Чи знаєте ви, що, прогулюючись київськими вулицями, фактично ходите по річках? Здивовані? Здивуєтеся ще більше, коли дізнаєтесь, що лише в центральній частині Києва протікає кілька десятків річок, а всього їх у місті — понад 100! Це стверджує професор Національного авіаційного університету доктор географічних наук Віктор ВИШНЕВСЬКИЙ.
— Вікторе Івановичу, що спонукало вас узятися за дослідження київських малих річок?
— Спочатку я дослідив Дніпро біля Києва і розповів про це у своїй книжці, виданій 2005 року. У процесі роботи над нею зробив два відкриття. Перше: за всю історію книговидання було випущено лише одну книжку, в якій описано увесь Дніпро: від витоку до гирла. Вона вийшла в далекому 1901 році. Автор — відомий київський гідротехнік Микола Максимович. Друге відкриття полягало в тому, що немає жодної книжки про річки, які впадають у Дніпро в межах Києва. Тож 2007 року я розповів про це читачам у брошурі, а в 2011-му підготував велику книжку «Ріка Дніпро».
На подальші мої плани вплинув випадок. У березні 2013 року я познайомився з випускником Київського університету імені Тараса Шевченка Денисом Буєм, який виявився великим знавцем підземного Києва. Стало зрозуміло: те, чого мені не вистачало в першій версії книжки, було знайдено. Ми разом обійшли основні підземні річки столиці. Зрештою, наприкінці 2013-го перший примірник нового видання книжки «Малі річки Києва» я вже тримав у руках.
— Що нового з’явилося в новому виданні «Малих річок…»?
— Мені пощастило знайти чимало старовинних мап. Часто вони містять значно більше інформації, ніж сучасні, і це легко пояснити. Річ у тому, що раніше річки відігравали велику роль у господарській сфері Києва, зокрема на багатьох із них працювали млини. Дуже інформативним став для мене перший план Києва, укладений полковником Ушаковим у 1695 році. На ньому позначено річку Либідь, кілька млинів на ній, а також річку Вершинку. Останню не показують на жодній сучасній карті Києва, хоч вона дзюрчить біля залізничної станції Караваєві Дачі…
— Пригадуєте рядки Ліни Костенко?
Мені відкрилась
істина печальна:
Життя зникає,
як ріка Почайна…
І тільки верби
знатимуть старі:
киян хрестили в ній,
а не в Дніпрі…
— Геніальна поетеса, і багато в чому мала рацію. Річку Почайну побачити неможливо. Її немає. Та й раніше, у 1695-му, це була не річка, а рукав Дніпра, про що красномовно свідчить план Ушакова. Інформативною є й карта Києва 1894 року. На ній, зокрема, позначено Сирець, притокою якого була річка з кумедною назвою Курячий Брід. У книжку також вміщено деякі матеріали організацій, які професійно займаються малими річками, доглядають за ними, впорядковують береги тощо. Корисними виявилися й деякі інтернет-ресурси. Ще одне джерело — спогади старожилів. Я зустрічав людей, котрі розповідали, як купалися в річці Дарниці й рибалили на Либеді… Для мене стало несподіванкою захоплення молоді дослідженням підземного Києва. Сайт київських дигерів наповнений різноманітною інформацією. Він має закриту частину, де містяться карти київських підземель. На одній із них видно річку Хрещатик, яка, оминувши Бессарабський ринок, впадає у річку Клов, що своєю чергою впадає у Либідь. На багатьох картах, укладених дигерами, показано форму колектора, його розмір. Більше того, часто зазначено висоту до каналізаційного люка, через який можна вийти на світ.
Велику роль у новому дослідженні відіграли і геоінформаційні системи, зокрема можливість отримання рельєфних зображень з космосу. На них добре видно долини найбільших річок, зокрема Либеді. Загалом безпосереднє ознайомлення з річками, дослідження стародруків, відомчих матеріалів дали мені, науковцеві, змогу укласти нову карту малих річок Києва.
— Скільки цих річок на карті?
— Остання нумерація річки — №31, хоч насправді річок у Києві значно більше. Деякі маленькі, особливо в центральній частині міста, важко зобразити на карті — не вистачає місця. Річок, які мають назву, в Києві близько 50, без назви — понад 100.
— Мабуть, не помилюся, коли скажу, що зазвичай перелік малих київських річок починається з Либеді?
— Либідь справді найвідоміша з малих річок Києва. Про її існування знали ще тисячу років тому. Достатньо відкрити «Повість минулих літ» і прочитати: «Не можна було коня напоїти: на Либеді — печеніги». Одне з найцікавіших і недосліджених питань: де річка бере початок? На жодній мапі витік Либеді не позначено. Розібратися вдалося за допомогою відомчої мапи, на якій зображено мережу зливової каналізації. Місце початку річки — біля бульвару Івана Лепсе. На поверхню Либідь виринає, перетнувши Залізничну вулицю. Далі річка переважно тече в бетонному руслі. До слова, швидкість течії тут більша, ніж у природних умовах, і під час паводків може сягати 2 м/с.
Либідь має чимало приток. За кілька метрів від місця її появи на поверхні в неї впадає вже згадана Вершинка. Поблизу Старовокзальної площі — річка Скоморох. Мені довелося ходити по ній під землею, зайшовши в колектор біля приміського залізничного вокзалу. Але недалеко: київські річки короткі, й розмір колектора, в який вони сховані, швидко зменшується. Уже за два кілометри від свого гирла Скоморох стає зовсім малим.
— Які найвідоміші притоки Либеді?
— Хрещатик і Клов. Хрещатицький колектор у Києві є одним із найбільших за поперечним розміром. Це пов’язано з тим, що до улоговини, по якій прокладено головну вулицю столиці, в минулому під час злив надходило дуже багато води. У книзі відомого києвознавця Миколи Закревського сказано, що ця територія неодноразово затоплювалася, перетворюючись на видовжене озеро. В історії Києва траплялися випадки, коли на Хрещатику навіть топилися люди. На деяких будинках виднілися позначки, які показували, куди піднімалася вода. Тож невипадково, що наприкінці XIX ст. за участю відомого інженера Аманда Струве було збудовано колектор зливової каналізації. Зазвичай на його дні тече невеличкий струмок, який під час злив перетворюється на бурхливий потік.
А от найбільшою притокою Либеді є Совка. Вона бере
початок поблизу Севастопольської площі. Як і належить багатьом київським
річкам, спочатку тече під землею, потім на ній з’являються два каскади ставків.
До речі, колись на цих ставках працювало підприємство, на якому розводили рибу.
Воно припинило функціонувати через забруднення води. Совка впадає у Либідь
приблизно за
Ще одна річка, яку варто згадати, — Горіхуватка
(Оріхуватка). Бере початок біля Національного виставкового центру, потім,
зробивши дугу, опиняється в Голосіївському парку. Тут на струмку створено
каскад ставків. Річка зникає під землею — близько
— Чи залишилися риба у водах Либеді?
— Хоч як дивно, але риба в Либеді є, та ще й кілька видів. Можна припустити, що це пов’язано з поліпшенням якості води, яке сталося через закриття деяких промислових підприємств.
— Якими ще з результатів дослідження хотіли б поділитися з читачами?
— Нагадаю, що до відомих київських річок належить і Нивка, яка починається неподалік Одеської площі. Вона тече через селище Жуляни, в якому, до речі, одна з вулиць має назву Набережна. У деяких місцях річка дуже засмічена, але у ставках, створених нижче за течією, дехто навіть купається. За кількасот метрів південніше проспекту Перемоги бере початок Сирець. Близькість річки показують кілька ставків біля станції метро «Нивки». І хоч Сирець порівняно невеликий, він кілька разів істотно змінює свій вигляд: то тече в природних берегах, то під землею. Впадає річка в озерну систему Опечень.
Віта — річка, що тече південною околицею Києва, частково — за його межами. З невідомих причин із назвою цієї річки сталася плутанина. Часто її помилково називають Сіверка. Встановити істину допомагає книжка Лаврентія Похилевича, що вийшла у світ близько 150 років тому. Автор, описуючи села Гатне, Ходосівку, неодноразово згадував і Віту. Красномовним є і той факт, що колись селище Чапаєвка мало назву Віта Литовська.
Найвідоміша річка в лівобережній частині Києва — Дарниця. Вона починається поблизу Броварів. У нижній течії вода в ній нездорова, жовта, каламутна — наслідок роботи Дарницької ТЕЦ та ще кількох підприємств. Поміж них — сумнозвісний «Радикал», що випускав пестициди. Це чи не єдина річка, на якій я не бачив рибалок.
Можна згадати Любку, Глибочицю, Горенку… Приміром, Любка бере початок неподалік вулиці Щербакова, перетинає злітно-посадкову смугу заводу «Антонов», а в районі проспекту Палладіна з’являється на поверхні.
Глибочиця — одна з тих річок, які повністю течуть під землею. Про її існування нагадують назви вулиць — Нижній Вал і Верхній Вал. Це ті вали, які свого часу оточували річку з двох боків, не даючи їй розлитися.
— А от про існування річки в Бабиному Яру нагадує страшна трагедія, яку тривалий час замовчували…
— Так, у Бабиному Яру тече струмок Кирилівський. Із цим яром асоціюються дві трагедії — в 1941 та 1961 роках. До речі, остання подія безпосередньо пов’язана з наявним тут водотоком. Після прориву греблі, коли загинуло близько півтори тисячі людей, було докладено значних зусиль, аби приборкати річку. Тепер вона тече на великій глибині у колекторі.
— Вікторе Івановичу, що відчували ви, як людина і як учений, блукаючи берегами багатьох київських річок?
— Найчастіше огиду через їхню засміченість.
— Що треба зробити задля оздоровлення малих річок столиці?
— Серед найголовнішого — удосконалити нормативно-правову базу. Адже ніхто фактично не несе жодної відповідальності за брутальне поводження з річками. Нечасті толоки з прибирання малих річок ситуацію не рятують. Нині потрібна міська програма з упорядкування малих річок столиці.
Ірина НІКОЛАЙЧУК
для «Урядового кур’єра»