Що відбувається на передовій? У яких умовах воюють українські військові? Які вони, наші нинішні захисники? Про що мріють і яким бачать своє майбутнє? Сьогодні розповідаємо про службові будні підрозділів оперативно-тактичного угруповання «Північ»
Станіслав став військовим за власним бажанням ще 2010 року. Служив тоді на військовій базі, був на хорошому рахунку в командирів, мав авторитет серед ровесників. За велетенський зріст та легку вдачу отримав від друзів позивний «Ведмідь», який з честю носить.
Але почалася війна, і попросився на фронт. І хоч його не хотіли відпускати, Станіслав наполіг і зрештою потрапив на передову. Фронтову службу розпочав у третьому механізованому батальйоні славної 72 бригади. Його підрозділ тоді прикривав вихід воїнів з-під Іловайська. Станіслав брав участь у боях за Старобешеве. Там здружився з Андрієм (позивний «Мауглі») та іншими командирами.
У жовтні 2014-го батальйон Станіслава зайняв оборону в чистому полі поблизу Старогнатівки й Богданівки на одному з танконебезпечних напрямків. Супротивник постійно обстрілював його 7 роту, стріляючи по захисниках України з усіх можливих видів озброєння. Траплялися й зовсім критичні ситуації, коли доводилося відбиватися з трьох боків.
Узимку в степу захисникам України дошкуляли мороз та скажений вітер, пацюки й липкий донбаський глинозем, який розмокав від частих тут, у Приазов’ї, дощів і робився абсолютно непролазним. Ця особливість тутешнього ґрунту слугувала для наших підрозділів і захистом від атак російських танків: ворожі бронемашини грузли в липкій багнюці й не могли рухатися далі.
У тих приазовських степах Станіславові довелося воювати два роки, прикриваючи Волноваху від нападів ворога. Брав участь у боях за Петрівське, Новоласпу, Білу Кам’янку. Тут втратив найкращого друга комбата «Мауглі», якого дуже цінував, зазнав численних контузій, які змусили його, на той час сержанта, покинути 72 бригаду й повернутись на певний час до своєї частини. Але оздоровившись, Станіслав повернувся на фронт — знову в піхотну бригаду.
«Звісно, тут все стало вже трохи не так, як я звик, — зізнається Станіслав «Ведмідь». — Змінилися навченість військовослужбовців та їхнє забезпечення, поліпшилося харчування, набули досвіду командири й солдати. Змінилася і їхня мотивація: якщо в 2014—2016 роках ми прагнули лише перемоги за будь-яку ціну і не рахувалися ні з побутовими негараздами, ні з лютим ворогом, то тепер війна набула тривалого затяжного характеру і головною мотивацією для наших бійців стало вистояти, витерпіти. Війна стала більше нагадувати важку роботу, а не геройство».
Змінилася й тактика дій, а з нею і облаштування позицій. Якщо раніше критично необхідно було густо закрити ділянки фронту ВОПами та спостережниками, то нині із цим завданням добре справляються камери відео-спостереження, безпілотники та інші види розвідки. Якщо раніше доцільніше було облаштовувати тимчасові легкі спостережні пункти-«кукушки» з підручних засобів і часто переносити їх на нові, несподівані для ворога місця, то тепер більше використовують надійні інженерні споруди, спроможні забезпечити захист життя і здоров’я військово-службовців.
«Можливо, я й помиляюся, — підсумовує Станіслав, — бо раніше на все це дивився як солдат, бачив лише частину загальної картини. Нині ж як головний сержант свого підрозділу мушу сам продумувати й займатися цим усім. Тепер дивлюся на ситуацію з висоти своїх років та фронтового досвіду, більше бачу, більше розумію. Часто розповідаю новачкам, як ми воювали на початку війни. Вони дивуються й не всьому вірять.
У майбутньому хочу продовжувати військову службу. Це те, що мені подобається. Вважаю, що захист Батьківщини — чи не єдине заняття, достойне чоловіка. Надто що нині сержантська вертикаль вибудовується за стандартами НАТО: сержантів поставлено на один щабель з офіцерами у військовій ієрархії. Сержант — основа війська».
Про армію мріяв із 13 років
БОЙОВИЙ ДОСВІД. Олександр навчався в гімназії міста Коростень на Житомирщині. Отримавши атестат, пішов у ПТУ вчитися на зварника. Хотів одразу до війська, але після школи мав лише 17 років. Щоб не втрачати часу, вирішив здобути корисну професію, а вже потім підписати військовий контракт. Строкову не служив — почав військову службу одразу по-дорослому, із фронту.
Про армію та війну знав від старшого брата, якого мобілізували 2014-го. Але він, відслуживши рік, не захотів нічого розповідати 13-річному підліткові. Сказав лише, що на фронті немає нічого цікавого. Воно тобі, брате, зовсім не потрібно. Та Олександр вирішив, що мусить сам спробувати солдатської каші, щоб скласти про військову службу власну думку.
«За два роки служби, — розповідає Олександр, — я здобув і базову військову освіту, й фахову. Був на навчаннях у Львові, навесні цього року — під Кримом на бойовому чергуванні, коли у росіян проходили там військові навчання. Нас туди посилали на підсилення. Там відносно спокійно, не те що тут, на Донбасі, де перебуваю. Тут, на бойових позиціях, мені теж подобається: спостереження, бойова розвідка, бойовий досвід. Небезпечно, але дуже цікаво. Досвідченіші бійці навчають нас, ми передаємо свій досвід тим, хто прийшов пізніше».
До речі, Олександр сам навчає молодих, як поводитися зі зброєю, усунути неполадки, якщо зброя не стріляє, як переносити вогонь, влучніше цілитися, пристрілювати зброю. Вчиться й сам у досвідченіших бійців, які служать з 2012-го чи 2015 років, які бачили руйнування армії та її відродження, як вона стала сильною.
«Дуже радує, — веде далі Олександр, — що нині до війська приходять хлопці, які і в школі добре вивчали предмет «Захист Вітчизни», пройшли тримісячне навчання із загальної підготовки. Вони вже трохи знають основні види озброєння та вимоги військового статуту, військові звання і структуру військового підрозділу. Про побутові речі на фронті — як краще пересуватися позиціями, де розмістити вогневі точки та інше, нам розповідають зазвичай ті, кого ми змінюємо. Кожна позиція має особливості. Десь можна пройти спокійно, десь треба пригинатися, десь пересуватися бігцем. Десь можна вмикати світло ліхтарика, а десь краще навіть телефон вимкнути, щоб раптом не засвітився монітор».
Олександр переконався, що хлопці на фронті дорослішають дуже швидко, стають уважними, дисциплінованими, витриманими, тренують пам’ять, привчаються шукати різні рішення однієї проблеми. Воїни вчаться облаштовувати по кілька шляхів підходу на спостережники і відходу з позицій, опрацьовують різні маршрути пересування, варіанти поведінки.
«Змінилося ставлення до командирів, — підсумовує хлопець. — Пам’ятаю розповіді, як на початку війни солдати не довіряли командирам, відмовлялися виконувати накази: наприклад, не хотіли копати укриття тощо. Тепер бачимо, що у нас дуже достойні, досвідчені командири. Вони мають кілька років бойового досвіду, хтось воює з 2014-го, а службу починав ще раніше. Вони чотири-п’ять років навчалися у військових вишах, тож ми довіряємо їм.
Уся наша рота дуже поважає командира і комбата. Це не тільки моя думка.
А людям в мирних містах хочу сказати таке: хто хоче випробувати себе на фронті, нехай приходить. Після завершення цієї ротації хочу піти вчитися і продовжувати військову службу. Захищати свою землю, свій народ — це те, що мені подобається».
Важко в навчанні — легко в бою
ВИШКІЛ. Силові підрозділи, які захищають Луганщину, грамотно протидіяли наступу імовірного противника.
За легендою навчань, командування оперативно-тактичного угруповання «Північ» отримало донесення з розвідки, що ворог прорвав лінію оборони й почав наступ на наші позиції танковим підрозділом кількістю до 30 бронемашин. Командувач військ ОТУ «Північ» генерал-майор Віктор Ніколюк прийняв рішення застосувати один із своїх резервів для зупинення наступу ворога та перешкодити його просуванню у глибину української території.
На шляху пересування колони військової техніки ЗСУ супротивник підірвав міст. За наказом командира, понтонний взвод за короткий термін навів понтонно-мостову переправу через водну перешкоду, чим забезпечив висування підрозділів резерву на визначені рубежі та своєчасне мінування танконебезпечного напрямку.
Після завершення завдання рухомий загін загородження атакував ворожий безпілотник, який скинув на колону саморобний вибуховий пристрій з імовірною радіаційною начинкою. Відділення радіаційної хімічної біологічної розвідки провело розвідку маршруту руху наших військ, яка виявила підвищений рівень радіації на місцевості. Колона української техніки терміново пройшла дезактиваційну обробку.
«Такі тренування проводимо щомісяця, додаючи нові елементи, опрацьовуючи різні аспекти протидії ворогові. Уже досягнуто високого рівня злагодженості у виконанні поставлених завдань, тому щоразу ускладнюємо завдання, навчаючи особовий склад діяти в умовах раптової зміни обстановки», — зазначив по закінченні навчань їхній керівник полковник Родіонов.
«Я на своїй землі!»
ПІД ОБСТРІЛАМИ. У фронтових Шумах, передмісті окупованої Горлівки, живе лише одна жінка. Це пані Ніна. Шуми влітку 2018 року визволили бійці 24 бригади й утримують досі. Люди покинули селище на початку війни, бо в нього часто влучає небезпечне вибухове залізяччя різного калібру від російських окупантів.
Пані Ніна приїхала сюди 1933 року трирічною разом з батьками із Житомира. «Тоді такий голод був! — розповідає. — Ось батьки й поїхали на Донбас на шахти, бо тут ще можна було годуватися. Так і залишилися. Уже немає ні батька, ні мами. І шахти немає. Залишився тільки не чорний, а рудий терикон. А мені вже 91 рік».
Закінчивши школу, Ніна, як і інші жителі селища, пішла працювати на шахту. Тут і заміж вийшла — чоловік теж був шахтарем. Народила сина й доньку. Будиночок, в якому доживає віку під щоденними обстрілами, будувала сама, без чоловіка (про нього розповідає дуже мало).
Коли почалася війна, залишилася в цій хаті. Пересиділа тут усі обстріли — як каже, «всю войну». Потім тут тривалий час була сіра зона, вийти нікуди не можна було. Але старенька не переймається. Каже: «Я й раніше мало куди ходила. Усе, що мені треба, вирощую на городі. Син іноді допомагає, він живе в Бахмуті. А стріляють тут завжди. Учора і позавчора, наприклад, — дуже сильно. Я аж злякалася. Так близько від хати бахкало! Досі по моєму будинку ніколи не стріляли, бо він стоїть скраю села, далеко від інших. А ось у Шумах усі хати розбиті, жодної цілої немає».
На запитання, чому не виїде звідси в безпечніше місце, старенька відповідає просто: «Мені вже 91 рік. Куди поїду? Та й хату цю сама власними руками будувала, чому маю її кидати? Нової вже не куплю і не збудую. Доки зможу сама ходити та грубку топити, буду тут. Та й наші хлопці мене захищають. Кого мені боятись? Я на своїй землі».
Олена МОКРЕНЧУК,
начальник пресгрупи ОТУ «Північ»,
для «Урядового кур’єра»