Близько двох з половиною місяців у зоні АТО і рівно 54 дні в полоні провели бійці одного з підрозділів української армії 23-річний Руслан Назаров та 22-річний Олександр Малий. Такою видалися цьогорічна весна і літо для двох друзів — жителів міста Синельникового Дніпропетровської області. Разом з ними «в гостях» у так званого Бєса (російського підполковника Ігоря Безлєра) перебували і їхні мами.
Раніше Руслан і Сашко проходили строкову службу в армії. У військкоматі на початку квітня хлопцям повідомили, що вони приписані до N-ї бригади. І після тижневого навчання у військовій частині їх відправили у зону АТО — під Луганськ, а потім на Донеччину. За документами ж, як потім випадково з’ясувалося, вояки були зовсім не в зоні бойових дій, а на навчаннях у Миколаївській області.
Несподівано втрапили в засідку
Про те, що Руслан і Сашко йдуть на війну, їхні мами нічого не знали, а коли дізналися, їм нічого не залишалося, як тільки допомагати синам. «Ввечері син із військкомату подзвонив, що о 8-й ранку має бути у військовій частині. Був шок! — згадує Зухра Назарова, мати Руслана. — Збираючи хлопців в армію, ми за власний кошт придбали їм форму, черевики з берцями, спальні мішки, каремати тощо, надсилали гроші на їжу. Руслан мені ні на що не скаржився. Весь час казав, що все нормально, що годують, є польова кухня. А потім з’ясувалося, що ненормально. Перший місяць зарплата у них була всього 800 гривень, на їжу не вистачало».
А ось на бронежилети в жінок, які самі ростили дітей, коштів не було. «На наш взвод із 20 осіб видали п’ять бронежилетів, якими ми обмінювалися, — розповідає Руслан. — Одному товаришеві з дому привезли бронежилет за 4 тисячі гривень. Ми його перевірили: пробиває. Відіслали назад».
На початку червня друзів на два дні відпустили з армії додому. Щоб швидше дістатися, хлопці попросили земляка Володимира Заїку забрати їх машиною. Той приїхав, і 5 червня троє товаришів рушили у дорогу. Неочікувано натрапили на блокпост терористів, адже хлопці були немісцеві й погано орієнтувалися на Донбасі. (А ось чому їхні командири не роз’яснили, як небезпечно проїхати у фронтовій зоні, запитання до них. До речі, саме так багато українських військових потрапляли у полон).
Несподівано їхню машину оточили люди з автоматами і вимагали документи. Дніпропетровська прописка у паспортах їм не сподобалася. Зі словами «Розберемося!» на руки хлопцям наділи пластмасові хомути і поклали затриманих у багажники різних машин. Кудись повезли. Як потім стало відомо, у будівлю Горлівського УБОЗу, яка, як і вся Горлівка, перебувала під контролем бійців одного з лідерів так званих донецьких ополченців Ігоря Безлєра (Бєса). Там з 1 ночі й до 7 ранку полонених били і катували, з криками «Фашисти! Бендери! Хунта! Чого сюди приїхали вбивати мирних жителів?», намагаючись дізнатися, хто вони насправді. Припинили, коли нарешті зрозуміли, що Руслан і Сашко — прості солдати. Потім трьох друзів-земляків терористи зв’язали і спустили у підвал. Автомобіль Володимира забрали собі.
Треба звільнити дітей
…Одного дня о 4-й ранку в телефоні Зухри Назарової пролунав голос Бєса із запитанням: «Хто вам Руслан?» — «Син». — «Ви знаєте, де він? Приїздіть!» І Безлєр пообіцяв: якщо жінки погодяться записати на відео те, що йому було потрібно, синів відпустить.
«Зухра мені сказала, що треба їхати у Горлівку визволяти дітей. Зібралися і поїхали, — згадує Тетяна Мала. — Приїжджаємо. Привели побитих, із синцями на обличчі хлопців. Плачемо, обнімаємо їх. Раді, що живі». Однак відео на вимогу чомусь записувати не стали, дітей матерям не віддали. Жінки просили, щоб хоч відпустили водія Володимира, який не воював і на якого вдома чекала вагітна дружина. Безрезультатно.
Того самого дня терористи віддавали батькам шістьох українських прикордонників. Робили це показово, наче жест доброї волі. І через те, що прикордонники не беруть участі в АТО. Відпускали від Безлєра і співробітників МВС. Найгірше ставлення у бойовиків було до «ідейних» добровольців — бійців Національної гвардії та «Правого сектору». А в солдатів військової частини є шанси, що їх обміняють. Чекали такого шансу і наші полонені, яких хотіли обміняти на Ольгу Кулигіну (начебто дружину одного з офіцерів Бєса).
Хлопців перевели з підвалу в кімнату на другий поверх УБОЗу, де їх тримали під конвоєм. У сусідній кімнаті оселили їхніх матерів, які пересувалися вільно і навіть могли виходити у магазин. «Звісно, було тяжко, страшно, адже навкруги ходять самі чоловіки зі зброєю і невідомо, що у них на думці, — розповідають жінки. — Ми поводилися скромно, старалися бути непомітними і ні з ким не спілкуватися. Ходили опустивши очі. У нас була головна мета — звільнити дітей».
Якось Ігор Безлєр попросив Тетяну та Зухру тимчасово допомогти на кухні, де працювали місцеві горлівські жінки, які підтримували самопроголошену «ДНР». (До речі, годували «безлєрівців» дуже добре — офіцерів окремо, солдатів окремо. Полоненим давали те саме, що й солдатам). А потім Зухра і Тетяна самі намагалися щось робити на кухні, щоб їх не вигнали і дозволили бути поруч із дітьми. І не пошкодували про це жодної хвилини.
«Приблизно через тиждень, коли снаряд влучив у будівлю МВС Горлівки, загинув 19-річний хлопець-«ополченець». Уявляєте, в якому настрої ходив Ігор Безлєр? І він сказав, що виведе на дах наших як живий щит, — із хвилюванням знову переживає буремні події пані Тетяна. — Ми вмовляли: «До чого тут діти?» Тоді він сказав: «Їдьте в Київ і домагайтеся обміну!»
Ми поїхали. Зустріли там дружин Олександра Васющенка і Василя Будика. Ці чоловіки також перебували в полоні у Безлєра. Написали на аркушах прізвища всіх полонених і з ними «ловили» біля Верховної Ради різних депутатів. Всі все знали, але нічого не робили. Потім ми віддали звернення в Адміністрацію Президента. Там відповіли, що наше питання розглянуть. На щастя, познайомилися з Володимиром Рубаном — людиною, яка займається переговорами. І тільки поспілкувавшись із ним, відчули впевненість, що він нам допоможе. З’явилася надія».
З полону таки вирвалися
Три дні Зухра Назарова і Тетяна Мала пробули в Києві, намагаючись врятувати своїх дітей. Потім повернулися до них у Горлівку — у добровільний полон. З дня на день чекали визволення. Але перемовини щодо обміну тричі зривалися: терористи збили літак Іл-76, потім вертоліт, за ним — Боїнг. Питання звільнення заручників відходило на другий план. І ось нарешті 29 липня приїхав Володимир Рубан, і 17 полоненим, які тоді через активні бойові дії в місті три дні сиділи майже без їжі у підвалі, сказав: «Виходьте!» Посідали в машини (до речі, «конфісковану» іномарку бойовики повернули) і кілька годин їхали до аеродрому. Звідти літаком — одразу в Бориспіль, а звідти в Адміністрацію Президента. На цій зустрічі родичам полонених Президент України Петро Порошенко сказав: «Маю приємність повідомити, що внаслідок спецоперації, проведеної за моїм дорученням спецпідрозділами, заручників, які перебували в Горлівці, звільнено».
Матері хлопців із Синельникового просили через газету обов’язково подякувати всім, хто їм допомагав. Особлива подяка — переговірникові Володимирові Рубану, який діяв не так, як деякі народні обранці, що лише говорили: «Тримайтеся!» Щиру подяку висловлювали Зухра Назарова і Тетяна Мала землякам-синельниківцям, які їх підтримали у важкий час. Вони ходили по квартирах збирали підписи під зверненням до Президента, зробили відповідний відеоролик, їздили молитися за хлопців. А Тетяна Мала також дякує керівництву банку, де працює: на роботі пішли назустріч і оформили відпустки, надали матеріальну допомогу.
Але жінки знов непокояться. Це зокрема стосується незрозумілих юридичних питань. Оскільки в країні не введено воєнного стану, то статусу військовополоненого не встановлено. То який статус і соціальний захист матимуть військовослужбовці, які воювали у зоні АТО і потрапили у полон?
Та найболючіше і головне на сьогодні питання для матерів солдатів інше. Після 10-денної відпустки Руслан і Сашко знову повернулися у військову частину, їх знову можуть відправити на війну. «Ми думали, що вирвалися звідти, і на цьому все закінчиться. Але ще нічого не закінчилося. Сподіваємося, що хлопців направлять спочатку у шпиталь на обстеження, лікування, проведуть реабілітацію, адже їх у полоні били», — бідкаються мами.
Ми в Google+