На кращу медсестру Сєвєродонецької міської організації Товариства Червоного Хреста Інну Риндіну чекають у десятках квартир міста хіміків. 1991 року в студентки Лисичанського медучилища здійснилася мрія, відтоді радість улюбленої роботи освітлює її долю.
Ледь устигаю за медсестрою вулицями — домовилися разом пройти її щоденний маршрут. Інна спритно виконує призначення лікаря «її» стареньким: виміряти тиск і пульс, зробити уколи і допомогти з таблетками. А ще забігає в магазин по свіжу булочку для бабусі з вулиці Радянської, розігріває суп літній дамі з проспекту Ломоносова і читає записки від чоловіка на прохання бабусі з вулиці Леніна. Її турбує доля кожного підопічного.
На вулиці Леніна нам відчиняє двері 90-річний Михайло Євграфович Лук’янов. Він пише вранці дружині Марії Іванівні: «Маняшо, вправи робити не забувай і здоров’я наживай. 2 січня 2015, 5.35». Ранковий час? Як вийшов на пенсію, «жайворонок» Михайло Євграфович перекваліфікувався у двірники. А Марія Іванівна, прокидаючись, бачить його «привіти». 64 роки вони разом, відтоді як приїхали відновлювати робітниче селище Лісхімстрой, яке 1950 року отримало нинішню назву, а 1958-го — статус міста. У цій сім’ї люблять свята, готуються до них, пишуть одне одному римовані привітання. Навіть тепер онука Оленка написала віршик бабусі, яка з батьками змушена була з буремної Горлівки переїхати до миролюбного Сєвєродонецька.
А ось донька та онуки Клавдії Павлівни Кононенко не встигли втекти з Кіровська, яке розстрілюють із «градів». Зв’язок з рідними тільки по мобільному. Ось і скаче тиск. І чекає старенька медсестру з Червоного Хреста.
«Інна добра і людяна. Завдяки їй і дільничному терапевту я все ще жива», — готова розплакатися від подяки старенька.
Медсестра спритно змінює тему: «А ось цей килим Клавдія Іванівна набивала сама!»
Дивлюся на величезний — не менш ніж три на чотири метри — «бухарський» килим, що прикрашає стіну. А Клавдія Іванівна кличе мене до іншої кімнати — там схожий. Ткати килими навчилася, коли вийшла на пенсію.
«Усе життя ніколи було вгору глянути: робота, сім’я — всіх нагодувати, стрічки-бантики зав’язати, — розповідає старенька. — А тут багато вільного часу, ось і захопилася!» В їхнього покоління робота була наче релігія, тож «головне — знайти улюблену, тоді й доля буде доброю». Такий рецепт довголіття від 84-річної Клавдії Кононенко.
— Наші старі — справді діти війни. У дитинстві думали, що вбереглися, а вона наздогнала їх у старості, — каже Інна Риндіна. Вона співчуває колегам із Червоного Хреста, які працюють і нині в Луганську. І поки Червоному Хресту не під силу змінити ситуацію загалом, Інна полегшує біль кільком десяткам підопічних. І в робочому блокноті, на полях сторінки з новими адресами та медичними призначеннями, у неї вірші: «Я люблю свою роботу».
ПРЯМА МОВА
Лідія ЗАГРЕБІНА,
заступник голови Луганської обласної організації Червоного Хреста:
— Наша обласна організація в Сєвєродонецьку працює за програмою австрійського Червоного Хреста: він надав продуктові набори, ми розподілили допомогу в містах, що підконтрольні уряду України, але хотілося б передати й у Луганськ. В окупації люди дуже потребують гуманітарної допомоги. Попри ризик, наші підрозділи і патронажні сестри працюють на всій території — і в зоні АТО, і поза нею. Міжнародних донорів багато, ми орієнтуємо їх на потреби населення. З літа стали збирати інформацію, де є переселенці, хто чого потребує. Працюємо, так би мовити, в екстримі. Виручає одне — ентузіазм наших співробітників.
Ми в Google+