У 20-х роках минулого століття не було в Україні популярнішого письменника, ніж Остап Вишня. Його називали «королем українського тиражу», бо більшим накладом тоді видавали хіба що твори Тараса Шевченка. Однак навіть всенародна слава не врятувала гумориста від тернової дороги більшості його колег-письменників, яким не була байдужою доля Вітчизни. Лише завдяки щасливому збігу обставин Павло Михайлович Губенко (так насправді звали автора популярних донині «Вишневих усмішок») вцілів у жорнах тоталітарної машини терору.
До столиці — в арештантському вагоні
Не одному поколінню радянських школярів втокмачували, що лише завдяки більшовицькій владі перед народженим у багатодітній селянській сім’ї Павлом Губенком відкрилась дорога до визнання. Та насправді він здобув непогану освіту ще до встановлення диктатури більшовиків. Для цього майбутньому письменникові довелось стати військовим фельдшером, бо для сина відставного солдата наука була доступною лише за «казенний счьот». Вже працюючи у залізничній лікарні, юнак екстерном склав іспити на атестат зрілості та у 26 років вступив до Київського університету.
Проте революція зруйнувала всі подальші плани Павла Губенка. Почуття національної самосвідомості привело його до Кам’янця-Подільського, останнього місця перебування уряду УНР. Саме тут у газеті українських соціалістів-революціонерів з’явилися перші фейлетони журналіста-початківця. Та коли довелося вирішувати — їхати в еміграцію чи залишатися в уже радянській Україні, Павло Губенко вибрав рідну землю.
Однак після повернення до Києва «неблагонадійній» студент одразу потрапив до катівні ЧК. Зважаючи на те, що Павла Губенка невдовзі перевезли до тодішньої столиці України — Харкова, арештанта вважали поважною «птицею». Лише особисте заступництво тодішнього редактора газети «Вісті ВУЦВК» Василя Еллана-Блакитного, який переконав слідчих, що надруковані в есерівській пресі матеріали Павла Губенка були спрямовані проти денікінщини, та дав письмове поручительство за «контрреволюціонера», врятували «славу України і її невмирущу усмішку», як згодом назве Остапа Вишню Олесь Гончар, від неминучої загибелі.
Як Вишня одружився з актрисою…
У лютому 1921 року Павло Губенко вийшов на волю, а у квітні його зарахували до штату «Вістей ВУЦВК», де він, добре володіючи іноземними мовами, перекладав отримані редакцією телеграми з-за кордону. Одна з них дала поштовх для написання фейлетону, надрукованого у червні того ж 1921 року. Невдовзі розпочався стрімкий злет всенародної популярності Остапа Вишні. Майже у кожному номері газети — його іскрометні й безжалісні до чинуш і бюрократів матеріали, а в 1923 році вийшла з друку перша книжка.
«Зірковий» письменник навіть одружився із «зіркою» — молодшою за нього на 12 років актрисою Варварою Маслюченко. Однак помиляється той, хто поспішно вирішить, що основою створення цієї сім’ї стало бажання «живого класика» мати красиву кралю у ліжку, а її, відповідно, — заможного «пердуна», здатного оплачувати всі жіночі забаганки. Бо коли Остапа Вишню у грудні трагічного для України 1933 року заарештували і Варвара Маслюченко опинилася перед вибором — відмовитись від чоловіка чи сповна випити гірку чашу дружини «ворога народу», — вона обрала друге.
Причому навіть добилася дозволу, як колись дружини-декабристки, жити зі своїм Остапом у місці відбуття ним десятирічного покарання — селищі Чиб’ю (нині місто Ухта) республіки Комі. Та, на відміну від «кровожерливого» царизму, «гуманізм» радянської влади виявився набагато «вищим», і через місяць подружжя знову розлучили: «зека» Павла Губенка погнали пішим етапом за 1200 кілометрів на копальню Еджит-Кирта на Печорі. Вижити Остапові Вишні допоможе, за його словами, лише віра, що його чекають: «якщо не для любовних утіх, то хоча б для дружнього спілкування».
Стосовно слова «пердун», яке, можливо, когось покоробило, то це теж цитата з Остапа Вишні, який добре усвідомлював, на що перетворить немолодого вже чоловіка десятирічне існування на межі (а точніше, за межею) людської витривалості.
І «знасилував Клару Цеткін»
Втім, усе це попереду, а у 1925 році Остап Вишня був на хвилі успіху. За 10 перших років письменницької діяльності (1923—1933) було випущено понад 140 його книжок, а наклад творів гумориста, надрукованих лише впродовж двох найуспішніших для нього 1929—1930 років, перевищив 2 мільйони екземплярів!
Та що активніше розгортався на селі процес колективізації, то небезпечнішим для влади ставав Вишня, який принципово прислухався лише до голосу власного сумління та керувався здоровим глуздом, а не «лінією партії». Письменника звинуватили у потуранні «невибагливим смакам на рівні триповерхової лайки, порнографічної листівки, похабного анекдоту». Цитата належить перу «критика» Олексія Полторацького, гнівну й аргументовану відповідь якому дав свого часу Микола Хвильовий у статті за красномовною назвою «Остап Вишня в світлі «лівої» балабайки».
Перечитуючи нині цей справді програмний матеріал, розумієш, що безпартійний і жартівливо-єхидний Остап Вишня набагато мудріший за серйозного і щирого у своїх більшовицьких переконаннях Хвильового. Його біда, як і більшості тих, що невдовзі стали жертвами тоталітаризму, полягала в тому, що вони не хотіли помічати, як комунізм і фашизм перетворилися на два різновиди одного і того самого явища.
Чим очевиднішим було, що могутній талант Вишні не стане ідеологічною прислугою вже розпочатих процесів масового розкуркулення і винищення голодом українських селян, тим актуальнішим ставало завдання ліквідації письменника — радше навіть моральної, ніж фізичної. Гумориста заарештували і звинуватили у підготовці замаху на життя секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева. У відповідь Остап Вишня іронічно заявив, що більше підстав підозрювати його у намірі «знасилувати» Клару Цеткін. Цю фразу скрупульозно занесуть до протоколу допиту, хоча ідіотизм «пропозиції» цілком очевидний, бо престаріла діячка міжнародного комуністичного руху незадовго до того померла у віці 76 років.
У слідчого було цілком конкретне завдання, і він його виконав. В обвинувальному висновку перелічено всі «злочини» Губенка-Вишні: від контрреволюційної роботи на селі й культурному фронті до участі в терористичній організації та плану кинути бомбу на трибуну з «вождями України» під час Жовтневих свят.
Намір Остапа Вишні убити Постишева саме на трибуні з’явився в обвинувальному висновку після того, як у відповідь на запитання: «В каком помещении вы собирались уничтожить вождей народа?» — пролунала відповідь: «Предпочитаю убивать вождей на свежем воздухе!» Такій мужності й почуттю гумору на порозі смерті можна лише позаздрити!
Губенка засудили до розстрілу, який згодом замінили на «заключение в исправтрудлагерь сроком на десять лет, считая срок с 7.ХІІ-33 г.».
Скільки ж митися?
Через що довелося пройти Остапові Вишні, свідчать його фотографії до і після табору: на перших — красивий і дужий чоловік, на других — згорблений дідусь в окулярах. Незмінною залишилась хіба що його «вишнівська» усмішка, яка, однак, засвідчує, що у роті 55-річного письменника залишилось лише кілька зубів.
Він кілька разів лише дивом уник смерті. Останній раз — уже у 1941 році, коли гітлерівці опинились під Москвою, а Вишню «про всяк випадок» наказали відправити подалі — аж на Колиму. Для підупалого здоров’ям письменника це було рівнозначно смертному вироку, але начальник табору — українець і колишній шанувальник творів гумориста — удав із себе формаліста: мовляв, в’язня Вишні у мене немає, а щодо Губенка ніяких вказівок не було.
На довгоочікувану свободу письменник вийшов 3 грудня 1943 року — рівно за 4 дні до завершення «відміряного» йому 10-річного терміну ув’язнення. І це при тому, що завдяки клопотанню Олександра Довженка і зверненню Микити Хрущова до Сталіна «особлива нарада» ще 25 вересня 1943 р. ухвалила рішення: «Губенко снизить срок наказания до фактически отбытого и из-под стражи освободить».
Навіть про епопею свого звільнення Остап Вишня оповідав із гумором. На той час його вже перевезли до Москви й утримували на Луб’янці. Однак через загострення виразки шлунка письменника під чужим прізвищем відправили на лікування до однієї зі столичних клінік. І ось до палати заходить медсестра: «Ми вас виписуємо. Ідіть митись і переодягатись!» Привезли «воронком» на Луб’янку. І зразу ж: «Митись і переодягатись!» — «Так я ж тільки що…» — «Разговорчики! Марш!» Ще через кілька годин: «Тебе переводять у Бутирку. Митись і переодягатись!» А там ще дві помивки: на вході й виході. Коли щойно звільнений Остап Вишня відкрив двері готельного номера Максима Рильського, першими словами господаря було: «Бігом митися і будемо святкувати!»
Розтоптана доля — нескорена душа
Потім було тріумфальне повернення в Україну разом із воїнами-визволителями безсмертної «Зенітки» Остапа Вишні. Цей твір у вигляді листівок розкидали з літаків над ще окупованою частиною української території і транслювали по радіо у напівзруйнованих містах і селах уже визволеної України. За свідченням сучасників, «Зенітка» повертала віру, що правда завжди перемагає кривду, хоч би якою могутньою вона видавалася.
Випробування для Остапа Вишні не закінчились. 24 вересня 1946 року в газеті «Правда» вийшла редакційна стаття за красномовною назвою «О пошлых писаниях одного журнала» з розгромною критикою українського «Перця». Прізвища одного з найактивніших авторів часопису в ній не згадано, однак це не завадило старту в Україні вже «персональної» кампанії цькування видатного гумориста. Вишні дісталося навіть за «безідейність і аполітичність» безсмертних «Мисливських усмішок», що нині заслужено належать до скарбниці української літератури.
Не відзначений жодною державною нагородою чи званням воістину народний письменник мав повне право написати у своєму щоденнику: «Я не зрадив правду…»