ДАТА

Сьогодні минає 120 років від дня народження історика, правника, педагога  Валентина Отамановського

Валентину Отамановському вінничани завдячують неперевершеними працями про історію рідного міста, а харків’яни пам’ятають його як педагога — завідуючого кафедрою латини медичного інституту. Проте широкому загалу мало відоме ім’я вченого, ерудита, який сенс свого життя бачив у служінні Україні. Працюючи з першоджерелами, зробив помітний внесок в українську історіографію. Його робота краєзнавця була всебічна та пробуджувала національну свідомість. Радянська ідеологія в таких особистостях бачила ворога. У Вінниці відроджувати ім’я невтомного дослідника Поділля почали у перші роки незалежності держави. Краєзнавці зв’язалися з архівами Києва, Москви, Санкт-Петербурга, відшукали могилу вченого на одному з цвинтарів Харкова. Тепер вона доглянута.

У 14 років заробляв лекціями

Працівники Вінницького обласного краєзнавчого музею впевнені, що такого потужного краєзнавця ні до нього, ні після в області не було. Вони називають його земляком та заради справедливості завважують, що він родом з Черкащини: народився 14 лютого 1893 року в селі Яблунівці Смілянської волості в родині рахівника цукроварні. В сім’ї було 7 дітей. У пошуках заробітку батько з родиною переїхав до Києва, де разом зі старшими синами працював на різних роботах, а двох менших  віддав на навчання до гімназії.

Завідуюча відділом новітньої історії обласного краєзнавчого музею Лариса Семенко розповідає, що в 14 років Валентин заробляв на прожиття лекціями з історії країни, а в 16 років матеріально допомагав родині. Це не завадило йому із золотою медаллю закінчити 5-ту Київську гімназію в 1912 році та вступити до Київського університету Св. Володимира на правах «десятипроцентника», тобто звільненого від оплати за навчання як медаліст-незаможник. Також він навчався у політехнічному інституті.

У матеріалі «Моє каяття», яке краєзнавці взяли із слідчого фонду архіву КДБ, Валентин Отамановський про свій світогляд у молоді роки писав: «За студентських часів, перед Лютневою революцією, в мене склався самостійницький, націоналістичний світогляд, суть якого в скороченні така: тільки національна держава забезпечує повні національні права поневоленій нації; класова боротьба є справа внутрішня і перед лицем національного ворога не повинно бути класів і партій; поразка Росії від німців та революція внаслідок цього мусять призвести до розвалу тюрми народів та повстання У.Н.Р.»

Разом з Міхновським він створює військову організацію імені Полуботка. Будучи студентом, входить до складу Центральної Ради від партії соціалістів-самостійників. Знаходить час для перекладу творів Даніеля Дефо та оповідань Гі де Мопассана. Принагідно зауважимо, що у видавництві «Вернигора» Отамановський співпрацював від дня його створення у 1916-му і, як сам зазначав, воно ставило «своїм завданням ширити погляд, що українська культура мусить орієнтуватися на Західну Європу, а не на Росію». У січні 1918 року, як згадує у своїх спогадах сотник Оверко Гончаренко, Отамановський (тоді він підписувався Атамановський. — Авт.) разом зі студентською молоддю під Крутами захищав Україну від військ Муравйова.

Талановитого студента у 1918 році посилають на стажування до Віденського університету. Навчання він поєднує з працею: як представник видавництва «Вернигора» в австрійській столиці відповідає за випуск шкільних підручників, карт, зошитів тощо для українських освітніх закладів. Здобувши спеціальність з історії права, починає працювати над дисертацією з історії магдебурзького права в Україні. Але доля склалась так, що захист її відбувся лише через чверть століття.

Валентин Отамановський у робочому кабінеті. 1925 рік. Фото надано ВОКМ

Вінницю знали  в світі

Повернувшись з-за кордону до Києва в 1920 році, він невдовзі перебирається до Вінниці. Передусім у провінцію гнав голод. Також у Подільській губернії свого часу багатьом містам і містечкам було надано магдебурзьке право, а в архівах зберігалися першоджерела, потрібні для наукової роботи. Переїхав разом з паралізованим батьком, якого треба було лікувати, та сестрою.

Тут він працює завідуючим українським відділом Вінницької філії Всенародної бібліотеки (ВУАН), а згодом — директором філії. Готує велику монографію про міщанську громаду міста, а також вивчає історію медицини та аптекарської справи. Дослідження робить на основі рукописних та друкованих першоджерел XIV—XVIII ст. німецькою, польською, давньоруською мовами та латиною, виявляючи талант не лише історика, а й глибокі знання лінгвіста — загалом володів сімома європейськими мовами.

У квітні 1924 року з ініціативи науковців при Вінницькій філії Всенародної бібліотеки відкрився науково-методичний краєзнавчий центр — Кабінет виучування Поділля, який, згуртувавши місцевих науковців й аматорів-краєзнавців, започаткував систематичне комплексне дослідження краю та поширення знань з його історії, культури, природи, галузей економіки. З 1925 року Отамановський очолює всю його науково-координаційну діяльність, працює над створенням мережі в губернії. Кабінет видав 26 власних досліджень, які становили своєрідну «Енциклопедію Поділлєзнавства». Зауважимо, що захист праць відбувався публічно, а на лекції, що читалися в його секціях, приходили студенти, робітники, інтелігенція.

Як відповідальний секретар вінницької комісії з увічнення пам’яті Михайла Коцюбинського він дбав про відкриття будинку-музею письменника, публікацію його творів, збирання коштів на встановлення пам’ятника. Також клопотався про впорядкування могили одного з діячів Центральної Ради Дмитра Марковича та композитора Петра Ніщинського. Ставив питання перед столичними інстанціями про впорядкування могили та відкриття музею в Ялті Степану Руданському...

Нині видається неймовірним те, що Кабінет виучування Поділля підтримував тісні наукові зв’язки з 180 науковими організаціями країни та світу, проводячи обмін виданнями, інформаційними статтями (наприклад, з краєзнавчими та історичними товариствами із США, Франції, Англії, Німеччини). Академія наук України неодноразово поширювала досвід організації та його керівника, рекомендуючи працю подолян як взірець краєзнавчої та дослідницької роботи іншим осередкам. Тоді вважалося, що Отамановський, маючи досвід, буде відкривати краєзнавчі кабінети в Житомирі, Полтаві, на Донбасі.

Лариса Семенко завважує, що він стояв на тому, що будь-який службовець повинен знати історію, природу, економіку краю, щоб не нашкодити його розвитку. На жаль, плідна робота Кабінету виучування Поділля назавжди була зупинена в серпні 1929 року арештом Валентина Отамановського.

Валентин Отамановський із сестрою Ганною і племінницею Валентиною

Дали 5 років таборів суворого режиму

Його безпідставно притягнули до судової відповідальності у сфальшованій справі Спілки визволення України (СВУ) — першого великого політичного процесу щодо української інтелігенції (звинувачувалось понад 300 осіб, до суду було притягнуто 45). Дали 5 років таборів суворого режиму та 2 роки заслання до Татарії. А після звільнення заборонили виїжджати з Казані. Лише у 1940 році, коли померла його мати, дозволили приїхати на похорон до Вінниці. Племінниця вченого пані Валентина згадує, що «він усю ніч простояв на колінах, прихилившись до труни, віддаючи шану найдорожчій людині».

Валентин Дмитрович знайшов у собі сили повернутися до творчої праці. Викладав іноземні мови у медичних вишах Казані, Ташкента, Краснодара, Саратова... У цей час ним були опрацьовані багатотомні твори класиків західноєвропейської науки лікування та праці вітчизняних медиків. Він уперше подав переклад опису не відомого в науці методу лікування чуми в своїй праці «Отечественные лекари-новаторы вт. пол. ХVIII в.». Його роботи з медицини містять багато додатків — цінних документів, більшість яких вперше вводилася до наукового обігу.

Водночас науковець продовжує досліджувати історію Поділля. У 1946 році в Московському університеті він захищає кандидатську дисертацію: «Вінниця як тип українського міста Південного Правобережжя XIV—XVIII ст. Еволюція правового стану на тлі соціально-економічного розвитку Побужжя XIII—XVII ст. і процесу утворення станів. Історико-юридичне дослідження». А через 10 років у Санкт-Петербурзькому університеті захищає докторську дисертацію.

З 1958 року професор Валентин Отамановський жив і працював у Харкові. Йому заборонялося викладати історію права, тому читав латину в медичному інституті. Помер учений 10 березня 1964 року. Посмертно реабілітований  11 серпня 1989 року.

У Вінниці багато зробили для відродження пам’яті про Валентина Отамановського краєзнавці Л. Кароєва, Л. Шпильова, Л. Філонов. Спеціалісти завважують, що донині праці вченого мають наукову цінність. Більшість першоджерел, з якими він працював на Поділлі, було втрачено під час Другої світової війни. Тож добрим дарунком для краян стала публікація його книги «Вінниця в ХIV— ХVII ст.». Розділ про вченого розміщено у першому томі наукового збірника «Подільська старовина», який йому присвячений. А в обласному краєзнавчому музеї про життя і творчість талановитого історика, правника, педагога розповідає постійно діюча експозиція.