Олександр Михайлович Поживанов народився у Дніпропетровську, і, мабуть, саме місце народження визначило майбутній фах хлопця, батько якого хоч і працював на залізниці, але, як і всі дніпропетровці, жив за розкладом заводських гудків.
Предки Олександра Поживанова по батьківській лінії походили з волелюбних черкаських гетьманських країв (прізвище Пожовані ще й досі поширене в селах біля станції Христинівка), а з боку матері були запорозькими козаками на прізвище Кряжі. Отож і статтю, й характером козацькі нащадки були міцними, волелюбними. На старих фото бачимо ще й витончені благородні риси облич.
І хоч, як велося в радянські часи, в сім’ї не згадували гетьманської минувшини (це було небезпечно для життя), всесильні гени зберегли її в характерах дітей. Олександр Поживанов виріс людиною прямодушною, ніколи не відступав перед труднощами, але категорично не сприймав покручів і часто за свої прямі недипломатичні висловлювання та оцінки отримував таємних ворогів.
У ранньому дитинстві він пізнав усі жахи воєнного лихоліття, а потім, коли батько не повернувся з фронту, — ще й сирітство. З 15 років, після школи-семирічки, пішов працювати на завод «Спартак» учнем токаря.
Далі — як у звичайного радянського хлопця: армія, добросовісно пройшов вишкіл у водолазній школі в Балаклаві, служив водолазом на північному кордоні СРСР.
Повернувся додому — пішов навчатися: спочатку вечірня школа, потім інститут. І працював у бессемерівському цеху металургійного заводу ім. Петровського. Мабуть, саме відтоді конвертерний метод виплавки сталі так зацікавив металурга-початківця, що став його головним виробничим і науковим інтересом на все життя.
Олександр Поживанов пройшов усі щаблі заводської школи: від робітника до головного інженера одного з найбільших металургійних комбінатів СРСР — Новолипецького та об’єднання підприємств металургії півдня «Південметалургпром», а пізніше — керівника новоствореного Державного комітету України з металургійної промисловості.
У цій людині гармонійно поєдналися дві іпостасі: виробничника і науковця. Його професійне зростання припало на роки, коли металургія, зокрема конвертерне виробництво сталі, бурхливо розвивалося, будували нові потужності, вводили у виробництво нові технології. Це, а головне — неймовірна працездатність Олександра Михайловича і його талант дослідника зумовили створення своєрідної поживановської школи в сталеварінні.
Поживанов опублікував і захистив авторськими свідоцтвами понад 300 наукових праць та винаходів, присвячених конвертерному виробництву і технології безперервної розливки сталі. Праці доктора технічних наук, академіка Поживанова відомі в багатьох країнах. За оцінками спеціалістів, вони відіграли значну роль у тому, що саме на час його активної діяльності припадає пік розвитку світового сталеваріння.
Із 1978 року Олександр Михайлович неодноразово отримував державні й урядові премії СРСР, а пізніше — України за істотні новації, що дали змогу в ті роки нашій металургії займати провідні позиції у світі. Загалом він отримав п’ять премій, остання — за розробку і впровадження комплексу ефективних технічних рішень і технологій, що забезпечують високий рівень ресурсозбереження та підвищення якості у виробництві киснево-конвертерної сталі. Ця тема й нині звучить дуже актуально, хоч уже минуло чимало часу. Однак, на жаль, нині національна металургія втратила ті позиції, що займала за часів Олександра Поживанова.
Доля цієї непересічної особистості — яскраве свідчення того, як недбало в нашій державі ставилися й ставляться до збереження величезних напрацювань талановитих і самовідданих попередників, до того багатого наукового й виробничого спадку, що залишився від них. Проте, подейкують, і нині, хоч Олександра Михайловича вже десять років немає серед нас, його винаходи використовують, на них посилаються.
Бо Поживанов ніколи не був ретроградом, і хоч виріс як керівник за радянської системи управління, добре розумів згубність надмірної централізації для розвитку економіки. Йому довелося в нових умовах і в новій незалежній державі першому організовувати структуру державного управління галуззю. Саме він став першим головою Державного комітету України з металургійної промисловості.
Цікаво, що призначили його постановою Кабміну від 13 червня, а положення про Держкомітет затверджено 23 вересня, бо його розробляли під керівництвом і за активної участі новопризначеного голови О. Поживанова.
На жаль, комітет проіснував недовго: уряд відійшов від галузевого принципу управління. Паралельно швидкими темпами пішов процес приватизації, поспішної, непродуманої, а подеколи злочинної. Це далося взнаки через півтора десятиліття, під час світової кризи, і болюче відчувається й нині. Доки закордонні металурги, з огляду на стрімке зростання попиту на якісну металургійну продукцію, вводили нові потужності, в Україні майже нічого не будували. Навіть Китай, куди ще донедавна Україна постачала значну частку свого металу, забезпечив 80% світового приросту, і сусідня Росія обігнала Україну за введенням у виробництво нових потужностей, що відповідають сучасним стандартам.
Побачивши, що на процес приватизації металургії держава фактично не впливає, Олександр Михайлович, активний прибічник державної стратегії в цій сфері, не шукав нових посад і відійшов від справ, хоч вік мав ще активний. Девіз «Збагачуйтеся!» був не для нього.
... Можливо, та страшна хвороба, що його спіткала, була зумовлена не тільки шкідливими умовами металургійного виробництва (на заводах минуло майже все його життя, без вихідних і відпусток), а й тим, що серце не могло й не хотіло сприймати гримас реальності. Його доля — привід замислитися над тим, який потенціал для розвою незалежної Української держави ми не змогли використати. Озирнутися довкола, аби побачити розумних, талановитих, самовідданих, запропонувати їм долучитися до спільної справи.
Ми в Google+