Він зрозумів, «что все на свете — только песня на украинском языке»

Чи не кожен, хто пише про Леоніда Кисельова, наводить цей епізод. Добірку поезій київського школяра надрукував найпрестижніший у Радянському Союзі часопис «Новый мир», редагований вимогливим до поетів Олександром Твардовським. Це була сенсація.

На Кисельова за вірш «Цари» накинувся відомий літературознавець член-кореспондент академії наук Росії Дмітрій Благой, якого, бачте, шокували рядки про Петра І. Благой відчитав автора за те, що він «недопонимает» прогресивної ролі Петра І. Мовляв, це великий і прогресивний державний діяч, а тому то велика єресь — говорити про нього зневажливим тоном і наводити слова Шевченка («Це той Первий, що розпинав нашу Україну»).

Кисельов відповів московському літературному вельможі самопародією «Дм. Благому»:

И Петр, и те голодные,
босые
в одном строю к единой
цели шли.
За долгую историю
России
Были и хорошие цари.
В оригіналі у нього було так:
Не Петр, а те голодные,
босые
в болоте основали
Петроград.
За долгую историю
России
ни одного хорошего царя.

Російськомовний київський поет дивився на історію не радянськими, а нормальними українськими очима. Над цим феноменом з подивом замислюються чи не всі автори «Книги про поета». Тут згадано коло людей Володимира Кисельова, Льониного батька: Віктор Некрасов, Дмитро Затонський, Гелій Снєгірьов, Микола Дубов, Григорій Кіпніс, Юрій Щербак, Анатолій Шевченко. Кисельов-старший приязнився з українськими шіст десятниками і всіляко їм протегував у «Литературной газете», де мав посаду власкора по Україні. Я застав ту особливу атмосферу дому Кисельових, де спалахували літературні дискусії й звучали вірші. В цій атмосфері й ріс Льоня Кисельов — виключно літературоцентрична особистість. У колі батькових друзів він здобув добру освіту, мовби скінчивши не один університет. А ще ж було перечитано й осмислено хтозна-скільки літературних шедеврів. Поезії школяра вражають високою літературною культурою. Та найголовніше — зрілість таланту в такому юному віці. Ще раз нагадаю: безжальна смерть забрала Леоніда Кисельова двадцятидворічним.

Пішов протитечії

Автори спогадів Юрій Щербак, Вадим Скуратівський, Мирон Петровський, Лесь Герасимчук, Наталія Овчаренко, Людмила Лемешева, Маргарита Жердинівська пояснюють кожен по-своєму раптовий перехід Кисельова на українську мову. Цілком сформований поет, за яким ледь відчутно вгадувалася школа Мандельштама, Пастернака, Блока, Цвєтаєвої, Гумільова, Ахматової, несподівано зазвучав українською. І то без будь-якого натяку на силуваність — у нього дивовижна мовна органіка, багата лексична партитура і стилістична прозорість. Таке справді рідко буває навіть серед тих, хто виріс і сформувався в руслі української мови.

Професор Манітобського університету Ярослав Розумний наголошує: «Загадковим лишається для нас питання, чому молодий поет, до того ж неукраїнського роду, вирішив переключитися з російської на українську мову. Загадково воно тим більше, що цей зворот стався в часі відвертої русифікації України, коли українські мова й культура стали об’єктом принижування навіть своїми, українського роду, чиновниками — республіканськими урядовцями та академіками починаючи, а сільськими учителями закінчуючи».

Лесь Герасимчук нагадує, може, найголовнішу обставину творчої метаморфози Леоніда Кисельова: він поет з безперечно українською ментальністю. Цей перехід спочатку гальмувався впливом близьких йому людей, які, за словами Герасимчука, висловлювалися приблизно так: «Історія українського духу посідає, безперечно, видатне місце у мозаїці світової культури. Але дух цей не здатний витримати новітнього тиску машинної та кібернетичної цивілізації. Так сталося з пригніченими мовами у Великобританії, США. Хоч і шкода, проте самісінько подібним чином станеться і в СРСР».

Звичайно, така перспектива багатьох деморалізувала. Люди дезертирували зі своєї культури й мови, приставали до імперських берегів. А Леонід Кисельов повставав проти такої ролі, він пішов проти течії. Це був його принциповий моральний вибір.

Пояснення цього легко знайти в його російськомовних текстах, де звучить пієтет перед багатьма українськими реаліями. Ось неоднораз цитований чи не кожним, хто писав про Кисельова, вірш шістнадцятирічного поета:

Я позабуду все обиды.
И вдруг напомнят песню
мне
На милом
и полузабытом,
На украинском языке.
И в комнате, где,
как батоны,
Чужие лица без конца,
Взорвутся черные
бутоны —
Окаменевшие сердца.
Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь
в тоске,
Что все на свете —
только песня
На украинском языке.

Ясна річ, протиставляти українські вірші Кисельова російським недоречно. Та саме в українських його поезіях є особливий національно-етичний пафос, неприховане почуття соціальної відповідальності за цінності цієї історії й цієї землі. Не перестаєш дивуватися: де взялася ця відповідальність у вчорашнього міського школяра в тому віці, коли багато таких речей ще не тільки не усвідомлюється, а й навіть не підозрюється їхнє існування.

Про дочасність людського і творчого визрівання Кисельова, про соціальну зіркість і гостроту його поезій — особливо ж українських — говорять академіки Дмитро Затонський і Леонід Новиченко, які відразу по смерті написали, що Кисельов — яскраве явище нашої поезії.

Автори спогадів та статей — люди з різних країн: України, Росії, Ізраїлю, США, Канади, Німеччини, Естонії. В одних авторів Леонід Кисельов був важливою сторінкою їхнього життя, в інших — став незабутньою пригодою душі під час читання його творів. Маємо найнесподіваніші рецепції, оригінальні моменти читацьких сповідей. І цей неприхований автобіографізм багатьох публікацій надає книжці інтимної теплоти та безпосередності.

На моїй пам’яті в Україні немає жодної подібної книжки. Вона абсолютно унікальна. Та, яка може існувати лише в однині. Бо ж нічого і ніколи з усього того, про що тут ідеться, не повториться ні в Києві, ні в Україні, ні на землі.

Українська пісня увійшла у поезію Кисельова. Він не стилізувався під неї. Вона стала душею цієї поезії. А ці два чотиривірші — як останній привіт життю, прощання з ним. Написано їх буквально перед смертю. Перший:

Затулити вуха.
Заплющити очі.
А втім, не варто,
бо я вже звик
Щогодини, щодня,
щоночі,
Немов білокрів'я,
ковтати крик.
І другий — «Осінь»:
Така золота, що нема
зупину,
Така буйна —
нема вороття.
В останніх коників,
що завтра загинуть,
Вчуся ставлення
до життя.

Автори спогадів пишуть, що він ішов до трагічного фіналу свого життя з широко розплющеними очима. Він знав усе про свою хворобу і не мав жодних ілюзій, що його пощастить уникнути. У нього була не тільки ніжна, а й мужня душа. Таким він постає перед нами з цієї книжки. 

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ 
для «Урядового кур’єра»