Разом зі згорьованими тугою за малою батьківщиною українцями стою біля пам’ятного хреста жертвам голодоморів і політичних репресій на алеї Небесної Сотні у Києві, й одна за одною слухаю трагічні долі їхніх родин. Ось вона, жива колективна пам’ять, у яку, наче пазли, складаються ті долі. Її воістину золота нитка не порвалася під могутнім пресом радянщини, а вплелася в новітню історію незалежної України. І її звідти вже не вирвати! Бо хіба могли подумати батьки холмщаків і лемків, забужанців і бойків, які мовчали довгих пів століття, що їхні діти на повен голос говоритимуть (ні, просто кричатимуть!) про ту велику кривду в центрі нашої столиці? Та ще й так, щоб почули не лише Печерські пагорби, а й увесь світ! Адже в ньому так багато нашого, українського цвіту.

Пам’ять стукає в серця

Цей мітинг-реквієм, що перетворився на крик зболених за історичною правдою та справедливістю душ, став органічною частиною масштабних заходів з нагоди 75-х роковин початку депортації українців з їхніх етнічних земель — Лемківщини, Любашівщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Західної Бойківщини у 1944—1951 роках. Уперше на державному рівні, відповідно до постанови Верховної Ради, вшановуємо цю трагічну дату: відтепер Днем пам’яті і скорботи  депортованих українців буде кожна друга неділя вересня.

Але цьогорічна, погодьтеся, особлива: тож пам’ять предків наполегливо і вперто стукає в серця нащадків. Чи маємо ми моральне й людське право вкотре не почути того стукоту, як було в незалежній Україні упродовж 28 років? Ні, такого права у нас немає — заявляють історики, спираючись на конкретні документи.

9 вересня 1944 року дві маріонеткові структури — уряд УРСР та невизнаний суб’єктом міжнародного права  Польський комітет національного визволення — уклали в Любліні угоду «Про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР», що спричинила ту велику кривду українства, яку сталінський режим планував давно.

Тому саме 9 вересня, рівно через 75 років, на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка під егідою Українського інституту національної пам’яті та Світової федерації українських лемківських об’єднань відбулася розмова за круглим столом «Вигнані з Батьківщини». А ще — пам’ятна академія в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, яка завершилася виставою «Вигнані з раю» Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру.

Тож почуймо людей, чия кривда сьогодні кричить у Всесвіт. «За задумом тих, хто перекроював карту Європи, я, вочевидь, не мав би з’явитися на світ, — з болем каже декан історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка Іван Патриляк. — Моєму татові було 8 років, а дідові — 43, коли їх із корінням вирвали з рідного дому. Підступну політику вигнання українців з їхніх споконвічних земель тоталітарний сталінський режим вів давно і цілеспрямовано. Йому були потрібні ці території без українців, які свято бережуть свою мову та православну віру. Тому з допомогою польських комуністів їх винищували як могли: чого варта лише відома на весь світ трагедія спаленої Сагрині… Коли в когось із українців загони армії крайової чи хлопські батальйони знаходили портрет Шевченка, просто на подвір’ї ставили шибеницю і разом із портретом вішали господаря… У своїх шість років мій тато питав у батьків: «А коли ріжуть українців — удень чи вночі, коли вони сплять і (як він думав) їм не боляче?» Нестерпні реалії вкоренилися в підсвідомість так, що його батько мовчав майже пів століття!

«Угоду між урядом УРСР і так званим польським комітетом національного визволення про начебто евакуацію не уклали б, якби в ній не був зацікавлений Сталін, — він давно прагнув перетворити міждержавний кордон на міжетнічний. Це підігрувало польським націоналістам, що мріяли про монодержаву, а робилося руками комуністів. Чи не нагадує теперішні події українсько-російської війни? Така підла тактика московського більшовизму — розпалити війну, а потім одягнути на себе шати миротворця, як робить і Путін. Саме тому наші верховні судді — історичний об’єктивізм та правда, що навіки закарбована в серцях наших родин», — робить висновок Іван Патриляк.

Ти не побоявся туди їхати?

Його колега доктор історичних наук Юрій Сорока теж сповна відчув на собі гірку долю переселенця-холмщака. Втім, у чомусь йому навіть поталанило: «Тоді, в 1945-му, мої батьки опинилися в тому чи не єдиному ешелоні, якому особисто Сталін якимось дивом дозволив повернутися з посушливої Миколаївщини, де він простояв тиждень, на Волинь. Це і врятувало нашу сім’ю. Брат, тоді кореспондент газети «Радянська Україна», вперше поїхав у рідні місця на Грубешівщину в 1979 році. А коли повернувся, тато схвильовано запитав: «Як ти не побоявся туди їхати, Михайле?» Бо підсвідомий страх, який передавався з покоління в покоління, був головною емоцією скривджених комуністичним режимом людей. До слова, йдеться про Михайла Сороку — першого і багаторічного головного редактора «Урядового кур’єра»…

Професор Володимир Сергійчук висловлює свою незмінну впродовж багатьох років позицію: «Найкривавіша рана на тілі українства середини ХХ століття досі не загоєна. Українців змушували підписувати папери про «добровільність», але на ділі це був жорсткий примус, скріплений кров’ю! Про обіцяні «компенсації» забули одразу! Нам кажуть про те, що й поляки, мовляв, теж постраждали. Але, зауважте, що вони поверталися на історичну батьківщину, а українці їхали зі своїх етнічних земель. Тому ставити знак рівності між цим не можна! Ту трагічну сторінку історії треба класифікувати як геноцид українства, і на це є документи тодішньої польської влади».

Перший крок є. Чи буде другий?

Верховна Рада минулого скликання зробила перший крок, оголосивши 2019-й роком пам’яті депортованих українців згаданою постановою № 8603 від 8 листопада 2018 року. Чому не ухвалили законопроєкт № 9095, що підготувала група депутатів, серед яких Андрій Антонищак і Тарас Батенко — теж представники родин депортованих українців? Бо їхні опоненти начебто боялися зіпсувати відносини з нинішньою Польщею.

Тільки до чого тут дружня до нас демократична держава, коли йдеться про іншу, тоталітарну? Якраз у тому й сила демократії, що вона здатна визнавати історичні деформації і за принципом «пробачаємо і просимо вибачення» рухатися далі в новітній історії. До того ж і науковці визнають: навіть з огляду на те, що нині кожен сьомий студент у Польщі — етнічний українець, без конструктивного діалогу нових поколінь нам ніде не обійтися.

Натомість відновити справедливість щодо свого народу ми просто зобов’язані. Саме тому напрацьований за минулого скликання законопроєкт став основою для нового — № 2038, котрий напередодні трагічних роковин вніс на розгляд новообраної Верховної Ради представник партії «Слуга народу» В’ячеслав Рубльов із Волині. І це справедливо: Волинь, Рівненщина, Івано-Франківщина, Львівщина, Тернопілля — регіони, де проживає найбільше депортованих українських родин, які хотіли бути якнайближче до рідних місць, адже кордон для них закрили. Тих, які свято бережуть своє коріння, дотримуються прабатьківських традицій і плекають свої неповторні говірки.

Для них у проєкті закону пропонують не лише визнання статусу депортованих, а й відповідні компенсації, скажімо, щорічну матеріальну допомогу.

Чи ухвалить його парламент? Чи дасть справедливу політико-правову оцінку тих подій? До цього наполегливо закликає офіційний Київ Світовий конгрес українців, у якому є представники 60 країн світу. «Тавро переселенця пече і болить. Світове українство низько схиляє голови перед сотнями тисяч співгромадян, яких спіткала ця гірка доля», — цитує звернення голова Світової федерації українських лемківських об’єднань Ярослава Галик. І зі своїми активними прихильниками, що об’єднані в громадські організації в різних куточках України та світу, вірить, що визнання, насамперед моральне, буде. Разом вони зроблять усе, аби це сталося до кінця невеселого, але такого пам’ятного для них 2019-го.

У їхніх сім’ях народилося вже четверте покоління українців, тож аби не втратило воно свого коріння, маємо вголос сказати всю правду, хоч би якою гіркою вона була. Бо правда, що пронизує людські серця, робить нас сильнішими.

До речі, пам’ятні заходи з нагоди роковин депортації відбулися і в українських регіонах. Скажімо, на Рівненщині вони розпочалися мітингом біля пам’ятного знака депортованим, де назавжди викарбувано такі рядки: 

Журавлі над горою Данила
як ніколи сьогодні кричать
Відкричали б,
та, мабуть, не можна,
Відмовчали б,
та як відмовчиш?
Від Сагриня
аж ген до Явожна
Наша кривда
у Всесвіт кричить…

В обласному краєзнавчому музеї відкрилася тематична виставка «Емігранти з чужої волі». Речі, які депортовані українці наче реліквії передають із покоління в покоління, на певний час перемістилися сюди: машинка Singer, яку мама науковця Григорія Косюра виміняла на корову, що приїхала з ними із Холмщини; одяг, який носили забужанці, реманент, виготовлений їхніми руками. Відтак 27-28 вересня Український інститут національної пам’яті проведе міжнародну наукову конференцію у Львові.

В унісон крокує прикордонна Волинь: саме до музею Волинської ікони в Луцьку в 2000 році повернулася ікона Холмської Божої матері — багатостраждальна тисячолітня святиня західних українців. 21 вересня, у день її пам’яті, вони особливо ревно молитимуться до неї й проситимуть заступництва у відновленні історичної справедливості. Бути вигнанцями з малої батьківщини, як бачимо, не означає втратити велику.

МОВОЮ ЦИФР

Під жорна примусового виселення потрапили понад 700 тисяч етнічних українців. Депортація мала кілька етапів:

1944—1946 роки — виселення майже 500 тисяч українців під лукавою назвою «евакуація» (насправді то була наймасштабніша депортація українського етносу в його новітній історії);

1947 рік — тотальна етнічна чистка під час військово-політичної операції «Вісла» з брутальним виселенням 150 тисяч українців на північно-західні землі Польщі (у концентраційний табір «Явожно» тоді відправили 4 тисячі непокірних українців);

1948 рік — примусове виселення жителів прикордонної смуги західних областей України вздовж радянсько-польського кордону (9125 осіб) із територій, які відходили до Польщі, на схід УРСР (підстава: угода про демаркацію державного кордону між СРСР і ПНР 1947 року; постанова Ради Міністрів УРСР «Про заходи у зв’язку з відселенням радянських громадян з населених пунктів, які відходять від УРСР до Польщі» від 14 квітня 1948 року);

1951 рік — примусове виселення українців Західної Бойківщини з територій, які відходили до Польщі, у південні регіони УРСР (32 066 осіб) внаслідок договору між ПНР та СРСР «Про обмін ділянками державних територій» від 15 лютого 1951 року.