За понад сорокарічну журналістську практику назбиралося багато різних фактів і прикладів, зокрема курйозних і дещо несподіваних. Один із них — із середини 1980-х, коли працював у редакції сумської обласної газети.
Якось до відділу листів прийшов дідусь із проханням, аби хтось із журналістів пособив написати від його імені подяку лікарю, в якого той недавно лікувався. А потім надрукувати в газеті. Бо, за словами відвідувача, лікар застеріг категорично: якщо в газеті не буде подячного листа, то старий хай більше не потикається до нього зі своїми болячками.
З одного боку, стало шкода ветерана, бо таки затиснув його у своїх лещатах ескулап. З другого — не могла не обурити вимога лікаря.
Вдалися до компромісу. Зателефонували «замовнику» подяки і висловили її усно. На тому кінці дроту підтвердили факт лікування такого пацієнта, однак від вимоги вдячних слів через газету категорично відхрестилися. Мовляв, старому щось приверзлося. На тому й розійшлися, заспокоївши дідуся і «задовольнивши» лікареве прохання, яке навряд чи вигадав пацієнт.
Цей епізод пригадався недавно, коли в Сумах запускали в експлуатацію новий недешевий ліфт в одному з навчальних закладів для дітей з обмеженими фізичними можливостями. Зайве наголошувати, що подія важлива з багатьох точок зору, адже йдеться про особливих хлопчиків і дівчаток, для яких підніматися на другий чи третій поверхи східцями це справжнє випробування, яке межує з подвигом. До того ж вартість благодійного проєкту вражаюча — понад 2 мільйони гривень.
Як з’ясувалося, до його реалізації долучилися десятки благодійників, меценатів, небайдужих громадян не тільки із Сум та області, а й навіть з-за кордону. Очолив усю роботу один із знаних керівників потужного промислового виробництва в обласному центрі, який відомий тим, що не любить розголошувати свою меценатську діяльність. Здавалося б, нічого особливого, якби не одне але. Про подію вдалося дізнатися майже випадково, бо ініціатори облаштування ліфта забажали не роздмухувати піар у місцевих ЗМІ, а провести все максимально скромно і по-домашньому.
Прийшли батьки, діти-інваліди, освітяни, представники окремих благодійних і громадських організацій. Як і належить, перерізали символічну стрічку — і провезли у новенькому ліфті тих, для кого старалися. А діти завжди вирізняються своєю безпосередністю. Раділи неймовірно, бо розуміли, що тепер їм не треба долати важкі сходинки — варто лишень натиснути кнопку виклику.
Тоді головний благодійник сказав прості й доречні слова: багатство і добро мають іти поруч, а випробування добром — одне з найважчих і найвідповідальніших в моральному аспекті.
Про доброту і добро, благодійність і співчуття, любов до ближнього і меценатство мовиться щодня, повсюдно. Навіть тоді, коли готував ці нотатки, випадково по національному радіо почув, як у прямому ефірі журналісти та слухачі розмірковували саме про ці поняття.
Вони наголошували, що суспільство не зачерствіло. Люди активно відгукуються на прохання про допомогу чи підтримку. Але водночас стурбовано завважили: під благодійною маркою часто маскуються всілякого штибу пройдисвіти, шелихвости, здирники, моральні виродки, для яких немає нічого святого й цінного. Вони насамперед прагнуть урвати дармових грошей.
Так само не схвалюють благодійність, коли її вчиняють задля власного возвеличення, самомилування. Таких прикладів також не бракує. Зробить такий собі благодійник добру справу на гривню, а роздмухує її на сотню чи тисячу, хизуючись власною щедрістю.
Утім, не існує норм, покликаних за таких обставин регулювали поведінку людей — усе вирішують ті, хто платить за музику. Та хоч би якою та музика була, все одно звучить вона на користь тим, кому призначена. А щодо самомилування, то справа інша, бо випробування добром і благодійністю — справді одне з найважчих для людини. Не всі проходять його з честю і гідністю.