’язку, мужність, зрада на безпосередньому та сімейному фронтах… Правильно, я також кажу, що вигадувати щось нове годі. Але ми на те й живемо в ХХІ столітті, щоб по-новому дивитися на старі речі.

Більшість сцен у телесеріалі  «Сильніше за вогонь» доведені до досконалості. Фото з архіву torrents.info 

Що то за диво-магніт?

Але веду до того, що міцно притягли мене до екрана, конкретніше, до серіалу «Сильніше за вогонь» не подібні міркування. Це зробили… самі кадри, картинки. Сцени, чесне слово, доведені до досконалості. Аж моторошно іноді стає. Знахабнілий юнак у німецькій касці, здається, йде просто на тебе. І тобі він зараз, а не радянському полоненому, плюне в обличчя, перш ніж пустити в голову кулю.

Інша картинка. Німецькі офіцери та солдати спочивають на березі річки. Вони й гадки не мають, що за ними уважно слідкує трійка радянських беззбройних втікачів із полону. Кипить юшка в казанку, хтось купається в річці (початок війни, літо в розпалі), хоч вартові пильнують. І тут один із німців зазівався, цього вистачило, щоб скрутити йому шию і забрати автомат. А далі почалася п’ятнадцятихвилинна бійня з усілякими анатомічними подробицями.

Однак я не про те, що випадки ураження людей кулями чи іншими знаряддями вбивства дуже натуральні, кров також надто натурального кольору. Про те, що сидиш і переживаєш. За всіх. І за тих німців, яким зараз буде непереливки, і за радянських бійців, яким потрібно виходити з украй скрутної ситуації.

Кілька разів під час таких сцен я ловив себе на тому, що, не вивчаючи Станіславського, все-таки шепчу: вірю… Вірю… Бо все, починаючи від форми, техніки і закінчуючи сценами рукопашного бою, природне і хвилююче. Але…

Але воно певної миті раптом викликає ефект відрази. Це схоже на те, коли ти, голодний, хапаєш ковбасу сумнівної якості та свіжості, набиваєш нею шлунок, щоб якоїсь миті відчути відразу та нудоту. Саме так сцени вбивства, чатування, переслідування, стрілянини раптом набридають аж до противності. Й тоді кажеш сам собі: «Вірю. Так і було. Але вірити не хочу. Забракло сил…». Бо виробники кіно, здається, вирішили в технологіях досягти ідеалу. Ось потрібно зняти німецького вартового. Ніч. Зміна караульних, приречений вартовий починає ходити по периметру, покусуючи травинку. Камера довго показує його. А потім перекидається на радянського бійця, який заліг у кущах. Ось він майже навколішки переміщується до одного дерева — причаївся. До другого. З другої схованки він раз по раз визирає, але караульний чітко несе службу.

Нападник не витримує. Кидає камінець. Потім кляне поганого постового, який тільки вухом повів на сторонній звук, який порушив нічну тишу. Ще один камінець летить уже ближче до вартового. Той, нарешті, йде у бік свого ворога. А цей спокійно дістає мотузку, в’яже на ній якісь вузли. Потім накидає на шию ошелешеному німцю. Хрипи, вирячені очі, нога в добротному військовому черевику кілька разів смикається в агонії…

Не здогадався засікти час, скільки ця сцена тривала. Але хвилин десять точно. Заради чого? Що вона такого розкрила? Невідомо. А з якою метою показано, як перевертень у формі німецького офіцера ходить перед шеренгою полонених і знущається над ними? Хвилин п’ять ця сцена триває. Глядач переживає за понурених полонених. Але ці переживання якоїсь миті починають зашкалювати. Що занадто, то не здраво. Невже якогось одного штриха забракло?

Чим брали радянські фільми

І не хочеш, а замислишся над цим. Чим брали за живе радянські фільми? З тієї ж таки воєнної тематики? Спеціально переглянув класичну в цьому сенсі картину «Небесний тихохід». Цікавий ефект, їй-Богу. Відсутні нинішні комп’ютерні спецзасоби, грають ще допотопні актори, старі літаки, старі зачіски у жінок… Але картина просто причаровує.

Чим? Відважусь на таку відповідь, що тодішні режисери брали за душу колізіями міжлюдських взаємин. Любов, ненависть, бійка, смішний діалог, кумедна ситуація. Ось на цьому — вічному, як і сама цивілізація, виїжджали творці кіно минулого. А ще вони вишукували акторів. Хоч і правду кажуть, що в поганих фільмах гарних акторів не буває, деякі й досі не в’янучі шедеври «витягли» винятково актори. Може, це й не прямо до нашої теми, але згадаймо хоча б «Місце зустрічі змінити не можна». Сюжет — аж ніяк не карколомний. Але які красені-актори! Всі.

Ймовірно, що й актори, зайняті у «Сильніше за вогонь» чи «Тумані», талановиті й самобутні. Тільки режисери попалися якісь скупі, не дали їм розкритися на повну. І на користь цьому свідчить гра деяких акторів, до речі, в образі як «наших», так і «німців». В усякому разі, переживання під час важкого вибору перед зрадою, калатання серця перед атакою, коли ясно, що живим не залишишся, страждання від поранення, якісь емоції по ходу експресивної окопної полеміки передані деякими акторами (не буду сипати прізвищами, адже не професійний кінокритик) дуже гарно.

І ще момент співставлення. В нинішніх фільмах про війну, а серіали тут не виняток, вбивство йде за вбивством, криваві сцени вражають своєю відвертістю, розривні кулі шматують тіла, фінки точно в серце входять з професійною майстерністю. Мимоволі запитуєш: для кого все це? Кому це подобається? Тільки, прости Господи, якимсь збоченцям?

І такі запитання виникають: а як же класичні радянські фільми про війну, де конверт-трикутник з трагічною вісточкою заміняв оці, даруйте, нинішні бойні з ріками крові? Були, не сперечаюсь, погані зразки з безперестанним татаканням ППШ і горами німецьких трупів. Але ж ми про серйозні речі говоримо. Смерть у класичних картинах, які ми й досі з задоволенням переглядаємо, чигала й настигала десь там, збоку. А тут вирували людські пристрасті. Болю, радості, переживання, задоволення тощо.

Розмова на тему воєнних серіалів буде неповною, коли не зачепити ще один, вважаю, істотний момент. Подеколи в анонсах та телепрограмах пишуть, що це — російсько-український продукт. Але це в наших інтернет-афішах. Бо в російських зазначено чітко й однозначно: виробництво Росія. Адже кіновиробникам сусідньої країни нічого приховувати. Вони правду-матку ріжуть, бо знають, що українці серіалів, зокрема, й на воєнну тематику не створюють. Точніше, досі не створили. А лише то там то сям підпрягались до творчих колективів. А потім моргали, як це сталося в згаданому серіалі. Адже в німецькому полоні, де відпрасовані (бо ще 1941 рік) офіцери вермахту вербують радянських інтернаціональних вояків, коли хтось одразу погоджується служити новим господарям, та ще й на командира мітить, то він обов’язково з українським говірком чи акцентом. Не може не тішити, що росіяни (кіношники в тому числі) нині стають патріотичними. Але хіба це добре, коли на тлі приниження інших?

Тож що нам залишається? Мабуть, вірити, що серіали українського виробництва обов’язково з’являться. Кіношники неодмінно зрозуміють, що така висококультурна нація не може бути без свого кіно. Й от дуже цікаво, яким буде акцент наших телесеріалів про те, що стало предметом розмови в цьому матеріалі, — про війну? Якщо російська продукція такого спрямування насичена патріотизмом, кожен герой, потрапивши у скрутні обставини, пам’ятає, що він — росіянин, то що показуватимемо ми? Невже також зіб’ємося на ультрапатріотичну жуйку, яка подеколи навіть радянську перепльовує?

Хтозна. Але правдива історія свідчить, що за кількістю загиблих на фронтах Другої світової українці (прости, Господи, за наведення такої статистики) були на другому місці після росіян. То хіба не заслужили мільйони полеглих на достойну пам’ять про себе?