Ще в день підступного нападу рашистів на українську землю Денисевичі, батько Борис і син Данило, добровільно прийшли до Голосіївського військкомату Києва, щоб стати до лав оборонців столиці. Ворога тоді відкинули, але війна палала на сході й півдні України, і Денисевичі знов-таки добровільно зголосилися воювати в одному з найпекельніших її котлів — на бахмутському напрямку.
.jpg)
Знаючи їх обох багато років, як і всю їхню родину, можу стверджувати: вчинити інакше вони не могли. Захист рідної землі української був для них справою священною.
Минулої неділі пролунав у нашій квартирі дзвінок, який шокував: під Бахмутом загинув Данило Денисевич. Відійшов, ми віримо, до Бога, туди, де праведні спочивають, юнак зі світлою душею, високими помислами, неабиякими здібностями, патріот України.
Патріотичні почуття зароджувалися й міцніли в ньому ще з дитинства. Він ріс у дивовижній українській сім’ї, в якій сповідували християнські цінності й національні традиції, постійно в колективному виконанні батьків і дітей звучали пісні й народні думи, розігрували фольклорні дійства. Ми не раз були свідками цього. Наприклад, на Різдво це сімейство приходило до нас із колядками, і то такими, що нам ще не доводилося чути.
Наша дружба між сім’ями почалася з мого товаришування з Петром Медведем, Даниловим дідусем, українським військовим журналістом, полковником запасу, з яким я познайомився ще в дні аварії на ЧАЕС, а потім впродовж багатьох років ми працювали з ним у редакції газети «Урядовий кур’єр». Торік у серпні Петро Медвідь переступив поріг Вічності. Данило прибув з фронту на його похорон і поминання. Він був у солдатському однострої й мав вигляд підтягнутого, засмаглого, змужнілого воїна, а не того тендітного юнака, якого ми знали. Він дуже любив дідуся, пишався ним і сказав про нього на поминках проникливі, пройняті любов’ю слова.
Запам’яталося мені спілкування з ним у батьківській хаті в Хотові під Києвом. Його кімната нагадувала про ті захоплення кінематографом, живописом, фольклором, якими він жив до того, як пішов на фронт. Адже в тому довоєнному житті він вже знімався в кіно і навіть виступив сценаристом і режисером однієї мультиплікаційної кінострічки, яку назвав «Народження». Ні, це не був розважальний мультик, яких багато, а серйозна робота, кінострічка-роздум з філософським підтекстом. Це відзначають усі, хто її переглянув, і насамперед кінофахівці. На їхню думку, з якою важко не погодитися, Данило Денисевич володів неабияким кінематографічним хистом і мав творчий потенціал сценариста і режисера.
Гірко й сумно писати про це в минулому часі. рашистські зайди обірвали під Бахмутом нитку його зовсім юного життя, яке відкривало перед ним такі світлі обрії й багатообіцяючі перспективи.
* * *
Проводжали Данила Денисевича в останню земну дорогу 9 травня, в День Європи. У Михайлівському Золотоверхому соборі, де відбулася панахида, зібралися його рідні, близькі, друзі, бойові побратими. А потім відбулося велелюдне поховання в Хотові. Мабуть, усе село, сотні людей прийшли провести і стали на коліна, коли проносили труну із прахом Героя.
Батьки Данила принесли на це прощання аркуш паперу, на якому виписано його слова, що в ті скорботні години прозвучали як заповіт: «Прийде час, і ми будемо творити, жити і людям служити. Це наша природа!» До цього він готувався, в це свято вірив. Але настав час, і на рідну землю напав підступний ворог, і Данило Денисевич виконав священну синівську місію — пролив свою кров за рідну Вітчизну, яку міг прославити творчістю, але добровільно пішов захищати, заплативши за це найдорожчим, що мав, крім таланту і світлої душі, — життям.
для «Урядового кур’єра»