«Так» і «ні» не говорити — цього принципу дотримувалася влада України в зовнішній політиці майже два десятиліття. Оскільки ті, від кого залежав вектор руху держави, ніяк не могли визначитися з ним. Без перебільшення — це були роки втрачених можливостей. Адже країни колишнього соцтабору та республіки Прибалтики, які, позбавившись протекторату Москви, приєдналися до ЄС, встигли протягом цього часу значно випередити нашу країну за соціально-економічними показниками і передусім рівнем життя. Хоча після проголошення незалежності Україна мала кращі стартові позиції від багатьох з них. Тому нині, коли нарешті чітко визначено курс на євроінтеграцію, критики влади можуть говорити що завгодно, проте беззаперечним залишається головне: нарешті Україна одержала чіткий орієнтир. І розпочала рух до мети, досягнення якої дасть можливість бути їй європейською державою не лише географічно, а й відповідати високим соціально-економічним, правовим стандартам європейських країн.
Перспективи взяли гору над страшилками
Відверто кажучи, не хотілося б знову згадувати «стратегічного» партнера, однак, хоч як це парадоксально, офіційний Кремль своїми діями прискорив наш рух в європейському напрямі. Там явно переоцінили власні сили та можливості впливу на нашу державу й недооцінили запас міцності української влади. Безпрецедентний тиск на Україну у вигляді так званих торгових воєн, газового шантажу, прагнення сформувати імідж нашої держави на міжнародному рівні як ненадійного партнера врешті-решт повернулися до лоба тих, хто запустив цей «бумеранг». І нині вже Європа, яка раніше вірила, що «хохли крадуть газ», побачила справжнє обличчя і наміри російської влади та стала на захист суверенного права України обирати свій шлях розвитку.
Однак адепти євразійського напряму руху нашої держави, як в РФ, так і доморощені, продовжують лякати Україну катастрофічними наслідками інтеграції з ЄС. При цьому не забувають рекламувати вигоди вступу України до Митного союзу, навіть не звертаючи уваги на те, що інколи нагадують Мюнхгаузена. Спершу вигоду України від вступу в МС російські політики оцінювали в 6 мільярдів доларів щорічно. Через півроку ця цифра невідомо чому зросла до 12.
Але при цьому ніхто з російських політиків не аргументує свою позицію стосовно того, чому вони так хочуть добра Україні, що навіть готові нести економічні втрати. Адже внаслідок зменшення ціни, приміром, на газ, за умови вступу нашої держави в МС, російська скарбниця недоодержувала б щорічно від 3 до 6 мільярдів доларів в залежності від обсягів закупок. У зв’язку з цим напрошується висновок, що Кремль готовий жертвувати економічними інтересами задля досягнення суто політичних цілей. Як вважають експерти, головна мета нинішньої російської влади — вивести свою країну в лігу провідних світових гравців. А досягти цього можна лише у разі залучення до своєї «команди» людських і сировинних ресурсів такої держави, як Україна.
Хоча в Росії мали б прислухатися до думок таких видатних політиків, як Жак Кретьєн і Збігнєв Бжезінський. Вони вважають, що Україні, незалежно від її бажання та розуміння, належить вирішальна інтеграційна роль у Європі. Саме від України залежить, яким буде через 30 років євразійський простір — китайською гегемонією на кордоні з Європою чи потужною євроатлантичною демократичною спільнотою до сьогоднішнього кордону з Китаєм. В Європі це усвідомили і, можливо, саме цим продиктовані кроки, які вона робить назустріч Україні.
.jpg)
Мовою цифр і порівнянь
Цікаво, що економічний аналіз теж підтверджує тезу про намагання офіційної Москви у рамках МС створити передусім політичний союз. На думку доктора економічних наук, професора Павла Гайдуцького, МС не має вирішального економічно значення для самої ж Росії. Адже частка товарного експорту РФ в Казахстан і Білорусь становить усього 7,4%, а імпорту — 5,7. Зате майже половина зовнішньоторговельного обороту припадає на ЄС та стільки ж на інші країни, і передусім Китай. Щодо торгівлі інноваційною продукцією, то РФ імпортує з країн СНД лише 3% високотехнологічних товарів, а з ЄС — 35 та 62% — з інших країн світу. У зовнішній торгівлі на країни ЄврАзЕС припадає в середньому 8% обороту, а на країни — члени СОТ — 88. Причому, якщо у 2009 році цей оборот становив 8,7%, то за рік функціонування Митного союзу він знизився до 7,8. Це ще одне підтвердження того, що офіційна Москва «городить» не економічний, а політичний «тин».
В одній з попередніх публікацій вже згадувалося про аналіз всіх «за» і «проти» вступу України в МС, проведений Національним інститутом стратегічних досліджень. Так от, більшість відомих учених-економістів з цієї проблематики звертають увагу на те, що економічна мотивація країн-членів у створенні МС видається не досить значимою. Порівняно з економічним регіональним об’єднанням азійських країн і Євросоюзом МС є найслабшим гравцем. Навіть якщо припустити, що до нього приєднаються Киргизстан і Таджикистан, — Митний союз не зможе конкурувати ні з CAFTA, ні з ЄС за своїм економічним потенціалом. Оскільки ЄврАзЕС хоча і займає 91% території колишнього СРСР, його ринок становить усього 170 мільйонів осіб, сукупний ВВП — 1406 мільярдів доларів США, обсяг товарообороту — 120 мільярдів доларів США. У той же час в країнах ЄС проживає 500 мільйонів осіб, а сукупний ВВП — 16,4 трильйона доларів США.
Окрім цього, Єдиний митний тариф союзу на 92% складається з російських мит, які спрямовані на захист відсталого російського ринку від імпортних товарів. Унаслідок цього ціни на імпорт у Казахстані після входження в МС підстрибнули в півтора-два рази. Кошти ж, отримані від сплати ввізних мит, розподіляються наступним чином: Росія – 88%, Білорусь — 4,7, Казахстан — 7,3%. Тому цілком умотивованим можна вважати обурення тодішнього заступника прем’єр-міністра Казахстану Кайрата Келімбетова, який минулого року заявив: «Ми створюємо в рамках Митного союзу єдиний над?національний орган, як мені пояснили у Москві. Ну, і де тут захист наших національних інте?ресів?! До створення Митного союзу Казахстан мав певні ціни на споживчі товари — нині вони зросли. Населення запитує: а навіщо нам Митний союз, якщо ціни на товари зростають? А тут на місці ми нічого не можемо вирішити, тому що всі відповідальні органи розташовані у Москві». У цьому разі коментарі, мабуть, зайві.
Існує ще один промовистий показник — ВВП на душу населення. В Росії він становить $17 700, Білорусі — $15 900, Казахстані — $13 900. Середня тривалість життя в Росії — 70,3, Білорусі — 70,7, Казахстані — 68,7 року.
В Євросоюзі ВВП на душу населення становить $34 500, середня тривалість життя — 79,7 року.
Окрім того, різниця в доходах між 10% найбагатших і найбідніших сімей в країнах Євросоюзу три-п’ятикратна. В країнах Митного союзу цей показник сягає тридцятикратного розміру. Лідируючі позиції утримують країни МС і за показниками тіньової економіки та корупції.
І ще кілька порівнянь. Для вступу до ЄС держава повинна дотримуватися принципів верховенства права і демократії, забезпечувати конституційні права і свободи своїх громадян. А також досягти такого рівня економічного розвитку, за якого національна економіка здатна витримувати конкуренцію на ринку ЄС, визнавати загальні правила і стандарти ЄС, включно з його економічними і політичними цілями. Як правило, питання про вступ країни до ЄС виноситься на загальнонаціональний референдум і його результати беруться до уваги керівництвом як самої країни, так і ЄС. Офіційні мови — 24 (тобто до органів ЄС громадяни держав ЄС можуть звертатися рідною мовою).
Щодо Митного союзу, то до держав, які мають намір приєднатися до нього, не висувається жодних вимог у сферах прав і свобод їх громадян, якості державного врядування, зниження рівня корупції тощо. Установчі документи Митного союзу не передбачають поетапного або часткового приєднання — лише повноцінну участь через приєднання до всього без винятків масиву угод, що становлять його юридичну базу. Робоча мова всіх органів Митного союзу — російська.
Мабуть, навіть вищеназваних цифр і фактів достатньо, щоб зрозуміти різницю між ЄС і МС. Не кажучи вже про те, що бажаючих вступити до Європейського союзу хоч відбавляй, а до Митного, як свідчить досвід України, готові затягувати ледь не на налигачі. Та, крім економічних і політичних чинників, необхідно враховувати також підтримку руху держави в тому чи іншому напрямку з боку суспільства.
Вирішальний фактор
За даними соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова, студенти, підприємці і фахівці є найбільшими прихильниками євроінтеграції. Її підтримують від 68% студентів до 57% фахівців. Названі категорії є також найбільшими противниками вступу нашої держави в Митний союз. До прихильників євроінтеграції належать також медики, транспортники, аграрії, працівники торгівлі, гуманітарії і безробітні. Яскравими прихильниками Митного союзу є лише пенсіонери. Звичайно, їхня думка заслуговує на повагу, проте майбутнє країни залежить уже не від них.
І на завершення — невеликий історичний екскурс. У січні наступного року минає 360 років від сумнозвісної Переяславської ради. Ось коротенький уривок з Вікіпедії про цю подію:
«Відмовились підтримати Переяславську угоду й присягати московському царю низка представників козацької старшини, зокрема полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський (царських представників там побили киями), Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С.Косівим. Не присягала Запорозька Січ. Згідно з Переяславськими домовленостями між гетьманом і царським урядом було укладено Березневі статті. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували, і врешті-решт широка автономія українських земель, і зокрема Запоріжжя, звелася протягом 120 років нанівець…»
Тож тим, хто ще вагається, куди «йти», нагадаємо слова видатного вченого, першого президента Української академії наук Володимира Вернадського, якого сучасні українофоби аж ніяк не можуть звинуватити ні в націоналізмі, ні в нацизмі: «Скільки Росія не клялась в добропорядності і вірності, скільки договорів не підписувала б — стільки ж разів вона їх віроломно порушуватиме. Віроломність Росії традиційна. Це підніс на державний рівень несамовитий ворог України цар Петро».