Лише кілька українських письменників живуть із творчості. А він жив як твір літератури. Олесь Ульяненко — єдиний лауреат малої Шевченківської премії, яку отримав 1997 року за роман «Сталінка». Цього року йому виповнилося б усього 55. Чи, зважаючи на інтенсивність, з якою він жив, аж 55. Його смерть 17 серпня 2010-го залишила болісні запитання в кримінальній, соціальній, культурній площинах. Її класифіковано «за нез’ясованих обставин», а діагноз «від гострої серцевої недостатності» осмислюється як підсумок його буття. Йому не вистачало любові, слави, коштів, визнання — усього того, чого прагне непересічна особистість, яка в одне життя вміщує кілька іпостасей.
Пошук себе чи збирання матеріалу?
«Найрадикальніший, скандальний, резонансний, культовий письменник» народився в місті Хорол 8 травня 1962 року в сім’ї військового пілота. Він пояснював, що в документах переплутали не тільки дату — написали 14 серпня, — а й прізвище. Отож Олександр Ульянов навчався в Лубенському медучилищі, закінчив Миколаївську мореходку, був десантником у лавах РА в НДР, згодом в Афганістані. Мандрував Далеким Сходом, шаманив у Якутії, тусив у пітерській панк-спільноті, поневірявся в Києві, де виявляв себе починаючи від боїв без правил до послуху в лаврі.
Чого в його біографії більше — пошуку себе чи збирання матеріалу? Він сам став матеріалом для болісних і відвертих досліджень на грані. Смерть засвідчила: грань Олесь перейшов.
Визнання прийшло до нього доволі рано: Ульяненка відзначали різні видання, а в’язку імпресіоністичну оповідь «Сталінки» з інтер’єрами психлікарні і притонів, з географією від Києва до Криму включено до хрестоматії.
Його провокаційні твори видавали англійською, німецькою, вірменською, угорською, готують друк білоруською. Презентацію чеського видання на цьогорічному «Книжковому арсеналі» вів його друг кінорежисер Мирослав Слабошпицький, який написав сценарій про Олеся. Титулований кінематографіст зазначив: «Ульяненко увійде в історію української культури як автор, який відкидав примат держави над людиною. Тим, хто хоче пізнати його твори, раджу починати саме з повістей. Там історія дорослішання людини через кохання. Авторові з іміджем чорнушності притаманна позитивна асоціальність».
Нині в роботі фільм за його повістю «Серафима».
У сюжетах 20 романів, у стосунках персонажів з їх правдою і вірою просвічується особистість автора в координатах конфронтації ідеології та конформізму сьогодення, в них позначено конфліктну дійсність незалежної України зі злочинами і каяттями, надіями люду на справедливість і зневірою електорату в суспільних інституціях, адже є зло без кари. Про це роман «Вогняне око».
У «Квітах Содому» автор з’ясовує, чи зможе герой піднятися з ницого існування до гідного. Роман присвячений другу — кінорежисерові Володимиру Тихому, який став продюсером документального фільму про Олеся. За роман «Знак Саваофа» Московський патріархат відлучив автора від церкви, яку він вважав п’ятою колоною.
Найбільший резонанс викликав роман «Жінка його мрії». Тоді ще діюча комісія з питань захисту суспільної моралі визнала його (після другого видання) порнографічним. Олесь пояснював мені цей скандал небажанням видавництва розраховуватися з ним за наклади. Керівник комісії на моє запитання відповів, що річ не в романі: це затіяли як інтригу проти нього як очільника. Письменник звернувся до суду. Мене шокував експертний висновок за підписом науковця-літературознавця. З нього ставало зрозуміло, що в незалежній Україні, як і в СРСР, сексу не має бути. Чи не тому населення істотно зменшилося? Тим часом «Жінка» з деякими переробленнями дійшла до прилавків.
Посадовці впізнавали свої злочини на сторінках його романів. Через півроку, як і погрожували йому в анонімках, автора не стало. Ульяненка поховали на Байковому цвинтарі у столиці, на батьківщині на честь митця назвали провулок.
Про світле ще не час
У нашому інтерв’ю письменник розмірковував: «Хочеться писати щось приємне, світле, чисте. Починаю, а не виходить. Отже, ще не час — таке повітря, сама епоха така. Мій останній роман «Син тіні» — гротеск на документальних фактах».
У свої чотири з половиною роки він уже читав, перші літературні спроби почав у другому класі. Батьки творчих проявів сина не сприймали.
«Я був ізгоєм у сім’ї. Одного разу вірш, надрукований у газеті, видав за чужий. Батько його похвалив і сказав, що я маю вчитися в цієї дитини. Не вірили вони, що творчість для мене — щось серйозне. В нашому домі багато книжок було. В другому класі прочитав «Подорожі Гуллівера» і зрозумів, що це не дитяча книжка. Страшно було».
Коли подорослішав, родина прагнула з лірика зробити медика.
«Був я і медиком, і моряком. І все робив якісно. Літератури я не вчився спеціально: мистецтва не навчишся у виші. У нас сім’я багато читала. Бабусин родовід сягав Петербурга, вона розмовляла російсько-французько-українським сленгом. Відчувала мій дар. Українська мова мами не була добірна. В останніх романах я адаптую народну мову до літературної. Колись таку адаптацію зробив з французькою Луї-Фердінан Селін. Він універсальний письменник, як і наш Хвильовий. На мене більше вплинула західна література. Я західник, та вболіваю за Україну. Україна — це ж Європа. Щоб нас там читали, треба, окрім добрих перекладів, припинити займатися епігонством, бути самодостатніми».
Ульяненко оточував себе неординарними маргіналами, впрягався в їхні долі і втікав від них (і від себе) до нових зв’язків. Оточення заявляло свої права на його час, думки та емоції. А він спішив освоїти мистецький простір і означити амбіції, наче знав, що його час, навіть за мірками середнього для чоловіків в Україні, буде скорочено.
«Немає в Україні розкручених письменників. Розкручені — у кого квартира, дача. Ось Пелевіна розкрутили. Я його читати не можу, але кожна малолітка читає. Він не бездарний, але це література для обмежених. Наші літератори називають мене Дракулою. А в мене просто обличчя таке. Вони нав’язуються в учителі. Кавою напоять, потеревенять і вважають, що вони вже мене чогось навчили. А журналісти запитують: хто на мене вплинув? Бог вплинув. Мене з дитинства тягнуло до релігії. Я греко-католик. Вважаю себе письменником апокаліпсистичного характеру. Ми не знаємо, для чого ми тут, виконуємо функцію, яку не розуміємо. Та я ніколи не здаюся».
Для мене Олесь — митець шоку. Він шокував літературним викладом, сюжетом, персонажами, їх низькою правдою. Вони принижені владою і обставинами, самі ниці: їдять, злягаються, б’ються, вбивають і гинуть. Письменник позиціонує їх стосовно любові та віри, як це розуміють і пізнають. А він сам як жив?
«Я сиджу на Позняках, живу самотньо. Дуже важко. Бо нема людини, яка б мене розуміла. Пишу тому, що нічого іншого не можу. Пробував заробляти в газетах, на телеканалі, працювати звичайним журналістом. Робив по 5 сюжетів на тиждень. А вночі писав роман «Син тіні». Ледь на загнувся. Мене вважають досить відомим. Видавали в Німеччині, Канаді… Мав би гроші — поїхав би до Європи. Але якщо не судилося мені там побувати… У мене доля: де тонко, там і рветься. Знаю свої ґанджі — треба легше писати, виокремлювати свій важкий душевний стан, давати те, що подобається людям. У тому й талант, щоб відділити своє і показати твоє. Та я хочу називати у своїх романах хліб хлібом, воду — водою».
У нього все поживому
Його прозу аналізують славісти Австралії, Канади, США. Професор Марко Павлишин з університету Монаша (Мельбурн) вважає, що «страхітливий образ дійсності в Ульяненковій прозі — це етичний протест проти сущого, вимога побудови іншого світу, гідного людини». Професор Максим Тарнавський з університету Торонто розмірковує: «Проза Олеся Ульяненка — це унікальний, своєрідний синтез несумісних підходів до літературного вислову. Тут усе, з чого ліпиться масовий голлівудський блокбастер: кримінальність, насильство, секс, наркотики… Водночас тут філософічні роздуми, літературні алюзії, а ще релігійна образність і тематика».
А що читач? Мелестана Дашкевич, прискіплива до сучасної української прози, каже: «В нього образно працює пейзаж та інтер’єр, вони вводять у почуття і стан героя. Тут усе по-живому, автор висловлює те, чого не скаже читач: як зробити життя, щоб мати поганий кінець. У його творах усі хочуть любові, несуть її в собі, а від них її не потребують. У романах він не з нами, а з ними — приниженими і недолюбленими. Кожен твір — крик душі».
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+