За кількістю населення цей район попереду лише найбільш постраждалої від чорнобильської біди Народиччини. Крім того, це одна з найменших за площею адміністративних одиниць, сусідні поліські райони Житомирщини удвічі-утричі більші, ніж Лугинщина. Зате саме її жителі за кількістю звернень до вищих інстанцій у розрахунку на тисячу населення ще донедавна були в лідерах, і лише за останній рік розпрощалися з цією сумнівною «першістю».
.jpg)
— Вікторе Михайловичу, невже за досить короткий термін вдалося змінити ситуацію в районі на краще?
— Дуже хотілося б цього, та поки що, на мою думку, пояснення прозаїчніше: люди просто відчули, що за розв’язання давно наболілих проблем району серйозно взялися на місцевому рівні. Хоча, визнаю, дається це непросто. Причому чи не головна причина — в гострому дефіциті високопрофесійних і відповідальних кадрів у типово поліському районі.
— Зазвичай це вирішують запрошенням фахівців «зі сторони», яких той чи інший керівник добре знає за попереднім місцем роботи…
— …та значно ефективніше, коли на чільних посадах працюють фахівці, які володіють місцевою специфікою і вже ділом довели свою професійну придатність і, не побоюся цього слова, високий патріотизм. Маю на увазі не голослівні заяви про любов до України, і тим більше не відбір кадрів за «партійною ознакою», а реальну турботу про довірену ділянку роботи й очолювані колективи, за чим, власне, люди оцінюють владу. Причому не лише місцеву.
— Особливо це стосується Лугинського району, де найбільші промислові підприємства — у власності держави…
— … яка не завжди ефективно управляє загальнонародною власністю. Наочний приклад — ситуація на донедавна одному з кращих у галузі Липницькому спиртозаводі, в технічну модернізацію якого за останні десять років вклали понад 8 мільйонів гривень державних і зароблених колективом підприємства коштів. Завдяки цьому вироблений на Лугинщині харчовий спирт фахівці вважали чи не найкращим серед вітчизняних, а впроваджені спиртовиками сучасні технології зберігання і переробки вологої кукурудзи забезпечували оптимальне співвідношення собівартості і якості й гарантували надійну кормову базу для розвитку тваринництва.
Та коли ще три роки тому на Липницький спиртовий завод припадало понад 80% загального обсягу реалізації промислової продукції в районі і майже 40% сплачених на теренах Лугинщини податків до бюджетів всіх рівнів, то нині його внесок скоротився до… буквально кількох відсотків. Після того, як успішно діюче державне підприємство перетворили в «місце провадження діяльності та зберігання спирту», підпорядковане концерну «Укрспирт», кількість працівників на реорганізованому заводі скоротилася зі 170 до 108. Причому більшість з них отримують фактично не зароблену ними зарплату в мінімальному розмірі, адже, за наявними у нас даними, «місце діяльності» цього року практично не випускало продукції. В усякому разі, офіційно.
— Мимоволі закрадається думка, що державна власність — далеко не найефективніша…
— Суть не у формі власності, а в рівні відповідальності, професіоналізму і вже згадуваного патріотизму тих, хто береться нею управляти. Прикро, що успішне державне підприємство в результаті реорганізації з прибуткового стало збитковим і ніхто за це не відповів.
Аналогічна ситуація нині на Озерянському торфобрикетному заводі. У кращі роки тут було понад дві сотні працівників, видобуток торфу сягав майже 60 тисяч тонн, а випуск торфобрикету — 16 тисяч тонн за рік. Та через енергозатратність застарілого обладнання робота підприємства стала нерентабельною, що замалим не призвело до зупинки заводу, завдяки якому жило робітниче селище Жовтневе. Лише завдяки дорученню Президента, яке Віктор Федорович дав під час робочої поїздки на Житомирщину, ситуація змінилася на краще.
Упродовж двох останніх років у технічне переоснащення Озерянського торфобрикетного заводу вкладено понад 12 мільйонів гривень державних коштів, завдяки чому нинішнього року заготовлено вже понад 31 тисячу тонн торфу — втричі більше, ніж у попередні роки. Майже вдвічі зросла кількість працівників на підприємстві.
Здавалося, лише б радіти, натомість маємо ще один «головний біль». Коли торік завод реалізовував добутий торф за 140 грн/т, то цього року збутом продукції зайнялося головне підприємство «Житомирторф», в результаті чого ціна… впала майже на третину — фактично до рівня собівартості. Більше того, тепер доводиться відстоювати від звільнення директора Озерянського торфобрикетного заводу, під керівництвом якого підприємство нарешті почало оживати.
— Прикро, коли місцеву владу фактично усунено від вирішення долі підприємств, бюджетоутворюючих для району і важливих навіть для Житомирщини загалом. Не секрет, що торфу належить вагома роль в амбітній обласній програмі заміни природного газу альтернативними видами палива.
— Саме тому керівництво області неодноразово пропонувало передати місцеві торфодобувні підприємства до комунальної власності, бо для масштабів Міністерства енергетики та вугільної промисловості, якому вони підпорядковані, це малозначна і, по суті, допоміжна галузь.
— Яка ситуація в сільському господарстві, адже обробляти землю на Поліссі завжди було непросто?
— Якщо раніше інвесторів мало цікавив наш регіон з його відносно бідними грунтами, то нині відбулася кардинальна зміна. Завдяки цьому торік у сільгосппідприємствах засіяли зерновими удвічі більше площ, ніж 2011-го, а цьогорічна нива зросла ще майже на чверть.
Власне, укладання угод про передачу земельних паїв в оренду — справа самих власників землі і потенційних інвесторів. Та влада зацікавлена в тому, щоб у район прийшли справді ефективні землекористувачі, а люди сповна отримували належні за оренду кошти. Отож не без сприяння владних структур середній рівень плати за оренду землі на Лугинщині замість законодавчо встановлених «не менш ніж 3% її оцінної вартості» на ділі вже сягнув 5%, а в деяких господарствах — навіть до 10%. Зрозуміло, що це вигідно і селянам-землевласникам, і, в кінцевому підсумку, орендарям, які тим самим убезпечують себе від неприємних ситуацій, коли конкуренти намагаються «перехопити» паї, пропонуючи (досить часто лише на словах) дещо вищу орендну плату.
— Та не хлібом єдиним живуть люди…
— …хоча не даремно кажуть: буде хліб — буде й пісня. Веду до того, що село нормально розвиватиметься лише за наявності умов для працевлаштування та належної соціальної інфраструктури.
Отож як не радіти, що вдалося врятувати від неминучого, як уже багатьом здавалося, закриття хлібозаводу в Лугинах. Нині підприємство поступово відроджується, а його продукція має значну перевагу, вже гідно оцінену споживачами, — дотримання традиційних технологій, в яких немає місця всіляким хімічним «поліпшувачам», «розпушувачам», консервантам.
З розумінням сприйняли в районі розпорядження Кабміну від 3 липня 2013 року № 584, яким, зокрема, Лугинський держлісгосп АПК переходить у підпорядкування Державного агентства лісових ресурсів. Аргумент на користь цього рішення напрочуд переконливий: два діючі в районі лісгоспи — Держагентства й АПК відповідно — опікуються практично однаковими за площею лісами, зате працівників, які забезпечені роботою, у першому з них у 2,5 раза більше, ніж у другому. Не менш важливий показник — загальний запас деревини — теж на користь підпорядкованого Держлісагентству лісгоспу. Причому майже дворазова перевага засвідчує, що за справді фахових підходів лісокористування не виснажливе і дає змогу створювати додаткові робочі місця, спрямовувати зароблені кошти на примноження й охорону лісових багатств краю.
— А як щодо переробки сільгосппродукції безпосередньо в районі?
— Можливо, Кремненський крохмальний завод, який торік відновив роботу, поки що не вражає масштабами виробництва, та насправді це конче потрібне не лише для району підприємство. Сучасна технологічна лінія, здатна виробляти крохмаль і з кукурудзи, і з картоплі — це не лише кілька десятків нових робочих місць, а можливість впливу на ринок зерна і бульб. Не секрет, що картопля — продукт сезонного зберігання, тимчасом як вироблений з неї крохмаль можна зберігати на складах роками. Ось лише для ефективного функціонування цього механізму й запобігання перевиробництву другого хліба внутрішній ринок потрібно захистити від недобросовісного імпорту, що до компетенції місцевої влади вже не входить.
Ще одне підтвердження цього — проблемна ситуація з розробкою унікального Білокоровицького родовища вапняку. Варто нагадати, що внесення майже 4 тонн на гектар вироблених тут вапнякових добрив дає змогу не лише розкислювати грунти, що вкрай актуально для землеробства в зоні Полісся, а й збагачувати землю кількістю фосфору і калію, рівнозначною 60 кг суперфосфату та 40 кг калімагнезії. Натомість подаровані природою майже 12 мільйонів тонн сировини на сьогодні не використовують, бо приватна компанія — власник ліцензії на промислову експлуатацію родовища — його розробленням не займається, а потенційним інвесторам висуває свідомо неприйнятні для них умови.
На моє переконання, тут мають сказати своє вагоме слово законодавці, чітко встановивши конкретний термін, впродовж якого має розпочинатися експлуатація родовищ, а при порушенні цієї вимоги — анулювати чинність виданої ліценції. Лише за такої умови величезний природний потенціал краю працюватиме на благо людей, а не буде «застовплений» хитрунами від бізнесу.
Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Віктор ПУСТОВІТ. Народився 1974 року на Черкащині. Закінчив Національний аграрний університет. Працював головним агрономом сільгосппідприємства. У Міністерстві аграрної політики України пройшов шлях від спеціаліста до начальника служби міністра. У 2008—2011 роках — заступник генерального директора підприємства «Державний резервний насіннєвий фонд України». З травня 2011 року — заступник голови Радомишльської райдержадміністрації, з червня 2012 року — голова Лугинської райдержадміністрації на Житомирщині.
Ми в Google+