Віталій Зварич живе на Тернопільщині в місті Заліщики, що стоїть понад Дністром. Він добровольцем пішов захищати Україну від російського агресора та бойовиків. Був командиром відділення в 90-му батальйоні 81-ї окремої десантно-штурмової бригади. Лицар ордена «За мужність» ІІІ ступеня, інших нагород.

Його мужність, хоробрість, витривалість випробували найзапекліші бої за донецьке летовище. Віталій один з тих, хто не залишав тут позицій до останнього. 23 січня з бойовими побратимами в повному оточенні він тримав оборону аеропорту. Зазнав контузії, частково втратив слух, але зумів вижити в цьому вогняному пеклі й повернутися додому. «Кіборгів», у лави яких сам став, Віталій називає людьми незламного духу. І його ратне життя — приклад цього.

У пошуках себе

З Віталієм познайомився під час церемонії вручення йому відзнаки лауреата обласного конкурсу «Людина року». Опісля кілька годин розмовляли про його мирне й бойове життя. Навіть золота сережка із тризубом в його вусі свідчила: це людина, для якої Україна й справді понад усе.

Його довоєнне життя було, так би мовити, в пошуках себе, праці. 21-річним створив сім’ю. Народився син Роман. Як справжній чоловік перейнявся турботами родини. Аби в оселі водилася копійка, став возити товари з Польщі й продавати їх удома. У його рідному Заліщицькому районі вже давним-давно вирощують помідори. Тож і цією справою теж займався. Коли ж помідорний сезон закінчувався, їздив на заробітки в Чехію, де працювали його батьки. Зустріч з одним з товаришів закінчилася пізнанням нового ремесла — робити ремонти європейської якості. На будівельні роботи спочатку виїхав у Росію, бував у Казахстані. Каже, зароблені суми влаштовували.

Але заробітчанство часто залишає негативний осад на родинних стосунках. Подружнє життя виявилося нетривким. З першою дружиною розлучився, із другою прожив десять років у цивільному шлюбі й аж опісля оформив юридично стосунки. Як каже, почали разом жити з нуля. І знову тріщина зруйнувала сімейний бастіон. Він не зумів навіть дати батьківство синові Віталієві.

Коли ж укотре із заробітків приїхав додому трохи перепочити, в Україні почалася Революція гідності. Патріотичне Віталієве серце не могло не відгукнутися на цю історичну подію. Вийшов на барикади, вступив у Самооборону Майдану. А далі була війна.

Щоправда, залишався на трудовому фронті аж до Дня Незалежності України.

24 серпня 2014 року Хрещатиком крокували у парадних колонах українські військові. Віталій із братом Анатолієм працював тоді у великій фірмі. Саме йшли на роботу. Почули, як із гучномовців закликали стати в лави захисників рідної землі. Зупинилися.

«Треба діяти, — сказав Віталій братові. — У мене двоє синів, у тебе син. Невже нам доведеться колись проводжати їх на війну?»

Брат порадив завершити трудовий контракт і тоді поїхати на буремний Донбас. Віталій з таким міркуванням аж ніяк не погодився. І одразу ж подався у пошуки штабів. В одному порадили їхати додому, в іншому навіть посварився й чимдуж грюкнув дверима. Щоправда, його наздогнав якийсь чоловік і дав номер телефону, завдяки якому й почалася його військова служба.

Спочатку Віталія Зварича привезли до Житомирського військкомату, мобілізували. А в нього навіть не було із собою військового квитка, адже рідні заховали документ, аби не зібрався на схід країни. Та це не допомогло, домігся свого, а військовий квиток отримав новий. Як і нову військову спеціальність снайпера.

Наприкінці серпня Віталій уже був у складі снайперського підрозділу на полігоні. Тут обрав собі позивний «Рекс». І недарма: в дитинстві був у нього чотирилапий друг на кличку Рекс, якого дуже любив.

4 листопада Віталій Зварич вирушив на Донбас. Місцем дислокації його військового підрозділу стала Костянтинівка. Облаштовувалися тут із побратимами, несли бойове чергування й просилися на передову. Їх заспокоювали: настане час.

На Різдвяні свята отримав відпустку. Якогось дня в телефонній слухавці почув: «Виїжджаємо, встигнеш, поїдеш із нами. Якщо ні, то будеш у Костянтинівці за старшого». Одразу ж зібрався й вирушив у дорогу.

«Ворог бив по нас з усього, що мав»

Він устиг до бойових соратників і разом з ними поїхав захищати донецьке летовище. Каже, завданням було прорватися до пожежного депо за розбитою метеовежею. Під кулями й свист розірваних снарядів вдалося в густому тумані все-таки пробратися до об’єкта на світанні. Депо прострілювали зусібіч. Ворог пішов на українських воїнів штурмом. Віталій ще з одним побратимом став пробиратися на позицію, й на них упала стіна, яку ворог розбив із танка. Сталося це 18 чи 19 січня. Так зазнав першої контузії.

Віталій Зварич разом з бойовими побратимами мав прикривати вихід українських військових з аеропорту. Розповідає: «Ворог бив по нас з усього, що мав. Стріляли снайпери. Труїли нас газом. Ми майже нічого не їли. Розігрівати пайки не було змоги. Чай, каву могли випити лише вночі, щоб ворог нас не побачив. Генератори, рації намагалися зарядити за дня, щоб постійно бути в бойовій готовності».

Танк з синьо-жовтим прапором і черевики в рюкзаку

Пан Віталій згадує, як ворог пішов на наших бійців танками. Здавалося, що не вижити. А так хотілося жити! А ще більше — виконати обіцянку синові Віталієві повернутися додому живим, бо ж не міг його обманути. Адже син часто телефонував, плакав, що сумує. І раптом танк розвернув башту й на ній замайорів синьо-жовтий прапор.

«Звідки він узявся? Чи заблукав у тумані, чи їхав на завдання й вирішив нас підтримати?» — не знає й досі. Але на пів дня запала тиша, ворог, мабуть, гадав, що українські війська пішли в наступ.

Бойові дії — це завжди незвідане, кожна секунда для воїна може стати останньою. Але це ще й мрії-прагнення, емоції, душевні переживання, ситуації — часом серйозні, а часом кумедні. Як гадаєте, яку позитивну мить з оборони донецького аеропорту згадує нині Віталій Зварич?

На летовище він узяв черевики, які йому подарували. Вони коштували кілька тисяч гривень. Жодного разу їх не взув, усе тримав у наплічнику.

«У старих черевиках уже підошва відривалася, я її перемотував, але нових не взував, бо постановив собі, що ввійду в них лише у визволений Донецьк», — ділиться потаємним. Нові черевики під час запеклих боїв він заховав у рюкзак і закопав. А де саме, потім так і не згадав.

Зате пам’ять зберегла інформацію, де заховав власні документи. Коли командир повідомив, що завтра може бути ворожий штурм, Віталій підійшов до нього й розповів, що при собі тримає паспорт, у якому написано, що він зареєстрований у Заліщиках на вулиці Степана Бандери, і військовий квиток, де занотовано, що він командир відділення снайперського взводу.

«Ти б ще маму з татом сюди привіз», — відповів, розсердившись, командир. А боєць йому на те: «Якщо мене поранять чи захоплять у полон, то розстріляють і за снайпера, і за Степана Бандеру». Тож під розтяжкою, яку поставив побратим, викопав ямку й заховав у ній документи.

Після того як наші воїни залишали летовище, Віталій Зварич з побратимами ще добу чи дві відбивав ворожі атаки, давав коректування нашим, прикривав їх, не дозволяв супротивникові зайти далі за пожежне депо. Попри складну обстановку, Віталій не забував і про паспорт та військовий квиток. І таки знайшов їх.

Голос, що не давав спокою

«Кіборг» згадує ще одну неймовірну історію, яка також закінчилася щасливо. Коли наші залишали аеропорт, Віталій перебіг на позицію, де обстріляли українців. І почув голос про допомогу. Доповів про це командирові. Він каже, що наших там уже нікого живих не було, бо всіх оглянули, й вони були мертві. Але знову Віталій (і не лише він) почув: «Допоможіть, я живий». Один з бійців навіть кинувся на допомогу, але його зловили за руку, бо раптом це ворог так їх виманює.

Віталій зізнається, що той поклик «Допоможіть, я живий» часто приходив у його вже мирні сни. Навіть до чарки причастився. Та коли був на реабілітації, нарколог порадив цим болем поділитися з іншими, аби стало легше. І «кіборг» описав цю історію у соцмережі. Незабаром один з чоловіків запитав, коли це трапилося. Віталій відповів й отримав приємну звістку: «Спи спокійно, я вижив».

Наступного дня у своєму домі в Заліщиках Віталій Зварич приймав дорогого гостя. Із Житомирської області до нього приїхав Станіслав Паплінський — той, чий голос не давав Віталієві спокою ще з війни. З’ясувалося, що Станіслава тоді бойовики знайшли й забрали в полон.

Щасливий, що повернувся живим

Після виходу з пожежного депо Віталій з побратимами ще мав бойові завдання навколо летовища, під час виконання якого зазнав ще однієї контузії. До 16 березня 2015 року перебував на фронті, а потім на нього чекав госпіталь. До бойових уражень додався гепатит С. Тому й досі часто лікується у шпиталях, лікарнях, реабілітаційних центрах. Але щасливий, що виконав обіцянку, дану синові Віталієві, й повернувся додому живим.

Віталій-молодший, який роками носив мамине прізвище, тепер теж Зварич. Старший син Роман навчається в Чернівецькому національному університеті ім. Юрія Федьковича. А «кіборг» став батьком ще одного сина, якого всиновив і який також має ім’я Роман. Це син його теперішньої дружини Наталії. Лише вона знала, що Віталій воює, бо батькам він так і не зізнався, що поїхав боронити Україну. Вона повсякчас підтримувала коханого на фронті, підтримує й нині.

«Вона мій земний янгол-охоронець: і дружина, і порадниця, і захисниця», — ділиться думками Віталій Зварич.

«Кіборг» дуже сумує за братом Анатолієм. Він теж добровольцем пішов на війну, був на передовій. Повернувшись, витримав кілька операцій, але його все-таки покликала вічність. Він малював і після себе залишив, на думку Віталія, віщу картину, на якій двоє лелек, один з них летить вище, а другий — за ним.

«Бачу в тих птахах нас з Анатолієм», — зауважує Віталій.

Про теперішнє життя Віталій Зварич каже, що став таким, яким дав обіцянку на фронті. І там у хвилини спокою між боями, штурмами, вибухами він казав собі: якщо виживе, то візьметься за розум, бо до того чимало нагрішив. І взявся. Одружився. Подбав про синів. Як сам зазначає, став домашнім, а це означає, що «не п’є, не курить, ніде не вештається, тримає господарство».