85 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА ГОРОДНИЦЬКОГО
ПОСТАТЬ. Серед легендарних російських бардів Олександр Городницький — унікальна особистість. На відміну від актора Висоцького чи письменників і сценаристів Візбора, Галича, Окуджави, автор загальновідомих пісень «Жена французского посла» і «От злой тоски не матерись» — видатний геофізик, океанолог, доктор наук. Тим цінніший його голос протесту проти путінізації Росії, де вкотре триває вже традиційна війна проти людей, які не зреклись совісті й честі.
«Наша держава сбивается с курса», — застерігав бард у пісні, приуроченій трагедії підводного човна «Курськ», у якій біль за загиблими та вічна ганьба «подставившим их»
Обірваний політ отамана Орла
ПАТРІОТ. Він обрав мирну професію вчителя, однак доля розпорядилася по-своєму. З початком Першої світової війни Якова Гальчевського призвали до армії, де, по закінченні школи прапорщиків, він дослужився до звання штабс-капітана і посади комбата.
У період УНР досвідчений фронтовик очолив полк імені Симона Петлюри, а після окупації України більшовиками став повстанським отаманом Орлом. Яків Гальчевський усвідомлював, що «окупантів ми не проженемо, але хоч не загинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках, по-козацьки».
На жаль, цього не зрозуміли мільйони українців, які, вирішивши примиритись із неминучим, стали безневинними жертвами Голодомору та масових репресій. Натомість отаман Орел тримав окупантів у страху аж до кінця 1923 року, в якому разом з бійцями свого загону перейшов на територію Польщі.
Сусідня країна аж ніяк не була матір’ю для українців, однак майор польської армії Гальчевський чесно воював проти німців під час війни 1939 року. Колишнього захисника Польщі, який дивом вирвався із нацистського полону і повернувся до вчительської роботи на Холмщині, на очах дружини і сина закололи багнетами поляки з Армії Крайової, нащадки яких нині звинувачують саме українців у провокуванні Волинської трагедії 1943 року.
Полум’яна пристрасть творця авіамоторів
ГОРДІСТЬ. Створений ще у 1977 році багатоцільовий винищувач Су-27 заслужено став гордістю радянської, а нині російської авіації. Літак залишається базовим у ВПС Росії і, за аналогією зі знаменитим автоматом Калашникова, є символом технічної досконалості та зумовленої цим тривалості перебування на озброєнні.
Він єдиний у світі виконує унікальну фігуру вищого пілотажу «кобра Пугачова», коли важка 25-тонна машина в буквальному значенні слова стає на хвіст, не змінюючи попередньої траєкторії руху. Однак пілот, чиє прізвище ввійшло в історію авіації після демонстрації в червні 1989 року на авіасалоні в Ле-Бурже унікального трюку, насправді лише повторив уже добре напрацьований українським льотчиком-випробувачем Ігорем Вовком елемент пілотування.
Ще один маловідомий факт — те, що хоч Су-27 створено у конструкторському бюро Павла Сухого, сам видатний авіаконструктор помер ще у вересні 1975 року і безпосередньої участі у розробленні Су-27 не брав. Встановлені на цьому винищувачі два півторатонні двигуни АЛ-31Ф, як інформує російськомовна Вікіпедія та більшість сучасних російських енциклопедій, створено в конструкторському бюро «Сатурн». При цьому воліють не згадувати, що керував ним розробник турбореактивних авіамоторів Архип Люлька, лебединою піснею якого стало створення унікальних двигунів спеціально для Су-27.
.jpg)
Уродженцеві села Саварка Богуславського району Київщини пощастило на вчителів, бо у місцевій школі-семирічці математику викладав майбутній академік Михайло Кравчук, а мову і літературу — поет Дмитро Загул. Ще у школяра Архипа Люльки спалахнула полум’яна пристрасть до обох нібито нічим не пов’язаних навчальних дисциплін, згодом втілена видатним конструктором у поезію металевої досконалості вивірених точними розрахунками турбореактивних двигунів.
Так само як українець Сергій Корольов на десятиліття випередив сучасників у роботах космічної тематики, Архип Люлька став піонером з упровадження реактивних двигунів для польотів у повітряному просторі. Коли у Харківському авіаційному інституті присланий з Росії професор Цвєтков керував створенням паросилового двигуна для літаків, його підлеглий мав мужність заявити про безперспективність паровозної тяги в авіації й запропонував власну конструкцію турбореактивного двигуна.
Так Архип Люлька опинився в Ленінграді, де до червня 1941 року фактично було завершено будівництво першого в СРСР двигуна для реактивного винищувача. Однак із початком радянсько-німецької війни проект закрили, а його керівника евакуювали на Урал, де він розробляв повітропроводи для танкових двигунів.
Лише після того як у Німеччині провели успішні випробування першого реактивного літака, в СРСР згадали про Архипа Люльку та його багатообіцяючу розробку. Сталін вважав будівництво «літаків без пропелерів» справою передчасною, однак розпорядився про всяк випадок продовжити дослідження в цій сфері.
Науковим подвигом було те, що навіть за таких умов створений Архипом Люлькою двигун, як довели післявоєнні випробування, виявився кращим за німецькі трофейні й закуплені в Англії новітні розробки, копіювати які почали у конструкторському бюро майбутнього двічі Героя Соціалістичної праці росіянина Володимира Клімова. Тож представлені на повітряному параді 1947 року реактивні винищувачі Су-11 і чотиримоторні бомбардувальники Іл-22 із двигунами ТР-1 (турбореактивний перший) Архипа Люльки стали тріумфом науковця.
Наш земляк перший серед конструкторів двигунів, кого удостоїли однакової із творцями літаків честі — називати власними ініціалами створені двигуни, які отримали абревіатуру АЛ («Архип Люлька»). У 1948 році видатний інженер став лауреатом Сталінської премії ІІІ ступеня, у 1951-му — вже І ступеня, а у 1957-му — Героєм Соціалістичної праці.
Однак на відміну від прославлених конструкторів, наш земляк, чиї двигуни різних модифікацій досі служать «полум’яними серцями» літаків, не двічі Герой. Він був надто незалежним і ніколи не забував, що він українець. На стіні його робочого кабінету замість зображень Леніна чи чергового керівника держави були два портрети — поета і пророка Тараса Шевченка й безпідставно репресованого вчителя і математика Михайла Кравчука.
Ревіндикація чи злочин проти українців?
ПОГЛЯД. Навесні 1938 року газети Польщі заполонили повідомлення про численні збори і сходи жителів Холмщини, учасники яких вимагали закриття православних церков. Цей нібито стихійний рух насправді був інспірований польською владою, яка зобов’язала провести в усіх містечках і великих селах антиукраїнські мітинги.
Цю акцію в Польщі досі іменують ревіндикацією, тобто поверненням майна законному власникові. Тим нав’язують думку, що йдеться про колишні костьоли, які в період володарювання російського царизму примусово перетворили на православні церкви.
Насправді всі вилучені в католиків храми доти вже повернули релігійним громадам. Отож ревіндикація — лише зручна ширма для прикриття масового руйнування збудованих українцями культових споруд. За офіційними даними, в 1938 році на Холмщині розібрали 91 церкву, 10 каплиць, 26 будинків молитви, що навіть теоретично не є поверненням майна.
Керівником ревіндикації призначили командира 3-ї піхотної дивізії легіонерів бригадного генерала Ольбрихта, який із чіткістю справжнього військового означив мету операції: «Усі православні Холмщини — зрусифіковані поляки, які через тиск загарбників відпали від польськості». Тож руйнування православних храмів та насильне спонукання українців до переходу в католицизм були не метою, а лише засобом тотальної денаціоналізації.
Здійснювали її, як і псевдозахист Путіним «рускоязичних», під маскою турботи про «рідномовних». У доповідній Ольбрихта на ім’я військового міністра стверджувалось, що у шести повітах Холмської землі приживає 535 тисяч римо-католиків і лише 144 тисячі православних. Однак у перших на одного священика припадає 3 тисячі парафіян, а других — удвічі менше.
У такій ситуації польська влада мала б потурбуватися про нарощування кількості ксьондзів, а не вдаватися до суто совкового методу зведення всіх до одного рівня злиденності, знищуючи православні храми. Варто уточнити, що згадувана диспропорція стала наслідком цілеспрямованої полонізації Холмщини, де, за аналогією з російськомовними Донбасу, більшість католиків теж були етнічними українцями.
У Грубешівському, Холмському і Томашівському повітах, де православних було відповідно 44, 31 та 29% населення, церкви відкрито нищили молоді поляки під охороною поліції й навіть армії. У трьох інших повітах культові споруди зазвичай руйнували під покривом ночі невідомі особи, а викликані українцями поліцейські прибували на місце вже після знищення храмів.
Архіви зберегли таємні звіти, що після ревіндикації на Холмщині «православні почали вороже ставитися до сусідів-католиків, чого раніше не було. Поки що народ зганяє злість на дідах жебраках-католиках, яким нічого не дає і посилає до католицьких священиків і католицького населення». Навіть відомий польський політик і майбутній прем’єр-міністр уряду Польщі у вигнанні Станіслав Цат-Мацкевич змушений був заявити: «Нікого не навернути методом руйнування храмів. Це навпаки, розпалює пломінь ненависті».
Час підтвердив правоту цих слів. І не лише для ображених і принижених українців, а й польських активістів, які увірували у своє право безкарно глумитись і знущатися з добрих сусідів не тієї віри чи національності.
Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)
Ми в Google+