Сержант 36 окремої бригади морської піхоти Збройних сил України, лицар ордена «За мужність» ІІ і ІІІ ступенів, почесний громадянин Тернополя Михайло ДІАНОВ не потребує особливих представлень. Його фото з підземелля Азовсталі, що засвідчувало незламність її оборонців, їхню тверду віру в нашу перемогу, облетіло світові медіа. Він став символом українського опору загарбникам. Мільйони українців пройнялися до нього вдячністю, повагою та любов’ю. До честі морпіха, він цінує це, відповідає людям доброзичливістю, відкритістю, доступністю. Скажімо, відповідає на незнайомі номери телефонів сам, без посередників, і погоджується на інтерв’ю без посилань на зайнятість і відмовок.

— Пане Михайле, найперше розкажіть, як ваше одужання. Чи зробили американські лікарі диво, й рука ваша нормально функціонуватиме?

— Так, рука функціонуватиме, сто відсотків. Тепер потрібна фізіотерапія, тобто розробляти саму руку. Нині мені її згинати та розгинати — це те саме, що сідати на шпагат. Адже майже рік рука не функціонувала. Дуже великі шрами, м’язи атрофовані. Щоб відновитися, потрібен час.

Спочатку була пропозиція від футбольного клубу «Шахтар» проходити реабілітацію в Туреччині. Але мене щось ніби стримувало. А тут — землетрус. Уявляєте, як було б образливо: за вісім років війни не загинув, в Азовсталі вижив, з полону повернувся — й потрапити під завали після землетрусу в Туреччині? Тож проходитиму реабілітацію в Тернополі. Де краще відновлюватися, як не вдома?

— Як кажуть, удома й стіни допомагають.

— Звичайно! У США був 10 чи 11 днів і відчував сильний дискомфорт. Хоч володію англійською й розумів людей, попри доброзичливе, уважне ставлення до мене все одно було відчуття, що я не вдома. До речі, мене Олексій Суханов під час телеінтерв’ю запитував, чи не хотів би я жити у Штатах. «Ніколи в житті, — відповів йому. — В гості, на екскурсію — будь ласка, а жити — ні». Я б ні у Львові не жив, ні у Хмельницькому. Лише в Тернополі. Тут народився, життя прожив і надалі бачу себе тільки в рідному місті.

— Ви в довоєнному житті чим лише не займалися: були адміністратором, торговельним агентом…

— І вантажником працював, і зварником, і електриком у Буковелі. І це дуже знадобилося в житті. Я ж не просто працював, я досвіду набирався.

— А ще ж захоплювалися музикою і, як твердить один із друзів, мріяли про кар’єру музиканта, а саме бас-гітариста. І раптом все кидаєте та йдете на війну. У ваших друзів було потрясіння. Але потім вони визнали, що ви «військовий до кісток». Це справді так?

— Підсвідомо завжди мріяв бути військовим. Але не одним з тих, які були в 1990-ті роки, що викликали в мене жаль: незрозуміла форма на них, нема гордості, що військовий. Я ж прийшов до війська 2015-го. Форму одягнув, а вона сидить як влита. Потрапив на Яворівський полігон, уперше взяв до рук «калаша» — й у мене все виходить! День у день дедалі більше переконувався, що це моє. Але коли закінчиться війна, я зі Збройних сил піду, бо що там робитиму?

— Усі знають вас як оборонця Маріуполя в нинішній великій війні. Розкажіть про вашу малу війну, де воювали до цього?

— Спочатку прийшов у 79 бригаду, бо дуже хотів бути десантником. Був вибір: або 80, або 79, бо і та, і та — ВДВ (високомобільні десантні війська, тепер — десантно-штурмові, ДШВ). Тобто парашут, тільняшка — така мрія була. Але 80 бригада дислокувалася у Львові, це майже вдома, а не в армії, а 79 — миколаївська. І я поїхав туди, був вогнеметником. У 79-й служив рік, два місяці й сім днів, багато не воював, було лише кілька бойових зіткнень. Потім пішов на «дембель». Місяць побув удома, а бойові дії тривають. І я знов пішов на війну. Цього разу потрапив у 36 бригаду морської піхоти — і з передової вже не відлучався. У 2016—2018 роках було Широкине, 2019—2020-го — Водяне.

— Де зазнали поранення?

— Уже в Маріуполі 10 березня. Ми заїхали туди через тиждень після широкомасштабного вторгнення. Ніяк не могли збагнути, що відбувається: літаки літають, «гради» б’ють, корабельна артилерія стріляє, але не по нас, а по місту. Якщо ворог прагне виграти війну, мав би знищувати насамперед військових, а не стріляти в цивільних у місті. Навіщо? Тож ми перебралися на північ Маріуполя, у приватний сектор смт Сартана. Там уже на нас ішли танки. Щоб зупинити їх, відповідного озброєння не мали, адже, за мінськими угодами, використовувати зброю більше від 70-го калібру заборонено. Але ми примудрялися зупиняти танки і БМП звичайними станковими гранатометами. Особового складу ворога поклали 1800. Нас було лише 70.

— То ви добрими вояками були.

— Досвід. Для кого вісім, а для мене сім років війни не минули даремно.

— Пригадую, командири 36 бригади морської піхоти зверталися до Президента, просили підтримки, бо катастрофічно бракувало боєприпасів. Але ви все-таки пробилися до Азовсталі без підтримки.

— Пробилися, але через металургійний комбінат імені Ілліча та Південмаш. Азовсталь була останньою фортецею. Там зберігалося основне озброєння, а ми всі — поранені. Хто без ноги, хто без руки, чи, як я, з антеною Wi-Fi, як називав цю металеву конструкцію на пораненій руці.

— І де вам її наклали?

— У Маріуполі, в 61-му шпиталі.

— Тобто це наші лікарі фіксували прооперовану руку?

— Так. росіяни не робили б такої операції. Ніколи в житті. Вони зняли мені ту конструкцію. Без наркозу. Плоскогубцями. Так-от, 10 березня руку прооперували, зафіксували кістку, а 12-го нас взяли в кільце. Не розумію, як це могли допустити. За Маріуполь та Азовсталь, переконаний, ще хтось має відповісти — згодом. А нині головне — завершити війну, вигнати з нашої території рашистів.

— Як з’явився ваш фірмовий знак «Вікторія» (перемога)?

— Коли автор світлини «Орест» (Дмитро Козицький) проходив повз мене вперше, я стояв, а він узяв і сфотографував. Я перебував тоді в бункері, що називався «Джерело», а він — у бункері «Бастіон». Там був інтернет, і «Орест» розмістив там свої фотографії. Через день чи два він удруге проходить повз мене. Я сидів пив чай. Він попросив дозволу ще раз мене сфотографувати. Поставив горнятко, щоб показати знак тризуба. Але подумав: щоб політики, яких дуже не люблю, не здогадувалися, до якої партії належу, зроблю знак «Вікторія».

— Як ви сприйняли наказ Верховного Головнокомандувача про вихід у полон?

— Добре. Якби Президент Зеленський не видав такого наказу, я зараз би з вами не розмовляв. Він нам урятував життя. Що довше ти живий, то більше від тебе користі. Навіть якщо потрапляєш у полон, опиняєшся в тилу ворога, де можна збирати інформацію. Адже ці домовленості були на високому рівні. Я був упевнений на 99,9%, що нас обміняють-таки.

— Апарат з руки вам уже там знімали?

— Так, у 16-й донецькій лікарні, медбрат Саша. Не маю до них жодних претензій. Хоч робили це без наркозу, міжнародне гуманітарне право там працювало. Хоч би як це звучало з моїх вуст, бо «днр» — це ворог, до мене ставились як до військовополоненого. Жодного удару, жодного матюка в наш бік. Там начальник охорони мав кличку «простий», а його заступником був «берія», зовні дуже схожий на справжнього. Вони і чайник купили, і додатково хліб та печиво приносили, навіть домашніми обідами ділилися.

Не те що в Оленівці. Прийшли, зробили обшук — і все забрали. В одного пораненого навіть берці зняли, бо сподобалися, дали йому капці. І я весь час був у капцях, аж до звільнення з полону. Мені їх один медик дав, бо не було нічого, все зрізали.

— Про що вас випитували на допитах?

— Ставили стандартні запитання. Найперше прагнули списати на нас свої воєнні злочини. Хотіли, щоб ми сказали: «Я бачив, що наші мародерили, що «азовці» чи морпіхи когось убили». Усі їхні старання зводилися до того, щоб почути оте: «Я бачив…» — «Та ви що?! — відповідав я. — Якби на моїх очах мій боєць мародерив, він би там і залишився. Ми захисники, а не мародери. Ми клятву давали народу українському захищати його. Я слово дав». І звичайно ж, питали, де наші позиції, схрони, де сховано зброю тощо. На початку нас не чіпали, не били. Потім там пройшла ротація — й почалося. Ті ротації відбувалися щомісяця, і з кожною приходили дедалі гірші. Справжнім жахом було морення голодом. І струмом били, і під нігті голки пхали. Усе можна витерпіти, але не голод.

— Ви теж упевнені, що вибух в Оленівці організувала сама русня?

— На сто відсотків! Через два дні мав відбутися обмін полоненими. І вони його зірвали. Завели туди «азовців», а до них у росіян найбільша ненависть.

— Ви нині людина доволі популярна. Зібрати понад 23 мільйони гривень на операцію під силу не кожному.

— І це за три дні. А скільки ще шахраїв нажилися! Але знаєте, скількох людей жаба душить! На одному з каналів — нашому, не російському — лунали звинувачення, що я продався Рінату Ахметову. Як це продався? Я що, маю з ним спільний бізнес чи працюю на нього? Людина захотіла зробити добрий жест — і зробила. Я вдячний Рінату Ахметову за це, бо тепер маю змогу допомагати побратимам зібраними коштами. Уже більш як половину роздав.

— І що, зовсім не хочете за ті гроші придбати для себе щось омріяне?

— Хочу на омріяне заробити. Було б нечесно перед людьми тратити гроші з пожертв на себе. Я ж і так уже зробив операцію. І що, тепер ще 23 мільйони привласнити? Мені допомогли, тепер я маю допомогти тим, хто цього потребує. І не обов’язково це мають бути військові.

— Ви сказали, що підете з війська, як закінчиться війна, і хочете відкрити майстерню з оброблення металу. Чим викликане таке бажання?

— Здавна любив працювати з металом. Мені дуже подобаються зварювання, кузня, фрезерний і токарний верстати. Металообробку люблю більше, ніж музику. Не вмію ще так працювати, як дядько Максим, наш краянин, який нині живе у Львові, має свій YouTube-канал, на якому демонструє вироби з металу, але хочу навчитися.

— Була здивована, коли прочитала, що ви не українець.

— За національністю — так, мій батько болгарин.

— І ви проти того, щоб у паспорт вписувати національність. Мовляв, сутність її має проявлятися не в записах, а у вчинках людини.

— Звичайно. І тому я українець. Бо громадянин України, в мене паспорт із тризубом, розмовляю українською, люблю Україну, захищаю її, то хто я такий? Звісно, що українець.

— Чи важко бути символом опору?

— Важко. Тому що люди не дають спокою. Журналісти, не журналісти. Ось мені треба в перукарню. Скільки там іти, до того ж дуже люблю ходити пішки. Але не піду, бо не встигну вчасно. Один перепинить, другий, третій... Хтось хоче просто руку потиснути, хтось поговорити, хтось знімок зробити. Не можу нікому відмовити, щоб ніхто не образився, бо люди роблять це від щирого серця. Кажу вам правду: не хотів цієї популярності. Я ж не Леді Гага. Але вже адаптувався до такої уваги.

— На ваш погляд військової людини, війна цього року закінчиться?

— Так. Але тільки за умови, що все, що ми просили в партнерів, нам дадуть. Нам потрібні не тільки танки, артилерія, авіація, ППО. Нам потрібно дуже багато боєприпасів. Що з того, що є гармата, як снарядів до неї немає? Що більше в нас буде боєприпасів і зброї, то швидше війна закінчиться. Неодмінно нашою Перемогою.

Лицар орденів «За мужність» II і III ступенів. Нагороджений почесною відзнакою Тернопільської облради «За заслуги перед Тернопільщиною» ім. Ярослава Стецька. Почесний громадянин м. Тернополя. Лавреат конкурсу «Людина року-2022» на Тернопільщині. 

Галина САДОВСЬКА
для «Урядового кур’єра»

Фото Василя БУРМИ

ДОСЬЄ «УК»

Михайло ДІАНОВ. Народився 1 травня 1980 року в м. Тернополі. Закінчив Тернопільську музичну школу №1 ім. Василя Барвінського, Тернопільське професійно-технічне училище №11. Із 31 січня 2015 року — учасник російсько-української війни. Оборонець Маріуполя. Повернувся з російського полону 21 вересня 2022 року.