Заслужений
працівник культури України
Віктор КУЧЕР
За півстоліття своєї композиторської діяльності Микола Лисенко написав понад тисячу різноманітних за формою і змістом творів — опер, симфоній, кантат для хору й оркестру, романів, пісень тощо, за що зажив слави «українського Бояна». Про видатного українського композитора, 170-річчя якого нащадки вшанували 22 березня, розмовляємо з директором музею «Музична Полтавщина» при Полтавському музичному училищі ім. М. В. Лисенка Віктором КУЧЕРОМ.
«За духом брат Тараса»
— Пане Вікторе, Миколу Лисенка ще називали Тарасом у музиці…
— Він був одним із тих митців, яких наснажувала патріотична поезія Шевченка. Тому 1861 року композитор брав участь у проводах тіла Кобзаря з Києва до пароплава — ніс віко труни, тоді й побачив та відчув по-справжньому, чим є Шевченко для України. Ось чому весь його музичний шлях осяяний музикою до «Кобзаря».
1868 року він написав на замовлення львівської «Громади» музику «Заповіту» для чоловічого хору, соло тенора та фортепіано. Потім один за одним з’являються романси «Туман, туман долиною», «Ой, одна я, одна», три кантати на вірші Т. Шевченка «Б’ють пороги», «Радуйся, ниво неполитая», «На вічну пам’ять Котляревському». Праця над творами до «Кобзаря» тривала понад 40 років. Усі твори вміщено у 7 серій вони і налічують понад 80 пісень. Останній твір М. Лисенка на слова Шевченка — «Елегія» для скрипки і фортепіано — прозвучав напровесні 1912 року під час відзначення Шевченкових роковин. Микола Віталійович навіть був під загрозою арешту за поширення творчості Кобзаря.
— Лисенко шанував і ще одного народного кобзаря — Остапа Вересая.
— Він загалом побожно ставився до кобзарів, лірників, любовно називав їх «рапсодами», «українськими Гомерами» за те, що були вірними хранителями живого слова народного. Коли взимку 1875 року до Петербурга на запрошення Російського географічного товариства прибув народний кобзар України Остап Вересай, то Лисенко, який там здобував додаткову освіту після закінчення Лейпцизької консерваторії, супроводжував його під час виступів у громадських місцях і домах високопоставлених осіб. Разом із друзями спорудили для нього в кімнаті, де він мешкав, український піл. Тобто створили своєрідний культурний острівець України в північній столиці Російської імперії. Всюди виступи сліпого О. Вересая справляли сильне враження. Він співав «Думу про трьох братів», «Псальму», «Нема в світі правди», «Дворянку» тощо. М. Лисенко з іншими студентами виводили його на сцену, підбадьорювали. Великий успіх мав О. Вересай на сцені Соляного містечка і, нарешті, в Зимовому палаці, де виступав перед великими князями й одержав як нагороду золоту табакерку. Потім Микола Лисенко написав навіть науково-теоретичну працю «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Вересаем».
М. Лисенко (сидить у центрі) серед викладачів та учнів Музично-драматичної школи. 1910 рік.
Фото надане Віктором КУЧЕРОМ
Із хором — Україною
— Вікторе Петровичу, ми говоримо про Миколу Лисенка тільки як про композитора. Але ж він був і неперевершеним хоровим диригентом.
— Скажу більше: до Миколи Віталійовича в Україні не існувало жодного професійного хорового колективу. Це він створив його в Києві. А потім здійснив із ним чотири тріумфальні подорожі українськими містами. На цілу версту розтягувалась їхня валка з тридцяти возів. Особливо гаряче приймали його на Полтавщині. У листі до дітей М. Лисенко писав: «Досі скрізь нам добре жилося, приймали нас у Полтавщині приязно, по-земляцькому». Про своє враження від виступу хору Олена Пчілка висловилася так: «Трапилося мені чути лисенківський хор у моєму провінціальному містечку Гадяч. Прибула на концерт у клубну світлицю публіка. Вітали хор дуже щиро. По від’їзді їх більша половина пісень зосталася між гадяччанами, і розлягаються ці пісні і тепер по хвилях гарного Псла».
— У 1903 році, якщо не помиляюся, Микола Лисенко приїжджав із хором у Полтаву на відкриття пам’ятника Іванові Петровичу Котляревському.
— Справді, перший у царській Росії пам’ятник авторові «Енеїди» відкривали 30 серпня (9 вересня), а наступного дня відбувся літературно-музичний ранок. Увечері 31 серпня зійшлися слухати грандіозний концерт хору. Тон йому задала велична кантата на вірш Т. Шевченка «На вічну пам’ять Котляревському». М. Лисенко був не тільки учасником свята, а й одним з організаторів. Збирав кошти на його проведення. І на цьому під∂рунті сильно поскандалив із тогочасною полтавською міською владою, яка з відомих причин усіляко затягувала проведення заходу. Зокрема називав чиновників «свинячими рилами городського самоуправління». Це відомо з його епістолярної спадщини.
— Чи можна стверджувати, що саме Полтавщина була джерелом творчого натхнення Миколи Лисенка?
— Так, його рідні згадували, як, повертаючись до Києва з Посулля, Микола Віталійович напихав у валізи різного зілля — м’яти, кануперу, пижми, а в окремий папірець загортав ще й дрібку рідної землі: «покладете на труну, як помру». Отак ніде не хотів розлучатися з пахощами любого степу. Та й у Китаєві, під Києвом, де Лисенко відпочивав із родиною, розповідали, виходив, бувало, в поле, оглядався навколо себе, журливо хитав головою і казав: «Не те, не те… І дух не той, і небо не таке, і простір… От у нас на Полтавщині!..»
Наймиліші його серцю були посульські села: Жовнин, Галицьке, Липове, Миколаївка, Кліщинці тодішнього Кременчуцького повіту (тепер це Глобинський район). Печально, що вони разом із чумацькими стежками-дорогами зникли під водами штучного Кременчуцького моря. А його пісенною колискою було село Гриньки. Тут він народився в родині дворянина з козацьким корінням. Пізніше разом із своїм найвірнішим другом і родичем Михайлом Старицьким збирали по цих селах і степових хуторах безцінні перлини пісень свого народу.
Діла молодії
— За народними переказами, Лисенко і Старицький навіть кохали одну дівчину.
— Коли вони жили в Жовниному, обох паничів причарувала якась вродлива Текля, що добре володіла польською, українською, російською і французькою мовами, а ще краще — оченятами. Тож перший спільний твір (слова М. Старицького, музика М. Лисенка) присвятили «чарівній Теклі-Теклюні».
— Чим закінчився цей любовний роман?
— Та нічим. Якогось-то дня слуга Созонт таємно повіз паничів, як Теклиної тітки не було вдома, до неї на побачення, вони поспілкувалися. І вже домовилися щодо завтрашньої прогулянки до Дніпра, коли вдосвіта до них убіг форейтор-посланець із Жовнина. Батьки суворо наказали «в тій хвилині, не гаючись, повернутися додому». «Приїхали з дзвоном, а втекли без поклону», навіть не попрощалися з чарівною панною. А тут ще Созонт дошкуляв: «А що, пани-женихи, коли б не влетіло нам усім по самісіньке «покорно благодарю».
— Це хтось придумав?
— Ні, це записано зі слів самого Михайла Старицького.
— Подейкують, буцімто юний Микола Лисенко був закоханий і в дочку колишньої материної наймички.
— Чув і я про таке. Ту дівчину звали Настею. В неї був чудовий голос і вона знала багато народних пісень. Але на заваді їхнього кохання стала Миколина мати, Ольга Єреміївна. Кажуть, вона була гоноровитою пані, тож дізнавшись про пристрасть сина до мужички, викликала Буричку, так звали Настину матір, вилаяла її по старій пам’яті, «щоб і в думці нічого такого не було», нарешті пообіцяла сто карбованців і корову в придане. Але за умови: якнайшвидше віддати Настусю за пристойного мужика кудись якнайдалі від Жовнина. Та так і вчинила. Коли Микола про все дізнався, було пізно. Та й не знайшов він її, хоч і шукав у навколишніх селах. Тільки через багато років потому Лисенків друг Данило Стовбир-Лимаренко передав йому уклін від «бабусі Настусі».
Вінок із Посулля
— То Микола Лисенко був нещасливий в особистому житті?
— Я так не думаю, хоч він і був двічі одружений. Із першою його дружиною Ольгою О’Коннор вони прожили разом 10 років, і розлучилися начебто через те, що в них не було дітей. Не стверджуватиму. Але й після цього залишалися друзями. А з другою його прекрасною половиною Ольгою Липською в них була повна гармонія. Вона народила йому п’ятеро дітей, була вірним другом. Тож коли її раптом не стало — померла під час пологів, — Лисенко впав у зажуру, постарів. Очевидно саме ця жінка була його єдиною і справжньою музою. Про це дізнаємося зі спогадів про батька його сина Остапа.
— У музиці Лисенка залишилась і бринить його велика любов до рідної землі, Полтавщини, свого гніздечка, з якого випурхнув у світи…
— Український актор Прохор Коваленко у спогадах про свого великого земляка розповідав: «5 листопада 1912 року я ще раз бачив його в театрі Садовського, де він дивився виставу Черкасенка «Жарт-життя». В антракті Микола Віталійович завітав за куліси, пройшов із Садовським на сцену. «Гарно тут у вас, мовив, нагадує мені дитячі роки. Оце наче побував у Гриньках… Спасибі!» Жити залишалося йому менше трьох тижнів.
Полтавці, земляки з Посулля цінували незрадливу любов композитора до рідного краю. Не випадково під час прощання з Миколою Лисенком восени 1912 року від них ліг на труну вінок із степового зілля. Разом із труною його теж опустили в могилу…
Олександр ДАНИЛЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Віктор КУЧЕР. Народився 1938 р. в с. Ватажкове Полтавського району. Закінчив Полтавське музичне училище ім. М. В. Лисенка і Одеську державну консерваторію ім. А. В. Нежданової. З 1984 по 2004 рік працював директором Полтавського музичного училища ім. М. В. Лисенка. Відмінник вищої, середньої і спеціальної освіти СРСР, заслужений працівник культури України.
ПРЯМА МОВА
Геннадій ФАСІЙ,
начальник управління культури
Полтавської облдержадміністрації:
— Мені як колишньому випускникові Полтавського музичного училища ім. М. В. Лисенка не байдуже все, що пов’язане з ім’ям великого композитора. Завжди, коли був вільний час, заходив до музею «Музична Полтавщина», добре пам’ятаю його першого директора і засновника Михайла Андрійовича Фісуна. Дуже приємно, що музей розростається, з’являються нові експонати, а керівництво області підтримало нашу спільну з дирекцією училища пропозицію щодо розширення музею і торік виділило додаткові кошти для цієї роботи.
На Полтавщині давно стало традицією в березневі дні проводити лисенківські мистецькі фестивалі. Цього року у зв’язку з ювілеєм Миколи Віталійовича святкування відбуватиметься на державному рівні. Лисенківська фестивальна мистецька декада «І струни Лисенка живії…» розпочнеться із концерту з творів Миколи Лисенка викладачів і студентів музичного училища на батьківщині композитора у с. Гриньки Глобинського району. До речі, в цьому селі є чудовий музей, що працює на громадських засадах. Його експозиція повністю присвячена Миколі Лисенку. До того ж у селі багато років працює зразковий духовий оркестр.