— Коли я досліджувала творче оточення Олени Теліги, то випадково наштовхнулася на прізвище досить знаного у 1930-х роках на Західній Україні поета Сергія Кушніренка. Народився він у 1913 році в Житомирі, жив на Рівненщині, навчався у Варшавському університеті, володів п’ятьма іноземними мовами. Вважалося, що Кушніренко загинув, хоч жодних обставин ніхто не знав, — розповідає професор Інституту української археології та джерелознавства НАН України Надія Миронець. — Утім, після виходу кількох книжок, де дата його смерті була позначена знаком питання, до мене зателефонувала онука Сергія Кушніренка і повідомила, що після війни він жив на Рівненщині, мав родину, а помер у 1984 році. А ось про те, що він писав вірші, рідні дізналися вперше.Потому онука повідомила дослідниці ще один цікавий факт: коли виникла потреба продати стареньку хату в селі Хотинь під Рівним, у якій Кушніренко жив в останні роки, на горищі знайшли стару коробку з рукописами його віршів. Тож логічно постало питання про публікацію творчої спадщини поета та створення біографічного нарису, який відповів би на запитання, чому так ретельно оберігав він таємницю про своє поетичне минуле і чому взагалі волів перевтілитися в звичайного селянина.
«Я від трьох літ поет…»
Разом із Надією Миронець повернути Україні ім’я ще одного її вірного сина взялися педагоги та гімназисти Рівненської української гімназії.
— Адже з 1933 по 1935 роки Сергій Кушніренко тут навчався, утверджувався як український патріот, був активним членом літературного гуртка, в учнівському часописі «Ватра» опублікував підбірку з десяти своїх поезій під назвою «Серпентинами життя». В одному з віршів написав: «Я від трьох літ поет». Будучи гімназистом, він надіслав два свої вірші до львівської газети «Назустріч», які одразу опублікували, — розповідає директор гімназії кандидат педагогічних наук Тетяна Кухарчук.
Сергій Кушніренко рано втратив батьків. Із радянського середовища його вирвала тітка, котра жила в Острозі, на тодішній території Польщі. Відтак спочатку племінник навчався там, потім — у Рівненській українській гімназії, по закінченні якої вступив на філологічний факультет Варшавського університету.
— Тут він увійшов до вузького кола друзів Олени Теліги, відомої вже поетеси, публіцистки, яка високо оцінювала його творчість. Належно оцінив її і Дмитро Донцов. Сергій Кушніренко був щирим українським патріотом, ерудованою людиною, він знав французьку, польську, німецьку, латину та давньогрецьку мови, його листи і щоденникові записи пересипані крилатими фразами, він часто звертається до історичних подій та постатей, до міфологічних героїв, його цікавлять філософські проблеми, — розповідає Надія Миронець.
Коли говорять гармати…
Друга світова різко змінила долю Сергія Кушніренка: він не встиг закінчити університет і опинився серед біженців, учителював у невеликому повітовому містечку Влодава Люблінського повіту, одружився. У 1943-му народилася його донька Ірина. А 1944-го школу закрили — поляки не хотіли мати на своїй території українські навчальні заклади. Виживати стало ще важче: тяжко працювали в селі, де жили батьки дружини. А в 1946-му, відповідно до угоди про обмін населенням, сім’ю Кушніренків переселили до СРСР, у Рівненську область, до села Михайлівка. У хаті, де раніше жили чехи, тепер оселилося три українські родини.
— Він добре розумів, що буде з його сім’єю, якщо стане відомим його минуле, зв’язки з націоналістами та вірші, пронизані ідеєю боротьби за самостійну Україну. Тому змінив документи, вигадавши історію про втрачений під час переселення паспорт, і знищив власну творчість, насамперед збірку віршів. Відповідно до вигаданої легенди, він закінчив лише п’ять класів польської школи, іноземними мовами зовсім не володіє, а його соціальний стан — селянин-одноосібник. У деяких пізніше написаних автобіографіях Сергій Кушніренко згадував про навчання в гімназії в Острозі та у Варшавському університеті. А ось про Рівненську українську гімназію — ні: адже вона була відома своїм патріотичним духом. Тяжко працював і жив із того, що продасть на базарі. Підробляв ще й тим, що разом із двома односельцями грав на весіллях. Пізніше працював рахівником у колгоспі, його навіть хотіли обрати головою. Але він навідріз відмовлявся. Розумів, що означало потрапити на номенклатурну посаду. Натомість купив хату в селі Хотинь, де до 1964 року завідував місцевим кооперативним магазином. А пізніше, з 1964 по 1977-й, аж до виходу на пенсію, працював обпалювальником цегли на Рівненському цегельному заводі. А йому б працювати професором у виші, виливати душу у віршах, які самі просилися на папір! — не стримує емоцій Надія Миронець.
Дочка Сергія Кушніренка Ірина Сергушко пригадує:
— Якось батько не стримався — написав вірша від мого імені й послав його на літературний конкурс. Вірш опублікували в альманасі «Крила» в 1959 році, я тоді була ученицею 9 класу. А далі, знову від мого імені, написав листа Павлу Тичині й попросив його дати оцінку цьому віршеві. Вочевидь, йому цікаво було знати думку свого улюбленого поета. Тичина відповів одразу, і для нашого села це, звісно, була надзвичайна подія: лист малій Ірині Кушніренко! Він схвально оцінив твір «молодої поетеси», порадив розвивати поетичний талант. На жаль, я його від батька не успадкувала. Ще один, його останній вірш він подарував моїй доньці Світлані — цей рукопис зберігся.
… Простягнулась
туману завіса,
Скорбно осінь
примружила око,
І завмер серед голого лісу
Білий гриб —
боровик одинокий…
Наче про себе написав: адже в житті він був доволі самотнім: не було з ким поділитися своїми думками, тривогами, переживаннями.
— Але, знаєте, в батька таки був ангел-охоронець: колись під Острогом він ледь не втопився, але врятувався. А як працював обпалювальником цегли, то провалився в піч, але не згорів, — додає донька.
Не спливли за водою і не згоріли і його рукописи: таки судилося їм дійти до сучасників, принаймні до 100-річчя від дня народження автора. Тож уже згадана Надія Миронець, Рівненська українська гімназія та Дрогобицьке видавництво «Коло» зробили велику справу, видавши книгу «Сергій Кушніренко: загублений талант» і повернувши нам іще одне несправедливо забуте ім’я. І нехай то лише 500 примірників, але ж то цілих 500 примірників правди і справедливості!
— Я багато років живу в Рівному, але, до свого сорому, досі нічого не знала про Сергія Кушніренка, — сказала на презентації книжки заступник міського голови Галина Кульчинська. — Та коли директор Рівненської української гімназії Тетяна Кухарчук подарувала мені цю книжку, я прочитала її за один вечір і отримала величезне моральне задоволення. Гімназія — унікальний заклад: з 38 шкіл міста тільки тут мають у своєму активі пантеон постатей, які в різні часи творили українську державність, і поповнюють його новими іменами. Тож у хвилини, коли вам знадобиться на когось обпертися, прислухатися до голосу морального авторитету нації, відкрийте цю книжку — і ви неодмінно знайдете відповідь на питання, що вас бентежать.