З початком повномасштабного вторгнення російських військ Віталій приєднався до лав територіальної оборони, тримав варту на блокпосту коло міста Нова Одеса Миколаївської області. До початку активних бойових дій працював у столярному цеху, займався будівництвом. Має дружину, двох синів: старшому 26 років, він лейтенант Нацгвардії України; меншому ще 11 — школярик, але теж мріє стати захисником України.

«Хто, якщо не я?»

Строкову службу Віталій проходив у 1995—1997 роках у складі окремого батальйону супроводу військових вантажів у військах спеціального призначення. Тобто зброєю володів добре і з військовою службою був знайомий не із книжок. Це й допомогло у перші дні широкомасштабного вторгнення.

«Чому пішов на фронт? А хто, якщо не я?» — щиро дивується Віталій Віталійович і розповідає далі.

«Ось дивіться. Перший день великої війни. Миколаїв бомбили. Нова Одеса лежить за 40 кілометрів від Миколаєва, недалеко. Нам було видно, як місто горіло. Що я мав робити? Того самого дня пішов у ТЦК, але мені сказали: «Ти старий, йди собі поки що. Місць немає».

І я тоді пішов у місцеву тероборону. Ми стояли на блокпостах, контролювали пересування транспорту, бо війська ворога були близенько, коло Кандибиного. Вони на Вознесенськ тоді прорвалися, хотіли захопити Снігурівку, миколаївський аеропорт. Намагалися пройти через Миколаїв на Одесу. Але Нова Одеса лежить трохи осторонь, тож їм незручно було туди йти, і місто залишилося не окупованим. Вони сунули по прямій через мости, щоб піти на Одесу.

На блокпостах у нас проїжджали і цивільні, і військові, й евакуаційний транспорт, і медики. З Херсона проходило та їхало дуже багато людей. Машини постріляні: в кожній по дев’ятеро-десятеро людей, з дітьми. Люди евакуювалися з Маріуполя, з інших міст. Різні були... Хтось розумів, що відбувається, хтось не розумів.

Усяке доводилося чути у свій бік. Блокпостів було багато, скрізь перевіряли, і людей це нервувало. Ось люди з Херсона, який потужно обстрілювали, ставилися більш-менш із розумінням. Кого менше зачепило, ті не розуміли: обурювалися, навіщо такий контроль. Були й такі, хто не проти москалоти, але ж вибухає, влучає — страшно. Щось на кшталт «нехай москалі прийдуть, інших повбивають, а коли все закінчиться, я повернуся і буду співпрацювати, бо це ж «братья»…

Військові теж проходили, але вони працювали за напрямками, тому зазвичай просувалися до пунктів постійної дислокації, де дозаправлялися, отримували боєкомплект, продукти та інше необхідне майно, і поверталися воювати з ворогом», — згадує сержант.

За словами Віталія, так тривало до 15 травня 2022 року.

«Я був у ТрО, потім почув, що формується нова рота в частині неподалік і там є посади фахівців з ПММ (паливно-мастильні матеріали). Знову пішов до ТЦК, сказав: «Відправляйте. Я знаю, що там є вакансії». Одне слово, 16 травня став на посаду, на якій служу й досі», — розповідає він.

Відповідаючи на запитання, за що отримав нагороду головнокомандувача ЗСУ, Віталій спершу знизує плечима.

«Важко сказати. Наче служив як усі. Думаю, це за те, що добросовісно виконував завдання, відповідально ніс службу. Золотий Хрест у квітні 2023 року — це в мене вже друга відзнака головнокомандувача. Першим був Сталевий — 15 лютого того самого року. Так склалося, проте я не шукав нагород».

А ситуація була такою: військовослужбовці з роти заправки пальним постійно виїжджали у відрядження, їздили з командиром роти та його заступником на лінію бойового зіткнення виконувати завдання за призначенням. Виїжджаючи, за командира залишали Віталія як старшого за віком і вже досвідченого військовослужбовця. Фактично на нього, сержанта, лягали всі обов’язки командира роти: вся територія і 42 військовослужбовці залишалися в його підпорядкуванні.

У цей час траплялися влучання по частині, але завдяки чіткій взаємодії й тому, що сержант Сокуренко грамотно розподіляв особовий склад, все обходилося добре.

«Виконуємо роботу, а тут сигнал «Ракетна небезпека!». І відразу: «Геп!» — поряд із частиною або й на території. На щастя, все вибухало на значній відстані від важливих об’єктів і не було загального вибуху. Хоча горіло добряче, іноді добу і більше доводилося гасити пожежі. Адже Миколаївська область і тепер неспокійна, ми під постійним пильним оком ворога. Часто влучало й вибухало. Порозривало багато цистерн, пошкодило трохи огорожі. Будівлі побило. Це все потім треба було розгрібати. Втратили трохи техніки, відновлювали потім», — згадує Віталій.

«Усі хлопці гідні, всі молодці!»

Досвіду керування людьми воїн трохи мав: на строковій був старшиною роти, пізніше, у цивільному житті, — бригадиром у столярній майстерні.

«З людьми якось вмів знайти спільну мову. Не з усіма, звісно, але загалом вдавалося порозумітися. Скільки людей — стільки й думок та характерів. Але треба було шукати підходи, бо роботу треба робити. Ми ж заступаємо на бойове чергування, несемо службу з охорони та забезпечення. Хлопці під час чергування виходили оглядати периметр. Виявляли і закладені вибухові заряди, і диверсантів, які сиділи й передавали координати частини, скільки тут зараз техніки і людей. Не завжди москалі, частіше це робили місцеві. Одного взяли — він виявився із Придністров’я, це ж недалеко від нас. У селі жили різні люди. Хтось за нас, а хто і москву чекав. Наче місцеві, стільки жахіть пережили, але ось так брали і передавали ворогові, що й де перебуває. Хоч спершу б подумали: якщо буде летіти, то все постраждає, а їхні домівки — насамперед. Це ж паливо, великі бочки по 10—12 кубометрів кожна. Якщо сюди влучить, то вигорить пів села!

Проте були й ті, хто нам допомагав. І таких завжди було більше. Повідомляли про атаки, а як щось летить, то дзвонили і казали, де саме, над якою місцевістю. Наші хлопці, виходячи на патрулювання, перевдягалися в цивільний одяг і йшли «між люди», спілкувалися з місцевими. Сядуть у кав’ярні, п’ють каву і розмовляють з людьми, слухають, хто про що говорить. Так виявляли ворожих агентів і знаходили друзів.

Наші напарники, які виїжджали і заїжджали в сектор, часто ледве встигали заправити техніку і втекти, бо одразу починалися атаки. Ворог використовував інформаторів і БпЛА. Ми працювали близенько до лінії бойового зіткнення, тож небезпека була велика. Навіть не знаю, кого більше похвалити, — тих, хто лишався у частині і пильнував, щоб тут ворог нічого не підірвав, не спалив, не знищив, чи тих, хто, ризикуючи життям, возив пальне на лінію зіткнення.

Знаєте, як військові називають паливозаправник? Спалахуйка, бо від дрона чи осколка пальне спалахує одразу і машина перетворюється на море вогню. Врятуватися майже неможливо. Але водії сідають і їдуть, виконують завдання і допомагають іншим нищити ворогів. Встановлюють РЕБи, просять супровід наших БпЛА, шукають вікно в обстрілах, застосовують інші хитрощі. Тому й кажу: всі хлопці достойні, всі молодці. Усі працювали як одна команда», — підтверджує Віталій Сокуренко.

Єдине, що тривожить досвідченого воїна, — брак людей.

«Від нас багато кого забрали в бойові частини, є вбиті й поранені, є ті, хто в полоні. Гарні спеціалісти, фахівці дефіцитних спеціальностей — вони нам були дуже потрібні. Але на фронті теж треба людей, ми все розуміємо… З бензовозів хлопці попересідали на бронетехніку і продовжили воювати», — розповідає Віталій.

Він готовий передавати досвід, навчати новачків, і зовсім не обов’язково, щоб це була молодь. Зізнається, що з тими завданнями, які вони виконують, люди старшого покоління справляються теж непогано.

«Тут особливої фізичної підготовки не треба — лише уважність, мудрість, розважливість, спостережливість і добросовісне виконання покладених на тебе завдань», — зазначає військовий.

Підтвердженням його слів слугують дві нагороди головнокомандувача ЗСУ, які він отримав за три роки великої війни з різницею два місяці.

Олена МОКРЕНЧУК,
пресофіцер, підполковник ЗСУ