«Війна» Стеця за голови й серця

Про посаду керівника Управління інформаційної безпеки Національної гвардії України, напрямки і методи інформаційної війни, про кадри і фінансування, про інформаційну політику, національну ідею та її розвиток – про все це у розмові з Юрієм СТЕЦЕМ.

– Юрію, твоя нова посада передбачає забезпечення інформаційної безпеки з усіма можливими функціями. Наскільки ти готовий займатися саме інформаційною війною, тому що проти нас ведеться інформаційна війна. Наскільки ти готовий залучати професіоналів, які давно і системно займаються цією проблематикою?

– Мої функції в цьому сенсі стосуються тільки Національної гвардії України. По-перше, це не посада, це обов'язок – я це так називаю. Очевидно, для мене це не є якась функціональна історія, якась посада абощо, де я став великим начальником. Цього немає. Просто настав момент, коли в душі накипіло від того, що ми справді розгубили все – армію, СБУ, міліцію, а ще гірше – цінності. Тобто ми почали втрачати державу ще тоді, коли програли інформаційну війну і втратили Крим. А втратили Крим виключно у головах людей. Якщо би ми тоді не програли війну за голови наших людей, то Крим не пішов би до жодної Росії. Це всі розуміли, але ніхто не бажав тим займатися.

У нас фактично не було держави. Держава лише зараз будується. Просто хтось повинен щось починати робити. Ми з Аваковим та Полтораком – міністром внутрішніх справ і командувачем Нацгвардією – обговорювали ситуацію і вирішили спробувати щось міняти. Я приніс концепцію цього управління. Воно складається з трьох напрямків – інформаційна політика, внутрішня комунікація та інформаційна безпека, і зараз в ньому є, відповідно, три відділи.

Очевидно, що всі ці напрямки повинні виходити з великою концепцією інформаційної політики країни.

– Якої у нас нема.

– Так. Якої нема. Поки. Зараз я намагаюся налагодити в структурі Національної гвардії певну роботу, з тим, аби потім цей трафарет спробувати накласти на державу. Умовно кажучи, якщо у мене вийде, і я знайду достатню кількість людей, готових у цьому напрямку творчо та ефективно попрацювати, то ми зберемо великий круглий стіл, де спробуємо з якимись «пуголовками» виробити концепцію інформаційної політики держави.

– Вже не перший рік, після кожної поразки в інформаційних війнах, збираються круглі столи, пишуться рекомендації. Куди це все зникає, для кого пишеться? Наскільки реалістичним є застосувати ці рекомендації, і хто, і як це все робитиме?

– Це реально, якщо вже тим хтось займеться. Якщо хтось один скаже: «Окей, я буду модератором, я зберу і не дам, аби те все пропало», – тоді це реально. А все інше –«бла-бла-бла» і спроба надути щоки, не більше.

– А зараз хто впроваджуватиме?

– Якщо я зможу налагодити постійну стабільну якісну роботу в Нацгвардії, – я буду розуміти, що зможу налагодити це і на рівні великої держави. Тоді я зможу запустити проект, який називається Міністерство інформаційної політики. Якщо у мене вийде, я з задоволенням це реалізую на етапі стартапу, і потім я готовий віддати це – нехай очолює хтось інший. У мене немає амбіцій, що саме я повинен бути начальником Інформуправління Нацгвардії або міністром Інформполітики. Мені достатньо своїх іпостасей.

– Думаєш, це реально зробити?

– Це нереально, поки ніхто за це не візьметься. Якщо хтось візьметься і буде штовхати цей паротяг, аби він почав рухатись, тоді в мене немає сумнівів, що те стане реальним. Питання в тому, чи є політична воля? Вона є. Я говорив про це з Президентом, і він сказав, що розуміє: без цього неможливо рухатися далі. Питання лише в часі. Ми зараз живемо в такий час, коли практично все «з коліс» будується – армія, Служба безпеки, розвідка, Національна гвардія.

– Гаразд. Повернемось до Нацгвардії, управління з інформаційної безпеки та його структур.

– Це свого роду патронажна служба. Це не структура, де люди працюють офіційно, перебувають на службі, отримують гроші.

– Тобто, це не офіційна структура і це не штатні співробітники?

– Це виключно волонтерська історія. Все, що робиться в цьому управлінні, в тому числі і всі витрати, робиться виключно за власний рахунок або за рахунок моїх друзів.

– А скільки людей займається цим?

– Зараз десять. Є шість осіб, які працюють виключно в управлінні, і ще чотири, які опікаються видавництво газети.

– Тобто вони зарплату за це не отримують?

– Ні, у них у всіх є власна справа, окрім того, про що говоримо, але вони це роблять, бо розуміють, що це повинен хтось робити! Крім того зараз до нас ще долучаються люди, з якими ми говорили про те, що вони готові «впрягти» свою команду – 20 осіб для роботи у цьому напрямку.

– Що це за люди?

– Це Олег Свірко, у якого своя друкарня і який теж займається волонтерською діяльністю. Вони їздять в зону АТО, привозять туди газети «Факти», «День», інші наші газети, які пишуть про те, що відбувається в країні, і роздають серед бійців і мирного населення. Ми домовилися, що об'єднаємо зусилля, щоб це був більш якісний поштовх.

– Ти казав, що є три відділи...

– Один зветься відділом інформаційної політики – те, що, насправді, має бути в режимі виконавчої, оскільки інформаційна політика – це стратегія держави. І ми повинні були б з цим відділом виконувати тільки те, що написано в стратегії, але позаяк такої немає – ми самі намагаємося її концептуально визначити. В цьому мені дуже допомагає досвід створення 5-го каналу. Тому що 5 канал якраз і створювався як Перший український інформаційний; там всі усвідомлювали місію, і ми розуміли, що є історія української держави, ми розуміли значення слів «герб», «гімн», «прапор», «культура», «цінності». За фактом ми зараз створюємо, звичайно, те, що повинно було бути створене державою 23 роки тому.

Наступний етап – потрібні комунікації. Це і робота психологів із солдатами, які перебувають в зоні АТО, це і якісь концерти, це і спроба ставити їм великі екрани. Оскільки вони якийсь час лишаються без ротації і у них немає ні айфонів, ні айпедів, і вони перебувають у певному інформаційному вакуумі, і щоб вони не відривалися від соціуму, з ними потрібно вести роботу.

– Але на це теж потрібно фінансування.

– Так. Але поки що все відбувається абсолютно без фінансування держави. І я не хочу зациклюватися на фінансуванні. Поки ми можемо це тягнути, ми будемо тягти. Як тільки буде можливість і розуміння, що ми виводимо це на державний рівень, тоді, звичайно ж, ми прийдемо і скажемо, що ми свою місію виконали, тепер – місія держави. Будь ласка, Державо, займайтеся цим –вводьте в бюджет як структуру, яка буде працювати, і ми будемо мати прозору схему витрати коштів.

І третій відділ – це, власне, відділ інформаційної безпеки. Я можу сказати, наприклад, що СБУ, Збройні сили і Нацгвардія всі разом знаходили місця, де бандити на різографі друкували свої видання, такі як газета «Малоросія», і за фактом ці різографи просто знищувалися точковими ударами. Одночасно ми, коли ще Слов'янськ був не наш, налагодили стежку інформаційну, через яку наші люди розповсюджували наші газети. Ми намагаємося «гасити» російські канали в цих зонах і відновити українське мовлення. Щойно нам вдалося відновити в Слов'янську і Краматорську мовлення трьох каналів – Першого національного, 5-го та «1+1». Далі, думаю, вдасться до них додати ще десяток каналів. І ми розробляємо схему, яким чином все-таки накрити Донецьк і Луганськ сигналом українських телеканалів і радіостанцій.

– Створення спеціального каналу на цей регіон не планується?

– Це зараз неможливо. Ну як ти собі уявляєш, що я за свої гроші буду робити канал? Я, звичайно, зовсім не бідна людина, але не до такої міри. Поки мої капітали зі створенням каналу неспівмірні. Зрозуміло, що у держави має бути канал, що займається зовнішньою пропагандою, а у нас нічого такого немає – це нерозумно, неправильно і так не має бути. Ми так жодні політичні інформаційні війни не виграємо. Але це неможливо зробити за день. Отже, завдання наступне – відновити мовлення тих каналів, які є, і, природно, спробувати припинити трансляцію російських каналів, які займаються пропагандою проти нас. Нас сьогодні 10 осіб, але соррі – це все поки що. Ми зараз об'єднали багато структур навколо цієї теми – і Нацрада, і РРТ, і РНБО, і СБУ.

– Газету робить чотири людини. Хто ці люди?

– Один з них Олег Сидоренко. Всіх інших не хочеться називати. Це не секрет, просто вони не вважають за потрібне світитися.

– Як сказав мені в одному інтерв'ю Корчинський, «пропаганда – тонка річ і нею мають займатись талановиті люди». Наскільки ці хлопці професійні? Наскільки ти готовий і взагалі наскільки є можливість залучати справді професіоналів, які давно і системно займаються цими питаннями?

– Не знаю, наскільки я можу і готовий. Але я знаю, що якщо ніхто нічого робити не буде –нічого і не буде.

– Але ти запрошував певних людей до співпраці?

– Я пишу в ФБ: «Хлопці, ми починаємо ось таку історію. Вже минуло два тижні, ми зробили те-то і те-то. Приєднуйтесь». Всі: «Вау! Круто! Здорово! Давай!» Тисячі коментів, лайків. Я кажу: «Пишіть в личку свої контакти, пропозиції». Ось за весь час, напевно, чоловік 10 написало.

– Можливо, має сенс конкретно і адресно написати цим людям та запропонувати. Ти ж знаєш, хто справді може підняти цю тему – людей 10-20 всього з тих, хто не просто поговорити, а й щось зробити може, і знає, як реалізувати, тобто фахівці, які системно займаються, а не просто розуміють і хочуть.

– Такі люди потрібні, звичайно, і вони будуть потрібні. Але я їм повинен запропонувати хоч щось. Я не можу їм сказати: «Хлопці, ось дивіться – у мене є така особиста ініціатива, а давайте ми разом будемо щось робити». Це повинна бути якась структура. Це має робити держава. Я – не є держава. У мене є моя маленька, ну, може, не зовсім маленька історія –називається вона Національна гвардія. Ось там я поки роблю те, що можу. А ось цих людей, гуру, їх треба кликати не на маленьку історію, а на велику історію. У мене поки що таких повноважень нема.

– Це питання – про повноваження – якось можна вирішити, врешті-решт?

– Для цього потрібно, щоб було рішення Кабміну про створення такої структури, або робити це на базі РНБО, або ще якось. Але це, ще раз повторю: а) не мого розуму справа, б) не нашої з тобою бесіди сьогодні. Це можна вирішувати в діалозі з Президентом, з Прем'єром, із Секретарем РНБО, Головою Нацради.

– Але хтось повинен виходити з такою ініціативою?

– Так. Я вийшов. І я з цими людьми говорю про це. І думаю, що фінал у цієї розмови буде. Адже то є розумні люди.

– Останні кілька років я намагалася піднімати цю тему, і зрозуміла, що все дуже занедбане. Нема практично нічого. Нема плану дій. Нема людей. Нема структур...

– Я з тобою згоден. Абсолютно. Згоден і з тим, що потрібно взяти цих «пуголовків», посадити всіх разом. Але їх треба садити за стіл під якусь реалізацію. Предмету суперечки немає. Це потрібно зробити, але потрібно зробити під якоюсь стелею. І це повинна бути державна структура, це не може бути Управління інформаційної безпеки Національної гвардії. За логікою речей, ми повинні займатися виключно Національною гвардією. І «Україна єдина» повинна бути газетою Національної гвардії. І всі відділи повинні працювати на Нацгвардію.

– А мільйони українців? З ним хто працюватиме?

– Зараз виходить так, що я, як маленький чоловічок Нацгвардії, намагаюся підміняти собою те, що називається «турбота про інформаційну безпеку країни». Тобто займаюсь «перезомбуванням» або переагітацією мирного населення на зайнятих бойовиками територіях. То потрібна і необхідна справа, але те повинна робити не людина з моїми повноваженнями і моїми функціями.

– Тоді я сформулюю питання таким чином. Як ти бачиш цю роботу з повернення населення Донбасу в Україну, в сенсі свідомості і підсвідомості? 

– На початку розмови я сказав, що цим має займатися Міністерство інформаційної політики та безпеки на рівні держави. Тоді все зрозуміло: створюється стратегія та концепція інформаційної політики і, виходячи з цього, шикуються департаменти, які її реалізують, та, власне, вибудовується безпека. Існує, ну, не знаю, громадська рада або круглий стіл експертів, які в цьому беруть участь – медійники, люди, що займаються ідеологією... Якщо вони зберуться під стелею, умовно кажучи, цього міністерства, буде зрозуміло, що вони напрацювали, буде реалізовано з допомогою цього міністерства. Якщо вони просто збираються і пишуть до шухляди, то... кому ці рекомендації? Немає ж структури.

– Тоді: які методи впливу на людей?

– Не потрібно творити новий велосипед. Існує 4-5 можливих варіантів – це і «бібісі» – умовно кажучи, «бабуся сказала», це і газета, і FM, і телебачення, і те ж таки міністерство освіти, яке має цим займатися на рівні формування мислення дитини віком від 6 до 16 років. Це все також потрібно робити. Ми ж не говоримо, що зараз повинні швиденько переламати ситуацію. Ми говоримо про те, що повинні швиденько створити міністерство, яке буде працювати на майбутнє і, природно, ми також повинні виділяти гроші на те, щоби проводити документальні цикли та художнє кіно. Ми ж знаємо, що «9-я рота» була створена на гроші Міністерства культури Російської Федерації. Це те, що фінансує держава. А що у нас фінансує держава в цьому плані? Нічого. Ось тому Росія – потужна держава, яка має інформаційний вплив, в тому числі не тільки на Україну, але і на країни Європи. А ми нічого такого не маємо. Ось це все потрібно створити. Це глобальна історія. Робити це в тому маленькому управління, яке я очолюю, просто неможливо, тому що це непосильна ноша.

Зовсім інша річ, коли йдеться про відповідне міністерство. Обов’язково має бути свій телеканал, який буде займатися висвітленням точки зору Києва на події в країні і світі. Потрібно, об'єднавши зусилля всіх структур, в тому числі і спецслужб, забезпечити безпеку, яка є у всіх прогресивних країнах. Це в тому числі і робота з інтернетом. Наприклад, дуже багато вкидання інформації у наш інтернет, і ми не можемо це зупинити навіть у себе в країні. Мої друзі, які це розуміють, бачать, що розсилка такої лабуди йде з українських ір-адрес, а ми їх не можемо заблокувати, бо у нас немає законодавчої бази. Я вже не кажу про якісь зовнішні історії.

– У нас є люди, що здатні працювати, образно кажучи, із сенсом, вибудовувати спіральки, що чіпляються у підсвідомості людей, аби люди задавали собі питання і шукали на них відповіді. Наприклад, якщо ми однакові, то чому по-різному сприймаємо владу і т. п?

– Так, і ми з тобою їх знаємо. У нас є достатня кількість людей, які займаються ідеологією, у нас достатньо і журналістів, медіа-менеджерів, які розуміють, як це робити з точки зору організації телевізійного продукту, наприклад. У нас є достатня кількість політтехнологів, хорошого рівня, які займаються чим завгодно, але тільки не... Так вони працюють на політичні сили, вони займаються в тому числі чорним піаром, вони паскудять один одному на голови...

– Я питала, а вони кажуть, що замовлення нема...

– Це не має бути замовлення. Ось зараз ми перебуваємо у стані війни. Яким має бути замовлення?

– Може, звернутися і сказати: «Зроби ось це»?

– У них голова зорієнтована на інше. Вони 20 років жили в цій країні з думкою, що повинні працювати на якогось політика, і вся їхня робота в тому, щоби підняти рейтинг одного політика і опустити рейтинг конкурентові. Їхня вузькопрофільність на цьому і закінчується. Я хочу посадити їх за один стіл і сказати: «Хлопці, настав час попрацювати на державу». І це теж треба робити. Я мушу це робити, і готовий це робити. Але робити це в режимі людини, яка божеволіє, неможливо.

– Отже, суцільна стіна?

– І я її розіб’ю! Можливо, власною головою, але розіб'ю.

– Добре. Але поки головні зусилля спрямовані на газету?

– У нас чотири основні напрями. Перше – відновлення сигналу телевізійних каналів і FM-станцій. Багато пишуть щось на кшталт «як же ви не можете знищити передавач російських сигналів у Донецьку?». А я відповідаю: бо неможливо це зробити. Якщо було б можливо, то знищили б! Це кабельні мережі, ми спілкуємося з людьми і вони нам розповідають, що їх погрожують розстріляти, якщо вони від’єднають російські канали. Там поставили автоматників, які реально це контролюють. Що ми можемо з цим зробити? Я поки не знаю.

Умови такі – нічого немає, все треба робити самому і всі кажуть: «У-у-у! Класно, роби, у тебе добре виходить».

– Національна ідея. В твоєму розумінні, що це таке? Зараз вона зрозуміла – територіальна цілісність і перемогти ворога. Але це сьогодні.

– Національною ідеєю не може бути перемогти ворога. Тому що ворогів у країни завжди достатньо. Вони завжди були і завжди будуть. І найгірший ворог – внутрішня п'ята колона, і він завжди був і буде присутнім, бо працюють контрагенти інших країн.

В моєму розумінні національною ідеєю має бути формування нових людей того покоління, якому зараз 5-6 років. Якщо в рамках цієї національної ідеї та інформаційної політики ми б зараз перебудували навчання, створили підручники, ввели нові дисципліни в школах, ліцеях, гімназіях, вищих навчальних закладах, то через 10 років, ми отримали б абсолютно нове покоління людей, у яких не виникало б питань, які зараз виникають у нас.

– Я багатьох людей питала, що таке національна ідея, як вони її розуміють. Двох однакових відповідей не було. Хтось мені сказав, що національна ідея – це той месидж, який може об'єднати всю націю. Та поки що його ніхто не вимовив, інакше б на виборах отримували 90%.

– Його вже виголосили: Україна єдина! І тому Порошенко набрав більше 50%.

– Національна ідея, однак, має розвиватися, вона не може бути заскорузлою. Коли ти чогось досягаєш, у тебе виникає інший рівень. Планка сягає гори. Сьогодні це: «Україна єдина». Але коли вона стане справді єдиною, тоді потрібні нові месиджі, нові цілі і нові висоти. Це має бути, я б сказала, вивірений план на «довгу дистанцію».

– Нам треба закласти цемент. Поки ми його не закладемо, далі нічого розвиватися не буде. Ми не можемо побудувати будинок, не маючи міцного фундаменту. Його сенс у тому, що Україна – єдина країна, яка зараз готова відбутися як держава, і жити в новій державній якості.

– Наша геополітична особливість така, що навіть якщо ми не хочемо воювати, то, маючи такого агресивного сусіда, ймовірність того, що будуть воювати на нашій території, велика. І багатовікова історія це, на жаль, потверджує. Без національної ідеї нам не вижити.

– Я з тобою не згоден. Ми пройшли цей етап. Я багато часу проводжу там, і повір мені, що люди, які мешкають в Донецькій та Луганській областях, вже нічим не відрізняються за розуміння того, що відбувається, і як вони бачать свою країну, від тих, хто живе на Заході країни. Нічим. Ми вже єдина країна, і голосування на президентських виборах це показало. Вперше за історію України людина, яка перемогла на виборах, здобула більшість у всіх регіонах країни, і це вже говорить: те, що він запропонував, влаштовує людей у різних куточках нашої Батьківщини.

– Як ти вважаєш, в екстремальних умовах, умовах кризи, в країні потрібні якісь табу для соціальної комунікації? Наприклад, ми знаємо, що в Америці, яку в нас вважають прикладом демократичного суспільства, є певні механізми обмеження і регулювання в цій сфері. Чи добре це? Якщо говорити про Америку, то ці механізми є в кожному окремо взятому медіа -- прописані в редакційній політиці.

– У нас дуже тонка грань між тим, що можна, і тим, що буде називатися цензурою або тим, що буде заборонено. Нерв настільки оголений зараз, що будь-які різкі дії будуть сприйматися в багнети. Навіть найпозитивніші. Я ж не кажу про постулати, що у кожного має бути редакційна політика. Я тобі скажу таке: якщо якийсь медіа «гонить бєса», підриваючи державу, працює у відкриту на іншу державу, у мене немає жодних ілюзій, що ми повинні просто прийти і закрити його. Може бути, це буде жорстко, негарно і неправильно, поза законом і т. д., але зараз я не хочу гратися ні з ким. Якщо я бачу телеканал, який працює проти держави, я готовий сам прийти, взявши своїх друзів, хлопців з батальйону «Київ-1», і закрити це видання або канал. Тому що ми зараз перебуваємо в режимі війни, і гратися в ці ігри ми не можемо тому, що не маємо права. Ну добре, давайте почекаємо, поки він буде, але тільки приймати його буде вже нікому, тому що держави не буде. Тому в цій ситуації я готовий на жорсткі рішення.

– Чи повинні на рівні держави вироблятися якісь загальні рекомендації? Я не маю на увазі цензуру або темники. Бо коли депресія в країні, то чого хорошого чекати?

– Не просто повинні – це обов'язок держави.

– І обов'язок кожного окремого засобу масової інформації, в тому числі?

– Розумієш, якщо нема єдиного напрямку, це складно. В якомусь медіа є більш досвідчений менеджер, який це розуміє, в якомусь – не зовсім. Є ж продюсери, які абсолютно творчі люди і займаються тим, що створюють шоу. Їм важко пояснити, що існують надзавдання, що, крім іншого, у них є певна місія, просто тому, що вони від цього далекі. Тому, звичайно, важливо виробити загальні правила. І тому важливо, щоб нарешті почала працювати Нацрада з ТБ і РМ. Але якісь циркуляри, звичайно, повинні бути вироблені. Вони повинні бути зрозумілі і прозорі. Межа ця дуже тонка і вимагає дуже великої уваги, необхідно все зробити таким чином, щоб суспільство не сприймало це як спробу щось заборонити.

– Треба щось робити, щоби стимулювати оптимізм, активність і позитив на національному рівні? Це чиї завдання і відповідальність? Бо якщо з ранку до вечора тобі розповідають, що все погано, трагічно і буде ще гірше, то руки опускаються і рано чи пізно накриває психоз і апатія.

– Це потрібно робити відкрито, а не забороняючи щось. Ти ж не можеш заборонити каналам показувати вбивства. Скажуть, що втручаєтесь в редакційну політику.

– А врівноважувати?

– Якщо ми скажемо – хлопці не показуйте це таким чином, а показуйте таким, і якщо ви з нами згодні, давайте домовимося, що треба робити так і так – то це одне. А якщо ми говоримо – не показуйте і крапка, бо ліцензію заберемо – це вже цензура. І цього робити не можна. Треба сісти за стіл і домовитися.

– Нацрада мусить так діяти?

– І Нацрада, і РНБО, і, можливо, ось це, майбутнє міністерство. Всі разом. Причому за одним столом з медійниками – це повинен бути великий загальнонаціональний діалог.

– І тепер – про перевибори до парламенту. Це питання дуже актуальне. Які перспективи?

– Я вважаю, що ВР в тому складі, в якому вона є, за якістю своєї роботи, вже давно себе вичерпала. Чому окрім всього я зараз займаюся ще й цим агітпропом? Тому що розумію: функціонально я, як депутат, зовсім не якісний і ККД моєї роботи на межі нуля. І інше – я не можу перебувати в одній залі з калетниками і єфремовими.

– Але мусиш ходити на роботу.

– Я це і роблю. Але я розумію, що цей парламент повинен піти. Якщо говорити про мене, то я хочу, щоб вибори були завтра. Це не означає, що я хочу увійти в новий парламент. Той парламент, який є, – він божевільний. Неможливо перебувати в одній залі, кажу ще раз, з калетниками. Я, звичайно, не суд, але я знаю, що це люди, які вбивають мою Державу. Вони не повинні бути у парламенті. Потрібні перевибори.

– Перспективи?

– Я буду робити все можливе, щоб перевибори відбулися якомога швидше. І Президент теж, адже це один з пунктів його програми. Але крім того, що він може або зобов'язаний зробити, парламент ще має сказати: «Окей, ми готові розпуститися». А я розумію, що чим далі, тим більше там настрої такі, що їм не дуже хочеться розпускатися. Тому думаю, що в такому випадку ми попросимо вулицю, щоби вона допомогла цьому парламенту розпуститися.

– А з тими людьми, що на Майдані сидять зараз, що робити? Ти ж розумієш, що у багатьох виникають питання: «Якщо у тебе є бронежилет і ти патріот, що ти робиш на Майдані? Чому не на сході, де хлопці гинуть?»

– Там 5% людей, які мають відношення до того Майдану, який ми з тобою знаємо. Я був там весь Майдан і можу сказати, що 90% з тих, хто були на Майдані і з якими я спілкувався, нині на сході країни. У тому числі й медики.

З тих, хто там зараз, 95% жодного відношення до нашого Майдану не мають. Тому є чітке розуміння, що в тому вигляді, в якому зараз Майдан, він не те, щоб комусь потрібен, він творить шкідництво, і повинен перестати існувати. Майдан – це ідея, це дух. Організувати новий Майдан можна дуже швидко. Але просто сидіти там, варити суп і вирощувати овочі на клумбах – це не Майдан. Це дискредитує саму ідею Майдану. А людей, які починали Майдан, там уже просто нема.

Але, знаєш, от просто прийти і поламати все – це теж не вихід.

– Як зробити це мирно? Можливо, повинен хтось, хто для них авторитет, прийти і аргументовано пояснити?

– Вони нікого не слухають, крім тих, хто їм платить гроші, щоб займатися рейдерством.

– А хто платить?

– Не знаю. Чесно.

 Олена ЛОКОША,Телекритика

Джерело: «ХВИЛЯ ДЕСНИ»