Він не вернувся із бою

165 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕНИ ПЧІЛКИ

«Козачка Олена»,  або «З делікатністю на боці»

ПОСТАТЬ. Зазвичай про неї згадують як про матір Лесі Українки та громадську діячку ліберально-демократичного або, за термінологією радянської доби, буржуазно-ліберального спрямування. Максим Славинський, добре знайомий з матір’ю і донькою Косачами (таким було прізвище Олени Пчілки та Лесі Українки) писав, що старша з них «виховувала своїх земляків, розбуджувала в них національну свідомість і давала своєю діяльністю й поведінкою приклад, як повинні жити і поводитись земляки-«українофіли». Вона зі своєю родиною була перша, що відкинула цю назву й почала називати себе і всіх «українофілів» просто українцями, хоч цієї назви тодішні українці боялись».

Не зайве нагадати, що молодість Ольги Драгоманової (дівоче прізвище Олени Пчілки) припала на період, коли, за словами Івана Франка, «ніколи не було так грізно поставлене питання — чи жити, чи загинути нашій нації». Йдеться про Валуєвський циркуляр, а згодом Емський указ, які поставили все українське поза законом. Ситуація лише погіршувалась аж до революції 1905 року. Через це навіть перші твори Лесі Українки друкували за кордонами Російської імперії, де творчість поетеси знали краще, ніж на її рідній землі.

1903 року на урочистому відкритті пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві вже п’ятдесятирічна Олена Пчілка єдиною серед російських підданих наважилася виступити українською мовою, знехтувавши категоричною забороною царських властей на публічне вживання «малоросійського нарєчія».

У перетвореному на звичайнісіньке губернське місто Києві «бісова баба», як із часткою захоплення і заздрості називали її поза очі, зверталася до городових виключно українською, і тодішні «сержанти Петренки», на відміну від ще недавніх часів у незалежній Україні, миттю згадували материнську мову, а не іронізували з приводу «телячого язика». Навіть на світських прийомах дружина дійсного статського радника (це звання відповідало військовому чину генерала) Петра Косача послуговувалась «южноруським наречієм», якого офіційно в імперії «не било, нєт і бить нє может». І ніхто з тих, хто знав або чув про крутий норов генеральші, не ризикували відповідати їй російською, вважаючи за краще перейти на «нейтральну» французьку мову.

Цей стиль поведінки, що «омоскалені» земляки сприймали як виклик московській владі, став реакцією на утиски всього українського та нахабство «гостей». Без усіляких дипломатичних реверансів Олена Пчілка писала, що з дитинства українців змушують говорити «по-московськи» з російськими Ванюшами і Машеньками, яким, мовляв, так зручніше спілкуватися. «Тим часом дитина чужа ніколи не хоче доказати такої ж делікатності до дитини нашої… Так починається з літ малих, так ведеться далі, і мова українська лишається з тією делікатністю на боці, а згодом зовсім з ужитку виходить».

Крім того, в Російській імперії вміло користувалися давнім правилом поневолювачів «розділяй і володарюй», через що єдиний український народ був розмежований не лише державними кордонами, а й взаємними підозрами і між наддніпрянцями й галичанами, і навіть між слобожанами, подолянами, поліщуками. Зокрема Олена Пчілка, яка вперше потрапила на Полісся вже дружиною Петра Косача, їхала сюди з осторогою. За її словами, «часто спадав на думку ходячий вираз, що Волинь — край тяжко ополячений, що вже до значної міри втратив свою українську подобу». Натомість, як із захопленням написала згодом, «мова волиняків здалась мені розкішною, чарівною», а незвичні для ока полтавки місцеві вишивки і орнаменти пробудили в неї захоплення етнографією і стали основою її фундаментальної дослідницької праці «Украинский народный орнамент. Вышивки, ткани, писанки», наукова цінність якої лише зростає з часом.

Не менша заслуга видатної подвижниці в тому, що всі її діти, і насамперед Леся Українка, виросли українцями. Важко повірити, однак глава родини Петро Косач, попри своє українофільство, рідної мови досконало не знав і спілкувався з рідними колоритним суржиком. Саме цей приклад дієвого омоскалення щирого у переконаннях українського патріота став засторогою для матері, яка самотужки займалася початковою освітою всіх своїх дітей, віддаючи їх на навчання до гімназії аж у п’ятий клас.

Написані для власних синів і доньок оповідання, казки, вірші принесли Олені Пчілці славу дитячої письменниці, а поема «Козачка Олена» та повість «Товаришки» засвідчили появу талановитої мисткині й відродження серед українок їхнього традиційно незалежного стану, про який лише доводилосяь мріяти на Заході жінкам-феміністкам.

90 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЖОРЖА ШАРПАКА

З камери смертника —  до нобеліанта

ГОРДІСТЬ. Один із шести уродженців України — лауреатів найпрестижнішої у світі відзнаки — народився у містечку Дубровиці тодішнього Сарненського повіту (нині Рівненщина). 1932 року родина майбутнього науковця емігрувала у Францію, де Георгій Харпак став Жоржем Шарпаком, однак до кінця життя зберіг добрі спогади про рідну  українську землю.

Ще зовсім юним ліцеїстом він став до лав французького Руху Опору, хоч добре усвідомлював, що навіть його єврейське походження — вже достатня підстава для страти гітлерівськими окупантами. 1943 року Жорж Шарпак опинився в тюремній камері, а згодом — у таборі смерті Дахау. На щастя, вільне володіння кількома іноземними мовами і, найпевніше, Божий промисел зберегли йому життя.

Про винахід, за який Жоржа Шарпака в 1992 році удостоїли Нобелівської премії, сам науковець казав: «Така собі невеличка штуковина 10 на 10 сантиметрів». Нині без «камер Шарпака», перша з яких з’явилася 1968-го, не обходиться жоден експеримент у фізиці високих енергій та елементарних частинок.

70-РІЧЧЯ ЗАГИБЕЛІ АНТУАНА ДЕ СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ

Він не вернувся із бою

МУЖНІСТЬ. «Любити — це не означає дивитися одне на одного, любити — означає дивитися в одному напрямку», «Я писав задля того, щоб сказати моєму поколінню: ви жителі єдиної для всіх вас планети Земля, пасажири спільного корабля», «Зірке лише серце» — це тільки дещиця афоризмів знаменитого письменника-філософа. А для колег-авіаторів він залишався видатним пілотом та винахідником, авторитет якого засвідчує десяток патентів на новітні авіарозробки, зокрема на форму крила для реактивних літаків та радіовимірювач відстані до землі.

Уславлений прозаїк, чий роман «Маленький принц» став світовим бестселером, міг спокійно жити у США, адже далеко не призивний вік та численні травми, яких зазнав в авіакатастрофах, зробили його малопридатним для війни. Однак він поїхав у Європу, щоб воювати проти гітлерівців.

31 липня 1944 року літак Антуана де Сент-Екзюпері не повернувся з бойового вильоту. Великий принц з маленької планети Земля востаннє відірвався від неї, щоб навіки залишитися легендою і сучасником нових поколінь.

100-РІЧЧЯ ПОЧАТКУ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Братовбивча трагедія  України

ПАМ’ЯТЬ. Початок найбільшій на той час в історії людства бійні поклали бойові дії між Німеччиною і Росією. Керівництво першої самовпевнено вважало, що завдяки лідерству в науково-технічній сфері зможе диктувати свою волю якщо не світу, то найближчим сусідам. Росіяни натомість, як завжди, заплуталися «в язике», вважаючи свою державу як великою (за розмірами), так «большой» (за значенням на міжнародній арені).

Справді, на той час кожен четвертий вояк на земній кулі служив «царю і отєчеству» в армії, що налічувала 1,4 мільйона солдатів і офіцерів. Причому мобілізація лише військовозобов’язаних першої черги давала змогу збільшити чисельність російського воїнства до 7 мільйонів осіб, які мали б закидати ворога шапками. Саме на них доводилося сподіватись, бо навіть гвинтівок, яких було приблизно 5 мільйонів штук, катастрофічно бракувало, не кажучи вже про здібних воєначальників, що красномовно засвідчила кривава поразка у війні проти Японії.

Та навіть цей холодний душ не остудив голови великодержавних шовіністів, які марили «руськім міром» від Константинополя до Белграда. Саму світову війну спровокувала саме нерозважлива і нахабна підтримка Росією сербських бойовиків, від рук яких загинув спадкоємець Австро-Угорського престолу ерцгерцог Фердинанд і його вагітна дружина.

Як вважають науковці, доводити справу до війни лідери великих держав не хотіли. Просто кайзер із царем захопилися грою нервів, марно сподіваючись, що протилежна сторона в останню мить поступиться.

Розплата виявилася гіркою: у полум’ї вселенської війни згоріли  щонайменше 10 мільйонів людських життів і чотири імперії: Німецька, Австро-Угорська, Оттоманська і Російська. Втрати останньої виявилися найважчими, бо до 4 мільйонів загиблих «за царя і отєчество» додалася не менша кількість жертв громадянської війни.

Та чи не найгіркіша чаша страждань випала на долю українців, для яких з 1 серпня 1914 року розпочався час братовбивства. Не зайве нагадати, що в роки Першої світової війни так звана російська армія на чверть складалася з «малоросів», а у військах Австро-Угорщини кожен десятий вояк був нашим одноплемінником. Упродовж усієї війни українські землі залишались ареною кровопролитних битв, а тотальна мобілізація фактично всіх придатних до військової служби чоловіків та конфіскація лише за офіційними даними понад 3 мільйонів найкращих коней перетворили села України на руїну.

Досі не прийнято згадувати, що під приводом війни «за Дарданелли і Босфор», на чому згодом успішно спекулювали більшовицькі агітатори, російські шовіністи вирішили раз і назавжди розправилися з українським національним відродженням руками малоросів. Щоб не бути голослівним, варто процитувати ще передвоєнну публікацію газети «Кієвлянін»: «Український рух для Росії більш небезпечний, ніж усі інші національні рухи, разом узяті. Мазепинство зі своєї галицької бази розлазиться по всій південній Росії». Не менш відвертий в оцінках уже воєнної пори Ленін: «Росія воює за Галичину, володіти якою їй треба насамперед для задушення українського народу (крім Галичини, у цього народу немає куточка свободи, порівняної, звичайно)».

На жаль, навіть за сто років методи російських шовіністів, які звично нацьковують зомбованих імперською пропагандою «малоросів» на українців, не змінились. Як, до речі, ставлення деяких лідерів великих держав Заходу до українського питання.