Здавалося, життя закінчилося, і ніщо не вплине на його рішення покинути цей світ. Глибока депресія, яка охопила молодого вченого, мала підстави: Людмила, його кохана дружина, померла від сухот. Однак величезна доза морфію лише завдала сильного отруєння. Горе, щоправда, загострило давню хворобу зору — Мечников став гірше бачити, боліли очі.
Кликав смерть, а вона не приходила
Тож життя стало для чоловіка сірого кольору в прямому і переносному сенсі. Механічно ходив на лекції, які читав для студентів Новоросійського університету, як тоді називався Одеський виш. Удома брався за конспекти, пробував гортати давно розпочаті наукові праці, для яких зроблено стільки нотаток, однак нічого не виходило.
Намагався заснути, та де там… А тут ще й гармидер, голосний сміх на горішньому поверсі. Якось не витримав і піднявся до сусідів, щоб висловити свої претензії. Там побачив двох симпатичних дівчаток років по 15. Предводитель одеського дворянства Микола Іванович Білокопитов, який і мешкав у будинку, дізнавшись про незручності сусіда, нагримав на доньок, щоб ті не заважали професорові. Оскільки делікатному вченому було трохи ніяково перед сусідами, якось запропонував свою допомогу в підготовці одній з сестер, яка всерйоз захоплювалася зоологією.
Гімназистка Ольга з тугою русою косою мріяла присвятити себе науці, на відміну від батька, який хотів бачити своє чадо просто майбутньою матір’ю, домогосподаркою. Проте донька думала інакше. Мабуть, на цьому грунті між професором і його юною ученицею й зав’язався роман. До того ж гарна дівчина цікавилася мистецтвом, писала вірші, сама малювала й пробувала себе в скульптурі.
Депресія Мечникова розвіялася. Вони часто ходили одеськими вулицями, розповідали одне одному про своє життя, сміялися, бавилися, мов діти, незважаючи на те, що професорові в ту пору вже минуло 30. Закохана до нестями у свого вчителя, Ольга погодилася на шлюб. І хоч батько був проти, посилаючись на досить відчутну різницю у віці, його аргументів виявилося замало. Вони одружилися морозного лютневого дня 1875 року.
У шлюбі з Ольгою Миколаївною він прожив понад 40 років. Нам у спадок залишилося 400 листів Іллі Ілліча, адресованих тій, кого вчений називав «голубкою». Хоч десь далеко у його підсвідомості, очевидно, сидів черв’ячок фаталізму. Чи не він і став причиною другої відчайдушної спроби самогубства. Це трапилося, коли 20-річна Ольга захворіла на тиф і лікарі заявили, що її стан майже безнадійний. Ілля вирішив також піти з життя, проте цього разу він вдався не до морфію, а до… тифу.
Він сам собі прищепив тиф, аби померти разом із коханою і водночас допомогти науці з’ясувати, чи передається тиф через кров. Тиф передався, проте і сам Мечников, і його дружина несподівано для самих себе… одужали. Більше Мечников не гнівитиме долю своєю суїцидальною поведінкою, хоч інтерес до проблем смерті, хвороб, старості у нього збережеться на все життя.
Попівка стала рідною
Того щасливого 1875-го, коли забуяло літо, він уперше разом з дружиною відвідав село Попівку, що поблизу Сміли на Черкащині. Тут, на пагорбі, біля річки Гнилий Ташлик, стояла садиба — родове гніздо Білокопитових. Вражені непоказною сільською красою, вони просто сп’яніли від запаху трав, мальовничих пагорбів, дивовижних краєвидів. Відтоді щороку подружжя приїжджало сюди до батьків. Тепер від тієї садиби залишилася тільки панська комора та частина муру.
Це були щасливі часи. Вранці Ілля Ілліч у полотняній сорочці, із сачком у руках бігав до річки, ходив босоніж її берегами, пригощав дітвору цукерками, а малеча приносила йому для дослідів комах та жаб.
У 1881 році, коли не стало батьків дружини, Ілля Ілліч пішов у відставку і оселився в маєтку в Попівці, взявши опіку над сестрою та братами Ольги. Загалом учений прожив у селі 13 років — у період з 1881-го до 1895 року з невеликими перервами. Тут обладнав лабораторію і власним коштом збудував церковнопарафіяльну школу.
На вшанування видатного вченого 14 років тому його ім’ям назвали сільську вулицю, а в місцевій школі відкрили кімнату-музей Іллі Мечникова, в експозиції якого чимало цінних архівних і фотоматеріалів.
Директор місцевої школи Людмила Коломієць, яка й була ініціатором створення цього музею, вже давно стала справжнім біографом великого вченого, залучивши до цієї цікавої справи багатьох школярів, які не тільки досліджують життя й діяльність Мечникова, а й розповідають про нього численним відвідувачам. Допомагає в цьому й картина над класною дошкою, яку написав хтось із талановитих селян, де зображено затишне родове гніздо Ольги Миколаївни.
Як розповідають шкільні екскурсоводи, Ілля Ілліч чим міг завжди допомагав селянам. Не будучи дипломованим лікарем, прекрасно розумівся на медицині. За переказами, сам граф Бобринський, власник семи цукрозаводів на Смілянщині, який був сусідом Мечникова по маєтку, просив Іллю Ілліча оглянути когось із родичів.
Наука вабила з дитинства
А народився Ілля Мечников на Харківщині у дворянській родині. Дитинство Ілля провів у селі Панасівка (нині Мечнікове). Закінчив із золотою медаллю Другу Харківську гімназію. З ранніх років настільки цікавився природою, що міг годинами лежати в густій траві й стежити за якимось жучком. Одного разу родичі побачили таку комічну сцену: п’ятирічний Ілля з серйозним виглядом ходив по галявині і читав лекцію малюкам, які сиділи навколо, про будову… жабенят. Дітям не дуже хотілося слухати уроки юного професора, але той завбачливо платив учням по дві копійки за лекцію.
Ілля Мечников був п’ятою дитиною в родині. Мати хлопчика — Емілія була дочкою відомого єврейського письменника Льва Неваховича. Вона мріяла, щоб він обрав кар’єру вченого. Тим часом батько Іллі — гвардійський офіцер військ царської охорони в Санкт-Петербурзі — невдовзі після одруження програв у карти більшу частину посагу своєї дружини і родинного майна. Так що батьківський гаманець у кар’єрі Мечникова відіграв далеко не вирішальну роль — своєю славою видатний імунолог завдячував власному таланту.
Навчався у Харківському ліцеї Ілля блискуче. У 16 років він написав статтю з критикою підручника з геології, і один із московських журналів цю статтю опублікував. Того ж року Мечников вступає на природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету, який закінчує всього за два роки. У 19 він блискуче склав усі випускні екзамени і здобув вищу освіту.
Петербург, Одеса, Італія, знову Україна, Англія, Франція… Його кликали наукові пошуки, у голові роїлося безліч наукових розробок, безліч думок, які він час від часу записував, аби знову повернутися вже озброєним новими знаннями. Звичайно, багато давало спілкування з відомими вченими, які охоче приймали його до свого кола, бачачи гострий геніальний розум. І.М. Сєченов, О.О. Ковалевський, М.О. Умов із задоволенням обговорювали з Мечниковим найгостріші наукові проблеми. Неординарні судження вченого нерідко ставали предметом наукових дискусій, в яких неодмінно брали гору його аргументи.
1886 року Мечников повернувся до Одеси, щоб очолити новоорганізований Бактеріологічний інститут, де він вивчав дію фагоцитів собаки, кролика та мавпи на мікроби, що викликають рожисте запалення й тиф. Однак незабаром, через численні закиди місцевих лікарів, які докоряли йому відсутністю медичної освіти, вченому довелося покинути Україну, до якої прикипів серцем. Зустріч з Луї Пастером у Парижі сприяла тому, що великий французький учений запропонував Мечникову завідувати новою лабораторією в Пастерівському інституті. Мечников працював там протягом наступних 28 років, продовжуючи дослідження фагоцитів.
Явище фагоцитозу
Відкриття явища фагоцитозу стало справжнім науковим подвигом ученого. Воно грунтувалося на його уявленнях про еволюцію травної функції у тваринному світі. Ілля Ілліч довів, що фагоцити (специфічні клітини тваринного організму) здатні активно захоплювати і перетравлювати чужорідні частинки, в тому числі й бактерії. Це захисне пристосування організмів відіграє величезну роль у їхньому виживанні. Незважаючи на те, що фагоцитарна теорія Мечникова викликала шалений спротив маститих учених, Ілля Ілліч зумів у виснажливих наукових дискусіях, аргументами, що ∂рунтувалися на численних дослідах, довести правильність своєї точки зору. Більше того, якоюсь мірою йому вдалося узгодити свої уявлення про імунітет як наслідок фагоцитозу з чисто хімічними концепціями імунології, що знайшли своє найглибше відображення у працях видатного німецького бактеріолога Пауля Ерліха. Напевне, і Нобелівський комітет поділяв саме таку точку зору, адже присудив у 1908 році премію як Мечникову, так і Ерліху.
Варто зауважити, що своєю теорією Мечников пояснював не лише явища запалення та імунітету. Він поширив її і на процеси атрофії у тварин і навіть на процеси старіння.
А ще Ілля Мечников розробляв проблеми бактеріології, етіології та епідеміології таких небезпечних хвороб людини, як холера, чума, туберкульоз, сифіліс, черевний тиф тощо. І нарешті, останні 15 років свого життя він майже цілком присвятив вивченню проблем старості і смерті, висунувши теорію ортобіозу — щасливої старості і спокійної смерті. Учений твердив, що людина могла б жити 150 —160 років, якби не хвороби. Посуті, Мечников став засновником такого важливого розділу сучасної медичної науки, як геронтологія, до речі, і сам термін він запропонував. Він же є і основоположником хіміотерапії. Його дослідження цитоксинів (антитіл) привели згодом до розуміння суті відторгнення органів при трансплантації. Тобто він стоїть біля витоків і цього розділу медичної науки.
Не можна не згадати і надзвичайно глибоких філософсько-публіцистичних праць великого ученого: «Етюди про природу людини», «Етюди оптимізму» і «Сорок років пошуку раціонального світогляду». У них — філософське кредо Мечникова, його науковий заповіт нащадкам. Зокрема переконання: треба продовжувати життя, а не старість.