Дмитро Коноваленко, колишній начальник відділу кадрів серійного заводу, зустрів звістку про війну у Львові. Там він працював у райкомі комсомолу, а потім став наймолодшим головою Львівської міськради. Дмитро пройшов з боями від Львова до Києва у званні політрука Південно-Західного фронту. Захищав Львів, Тернопіль, Житомир. Визволяв від нацистських загарбників Кривий Ріг. Двічі був пораненим. У вересні 1944-го його комісували як інваліда ІІ групи. З окопу в Дніпродзержинську його, контуженого, витяг… санітарний пес. А лікар-хірург на згадку подарував йому маленьку вівчарку.

Найважче у житті — полон

Найважчим періодом у житті мій співрозмовник вважає полон. Коли говорить про це, на його очі навертаються сльози. Партійний квиток, аби не потрапив на очі ворогу, тоді спалив. Полонених помістили у Дарницький концтабір. Йому вдалося перекинути через паркан записку на індивідуальному медичному пакеті: «Я, Дмитро Васильович Коноваленко, перебуваю в Дарницькому концтаборі». На щастя, звістку передали його дружині, а німецька комісія з Києва забрала його з концтабору на роботу разом із полоненими, які могли ходити, на прибирання цегли. Їм видавали аусвайс для виходу за територію. Жителів  Києва, які мали прописку, відпускали. Ірина привела Дмитра Васильовича на хутір Дегтярі, де жив її батько. Оскільки багато сусідів знали, що до полону він обороняв Київ, побоювалися, що його можуть здати поліції.  Тому подружжя втекло від небезпеки якнайдалі — на батьківщину Дмитра в село Сомкова Долина Переяслав-Хмельницького району на Київщині.

Після війни, коли Дмитро прийшов до райкому партії поновлюватися на роботі, йому дорікнули: «Як міг комуніст залишитися живим на окупованій території?» Виявляється, те, чому люди мають радіти, може стати трагедією в країні, де десятиліттями знецінювали людське життя.

Саме через зіпсовану окупацією біографію Дмитро не зміг вступити до Військово-повітряної інженерної академії імені М.Є Жуковського (м. Москва). «На рідний авіазавод, де працював до війни і до якого моя душа прикипіла, теж не взяли через одного досить принципового керівника, який поставився до мене з підозрою. Пішов на Точелектроприлад», — пригадує Дмитро Васильович. Лише випадкова зустріч із колишніми колегами із серійного, які поважали його як лідера молоді, допомогла повернутися на рідне підприємство. Хлопці поручилися за Дмитра. Так доля знову всміхнулася йому.

Рідна прохідна

Він із дружиною Іриною потрапив на авіазавод на початку 1930-х. Щоб скласти залік на значок «Парашутист», стрибали з радянського багатоцільового біплана У-2, створеного під керівництвом Миколи  Полікарпова. Ірина працювала в цеху, де виготовляли чохли для сидінь літаків. З нею вітався за руку сам директор авіазаводу Василь Степанченко, який часто заходив до виробничників. Стежки членів сім’ї Коноваленків перетиналися і з дорогою Олега Антонова.

«Генеральний конструктор був скромною людиною. Він жив у приватному будинку неподалік нашого багатоквартирного і часто з дітьми заходив у магазин по морозиво. Коли співробітники поступалися йому чергою, він завжди відмовлявся», — розповідає донька Дмитра Коноваленка Алла  Коротун, яка раніше працювала конструктором серійного заводу.

Після війни Дмитро Васильович тривалий час очолював відділ кадрів серійного заводу. «Тоді на підприємстві працювали 18 тисяч людей, і до відділу кадрів щодня навідувалося 100—200 осіб. Під час прийому відвідувачів я курив по дві пачки цигарок за день», — пригадує він. Кілька разів обіцяв кинути курити і програв парі колегам — гуску (вона тоді коштувала карбованець 40 копійок). А коли лікарі виявили виразку шлунка, покінчив із сигаретами за один день. Спиртним ніколи не зловживав.

«Що головне для людини? Зв’язок із суспільством, можливість застосувати свої знання, вміння. Я завжди любив організаторську роботу», — розповідає Дмитро Васильович.

Одна з яскравих сторінок його життя — знайомство з Юрієм Гагаріним на одному з пленумів комсомолу в Москві.

Дмитро  Коноваленко разом з директором авіазаводу Василем  Степанченком заснував музей Київського авіаційного виробничого об’єднання, згодом став його першим директором. Після виходу на пенсію Дмитро Васильович очолив раду ветеранів заводу. Одна з його улюблених книжок — «Війна і мир» Льва Толстого, деякі сторінки з якої він цитує напам’ять.

Його тили оберігала дружина. Вони виховали дочку Аллу й сина Миколу. Працювали на авіазаводі й інші члени родини Коноваленків — донька з чоловіком, онучки, племінник. Загальний трудовий стаж цієї літакобудівної родини сягає понад 200 років. Її голова написав книжку про своє життя, яка стала відображенням минулої епохи. Можливо, знайдеться спонсор для неї. Нащадки мають знати правду про нацизм і подивитися на історію заводу очима її поважного очевидця.

Вікторія КОВАЛЬОВА
для «Урядового кур’єра»