—Планета! — нелюдським голосом зарепетував бортовий комп’ютер, визирнувши в ілюмінатор.
Три ракети міжзоряної ескадри, зробивши коло пошани, увімкнули гальмівні дюзи. Під час посадки хмара куряви накрила кілька прямокутних будівель — ознак примітивного розвитку тутешньої цивілізації. Коли пилюка осіла і прибульці ступили на відкриту ними планету, з’явилися і місцеві жителі. Збившись докупи, як вівці в отару, вони несміливо блимали на гостей. Утім, контакт установили досить швидко: невдовзі всі разом сиділи за довгим столом, дегустували міцні напої і хором виводили застільну міжгалактичну пісню «Вимикайте, хлопці, «Sony».
Однак прибулі, схоже, навідалися сюди, аби не тільки поспівати хором. Заручившись підтримкою аборигенів, вони почали будувати тут ракетодром і готель, алмазопереробний комбінат і сховище для токсичних відходів, супермаркет і нічний клуб. А щоб тутешнє населення не заблукало поміж трьома шопами, встановили вивіски з відповідними надписами мовою господарів становища. Тобто гостей.
Якщо ось такий сценарій, за яким відбувається залучення народів планет і держав до досягнень цивілізації, вам здається задовгим вступом, то є і дорога навпростець. Із чого починали загарбники, які, траплялося у нашій історії, тимчасово окуповували нашу територію? Правильно. З вивісок своєю мовою, що красномовно нагадували, хто відтепер тут господар. Сільрада, клуб, магазин — усе звалося по-іншому. Під перейменування потрапляли навіть ті місця, куди й олігархи пішки ходять.
Чорна ніч окупації залишилася далеко, і її змінив ранок. Потім узагалі настав день, бо добряче розвиднилося. Та ось парадокс — світліше стало тільки у тому випадку, якщо кожну вивіску іноземною мовою на наших вулицях вважати за білий прапор. Але ж відомо у яких саме випадках вивішується знамено цього кольору. Тому подивіться довкола: якщо це ще неповна і беззастережна капітуляція, то вона, мабуть, на підході. Бо зараз в українських населених пунктах вивісок і рекламних плакатів іноземними мовами навіть більше, ніж за окупації під час Другої світової війни!..
У той самий час оці іноземні словесні джунглі переконливо підтверджують закон справжніх джунглів — виживає сильніший. Тим паче, що оті білі прапори ми мимоволі піднімаємо перед будь-яким закордоном. Майже за приказковим принципом «Нехай і сова, аби тільки з другого села». Хоч не секрет, зарубіжжя — це не тільки розвинені у повному розумінні цього слова США, Японія та кілька європейських країн. Та й більшість із них, відчуваючи нашу метушливу запопадливість, не цураються отого відомого: «На тобі, небоже, що мені не гоже». І дуже гірко, що до нас уже взяли моду так ставитися навіть ті країни, які за рівнем розвитку добряче відстають від України.
Річ, звісно, не у вивісках, які є тільки видимою частиною айсберга. А невидимою (вдаємо, що не помічаємо) можна вважати гігантський «сміттєпровід», який завалив наш ринок і нас самих іноземною продукцією найнижчої і дуже сумнівної якості. Те саме стосується й духовності. Адже іноземна окупація кіно- і телеекранів, а також книгарень відразу поставила під сумнів навіть можливість існування тієї ж духовності. Бо за окремими винятками зразків світової класики, «духовний харч», який нам щедро пропонують, переважно убогий, примітивний і нікчемний.
А наша мова? Доки сперечалися, яка із них — українська чи російська — повинна мати пріоритет для розвитку, гору почала брати «третя сила» — мовний бур’ян — суржик та всюдисуща іноземщина. Тому іноземна словесна інтервенція, яку зустрічаємо з хлібом-сіллю, це, схоже, тільки «квіточки». Бо вихваляючи все зарубіжне із перебільшеним захопленням, ми почали поступово втрачати повагу до власних цінностей та надбань.
Білі прапори (читай іноземні вивіски) — всього-на-всього символ. І якщо однієї темної ночі їх усі зняти, проблеми, далебі, не щезнуть. Та й з історії добре відомо: винні не прапори, а ті, хто під ними та з ними в руках. А точніше — ті, кому під ними та з ними вигідно, зручно і взагалі «в шоколаді». Кому?..