ЗАКОНОТВОРЧІСТЬ
Держава має посилити вимоги до кваліфікаційної оцінки вчених, а також підвищити авторитет вишів, відсіявши «мильні бульбашки»
Валерій МАЗУР,
член-кореспондент НАН України
спеціально для «Урядового кур’єра»
Для забезпечення національних інтересів України на тривалу перспективу як високорозвиненої держави у нас немає важливішого завдання, ніж збереження і примноження інтелектуального та освітнього потенціалу її народу. Зокрема модернізація економіки України вимагає нової якості освіти. Але державу вже двадцять років лихоманить від експериментів у цій сфері.
Тож із величезним інтересом прочитав у газеті фундаментальне інтерв’ю із всесвітньо відомим ученим у галузі металофізики Станіславом Ошкадьоровим («Бездумне роздавання наукових ступенів страшніше від «експорту» вчених», «УК» від 14. 03. 2013 р.). Хотів би поділитися власними міркуваннями і пропозиціями щодо лікування симптомів «хвороб», які підточують нині систему підготовки фахівців у вищій школі загалом і наукової еліти зокрема. Тим паче, що нині в суспільстві киплять бурхливі пристрасті навколо різних проектів нового закону про освіту і науку, ухвалення якого вже давно назріло.
Справа «доктора Пі» процвітає
Відголоски резонансного скандалу навколо славнозвісного шахрая «доктора Пі» А. Слюсарчука, який видавав себе за невизнаного генія професора-нейрохірурга і демонстрував російський диплом доктора наук, перемістилися нині у кімнати судових засідань. Ще немає рішення служителів Феміди, але вже можна констатувати: шкода від діяльності «доктора Пі» має фундаментальний характер з віддаленими наслідками для українського суспільства. Морфологія цього явища така.
В Україні завжди з повагою ставилися до доцентів, докторів наук, професорів, оскільки наявність цих наукових ступенів і звань апріорі свідчила про найвищий освітній рівень їхніх володарів, про їхні неабиякі інтелект і працездатність, наукову принциповість і, врешті-решт, дотримання узвичаєних у професорському середовищі правил етики, моралі, честі. Адже пробратися шарлатанам у професорське середовище раніше було неможливо.
Багато змінилося за останні 20 років: віднедавна деякі «нові українці», як, утім, і «нові росіяни», прагнуть підняти свій рейтинг, зміцнити імідж приставкою кандидата чи доктора наук. Нічого поганого, звісно, немає в тому, що бізнесмен або чиновник прагне підтягти свою освітню підготовку, навчаючись в аспірантурі чи докторантурі, працюючи над кандидатською або докторською дисертацією. Проте неприпустимо, якщо таку роботу за гонорар від «здобувача» виконують інші особи — ремісники від науки, які зневажають і роботодавця, і себе за цей підробіток. Боротися із цим злом повинні не тільки совісні наукові Дон Кіхоти, як це відбувається, а передусім університети та науково-дослідні інститути, відповідні державні структури, зокрема створюючи необхідну нормативно-правову базу. Адже приховування плагіату — це теж корупція, брудна і цинічна.
Революційні рішення для науки не прийнятні
Для об’єктивності варто згадати: в недалекому минулому майже всі передові розробки, інноваційні рішення у промисловості створювали не навчальні інститути або університети (хоч вони отримували певні заохочення і там працювало багато видатних вчених), а інститути Академії наук, спеціальні конструкторські бюро, проектні та інші організації. Впроваджували нові технічні рішення у виробництво, як правило, галузеві інститути, спеціалісти яких роками у відрядженнях налагоджували роботу пускових об’єктів. Вишівським науковцям така робота не під силу.
Держава підтримувала Національну академію наук навіть у найважчі роки свого становлення. Тому і сьогодні необхідно зберегти та підтримати цей банк інтелекту нації: тут народжуються, зберігаються та продукуються новітні, інноваційні, проривні технології й напрями розвитку науки. Це тема окремої фундаментальної публікації. Зараз торкнемося лише можливостей НАН України в підвищенні рівня підготовки науково-педагогічних кадрів.
Так, нині з вуст деяких ректорів звучать пропозиції вважати рішення вченої ради вишу про присвоєння наукових ступенів кандидата чи доктора наук остаточним. При цьому новатори знову-таки посилаються нібито на європейський досвід. Але в наших умовах таке рішення призведе до повного краху системи підготовки і оцінки кваліфікації вчених. Для України було б доцільним, щоб рішення вчених рад із присудження наукових ступенів затверджував орган, спеціально створений у НАНУ замість Міністерства освіти і науки. Це не потребує додаткових бюджетних витрат. НАН України має у складі контингент науковців світового рівня і успішно впорається з цим завданням.
МОН України повинне розгребти завали у сферах шкільної, середньої спеціальної й вищої освіти. Неприпустимо, щоб чиновник цього міністерства, навіть з блискучим досвідом попередньої роботи вчителем у школі, вирішував, яка дисертація відповідає докторському рівню, а яка — ні за майже ста різними спеціальностями.
Освіта як чинник розшарування
В Україні вища освіта виступає нині як один із чинників, що поглиблюють розшарування суспільства на багатих та бідних. Не таємниця, що нащадки заможних батьків — незалежно від їхніх здібностей — навчаються на дипломатів, юристів, економістів-міжнародників. В одному-двох найпрестижніших вишах України або за кордоном. А діти з малозабезпечених сімей, навіть обдаровані, часто не мають можливості здобути вищу освіту.
Така ситуація не повинна влаштовувати державу, бо певною мірою знекровлює інтелект нації, і потребує врегулювання. Спираючись на досвід розвинених країн, доцільно створити об’єктивну і ефективну систему державної підтримки талановитих незаможних випускників шкіл та студентів. Надати їм шанс здобувати високоякісну вищу освіту в найкращих ВНЗ країни. Позитивне розв’язання цього питання повинно бути в новому законі про вищу освіту.
Кількість не завжди переходить у якість
На відміну, приміром, від вишів Англії, Франції або США, в Україні чисельність студентів, що навчаються у ВНЗ, не завжди свідчить про високий рівень навчання, авторитет і рейтинг університету чи академії. Деякі виші заманюють на платну форму навчання якомога більше абітурієнтів, обіцяючи підготувати висококваліфікованих фахівців нових престижних спеціальностей, тоді як для організації відповідного навчального процесу немає ні досвіду, ні викладачів, ні матеріально-технічної бази.
Псевдовиші заманюють молодь низькою платою за навчання. Але замість знань їхні випускники отримують цидулки про те, що вони щось закінчили. Дипломи таких українських вишів нічого не коштують на ринку праці. А свідчать лише про втрачені час і гроші. До роботодавців прозріння з цього приводу вже прийшло.
Що цьому протиставити? Профільне міністерство має посилити вимоги до ліцензій на право проведення освітньої діяльності з кожної спеціальності, а також скасувати чинні дозволи на право набору та навчання студентів на непрофільні для конкретного вишу спеціальності, тобто фактично провести неформальну їхню переатестацію, яка дасть змогу відсіяти «мильні бульбашки».
Якість освіти від таких заходів, безумовно, поліпшиться. Це передусім стосується закладів недержавної форми власності: слід «виполоти», мов чортополох, ринкові філії та факультети вишів, яких розплодилося без ліку мало не в кожному райцентрі країни. Викликає занепокоєння зокрема розповсюдження навчальних закладів, у яких готують фахівців із таких спеціальностей, як «управління суспільним розвитком», «публічне адміністрування» тощо. Хіба на це потрібно спрямовувати бюджетні гроші, турбуючись про поліпшення стану економіки країни?
Окрім того, прихильники Болонського процесу невпинно повторюють, що він надасть можливість інтегрувати вітчизняну освіту в європейську систему, і дипломи випускників наших університетів котируватимуться в Європі. Яка користь із цього українській економіці? Адже держава фінансує освіту своїх громадян зовсім не для того, щоб стимулювати їхній виїзд працювати за кордон.
Тож перспективний такий напрям реорганізації системи, як об’єднання окремих профільних вишів і галузевих інститутів. Перші кроки у цьому напрямі вже зроблено. Видається також доречним скасувати розподіл вишів на різні рівні акредитації, залишивши тільки навчальні заклади, що відповідають вищому рівню і забезпечують підготовку випускників, яка відповідає вимогам світових стандартів. Саме таким закладам слід надавати державне фінансування, як і збереження лише за ними права видавати дипломи про вищу освіту державного зразка. Це болючі рішення, але залишати все як є — це злочин проти національних інтересів.
Інженер — має звучати гордо
Розподіл державного фінансування у сфері вищої освіти значною мірою впливає на шлях подальшого розвитку країни. Зокрема дуже важливо визначити раціональні пріоритети, співвідношення у фінансуванні гуманітарного і технічного напрямів. Перекіс на користь першого з них, який, схоже, спостерігався останніми роками, не на користь вітчизняній економіці. Він призвів до дефіциту інженерів, технологів, конструкторів та фахівців інших важливих виробничих професій.
Продовжуючи тему інженерної освіти, хочу наголосити: потрібно піднімати престиж праці випускників вишів на промислових підприємствах. Це завдання державного рівня. Адже майбутнім абітурієнтам дуже рідко розповідають про те, що вітчизняна важка промисловість — базис бюджету. Наприклад, металургія дає майже чверть валового національного продукту і майже 40% валютних надходжень у країну. Відповідно, саме на підготовку фахівців для промисловості та сільського господарства, яке має величезну перспективу розвитку, слід нині спрямовувати значну частину бюджетних коштів. Час припинити їх витрачати для поповнення вже і без того надмірної раті безробітних юристів, економістів, фінансистів, маркетологів.
Технічні ВНЗ і спеціальності в нашій країні потребують рекламування, піару. Йдеться не про дешеві примітивні прийомчики, коли з екрана телевізора ректор у марній спробі компенсувати брак студентів кличе абітурієнтів у свій виш, пританцьовуючи, обіцяє чергові Нью-Васюки. Потрібна якісна пропаганда досягнень, достовірна інформація про завершені дослідження, нові наукові результати, винаходи, відкриття, про відсоток випускників вишів, працевлаштованих за спеціальністю. Інноваційний розвиток економіки необхідний, але не за рахунок послаблення уваги до її базових галузей.
Навіщо ж було відмовлятися у технічних університетах від такого визначення кваліфікації, як інженер? Випускники технічних ВНЗ, які закінчили їх зо два десятиліття тому, пишались дипломом інженера-металурга, гірничого інженера, будівельника тощо. Віддали б вони перевагу тому, щоб у їхніх дипломах тоді записали «спеціаліст», «бакалавр» або навіть «магістр»? Ні, звичайно. Бо в нашій освітній сфері є вікові традиції, від яких не слід відмовлятися.