ПАМ’ЯТАЙМО
Це написала закоханому Іванові Франку письменниця Климентина Попович, від дня народження
якої минуло 150 років
Шляхетною й водночас терновою та печальною квіткою України назвала Климентину Попович наша сучасниця поетеса Ганна Костів-Гуска, багато в чому саме завдяки якій літературна громадськість, українці знають та бережуть ім’я цієї письменниці. Вона народилася 150 років тому на Прикарпатті, але понад 40 літ прожила на Тернопіллі, звідки й відійшла за вічну межу.
«Я зачисляю вас до людей, найближче стоячих до мого серця»
Першою життєвою пристанню Климентини стало прикарпатське село Велдіж (нині Шевченкове), де морозного лютого 150 років тому вона прийшла у білий світ у родині педагогів. Назвали її Марією-Климентиною. Коли дівчина підросла й настав час їй обирати фах, запрагла продовжити справу своїх рідних і вступила до Львівської вчительської семінарії. Перші педагогічні кроки народна вчителька Климентина Попович робила у теперішньому Кам’янсько-Бузькому районі на Львівщині в селах Жовтанці та Честині.
Згодом з’ясувалося, що молода професорка, як називали тоді поважно в Галичині вчительку, мала ще й літературний талант. Щоправда, на селі не дуже шанували представників красного слова, надто якщо це слово чулося з уст жінки. Але що вдіяти, якщо «проснулась дума» і «спішить в путь», до того ж, «не на те моя пісня любов’ю здрожала, щоб нечута, погорджена в розпуці сконала».
І Климентина зважилася надіслати власні поезії в редакцію літературно-наукового журналу «Зоря», що виходив у Львові. Підписалася, як сама зазначала в листах, «екзотичним псевдонімом «Зулейка» і з нетерплячкою почала дожидати чергового числа часопису». І дочекалася. В «Зорі» вона знайшла не лише опубліковані її твори, а й вірш-відповідь самого Івана Франка. «В серці чутливий потайник укритий», — зауважив-відчув одразу великий майстер слова. Тому вирішив написати молодій поетці ще й теплий лист. Іван Якович зізнався, що «случайно» прочитав її вірші, і зазначив: «У Вас є талант поетичний — тільки форма слаба, потрібно Вам вправи». Він заохотив Климентину Попович до подальшої літературної праці.
Через три роки опісля за безпосередньою участю Франка світ побачив жіночий альманах «Перший вінок», де поряд із творами Лесі Українки, Олени Пчілки, Уляни Кравченко, Дніпрової Чайки, Наталі Кобринської були й вірші Климентини Попович.
У травні 1884 року Климентина вперше зустрілася з Іваном Франком у його помешканні. «По ваших писаннях я уявляв вас дужою, високою, з енергійним голосом і жестами людиною, коли, між тим, ви ніжні та утлі, як prima vera (весна)», — сказав їй тоді славетний письменник. Між ними зав’язалася творча дружба, яка, зрештою, згодом вихлюпнула й душевні поривання, почуття. «Я зачисляю вас до людей, найближче стоячих до мого серця», — зізнавався Іван Якович.
Та великого кохання не судилося запалити. В одному з листів Климентина написала: «Дорогий Іване! Ти не можеш мене любити, бо я не вмію Тебе чарувати, що тобі й подобатись може. Я не хочу приковувати Тебе до себе, не хочу дивитися на Твою муку і мучитися нею вдесятеро більше від тебе! До мого щастя потрібно бачити Тебе щасливим, а я виджу, що зі мною Ти не найдеш сего щастя».
Уже згодом, через понад десять років, Франко у листі до Агатангела Кримського написав, що Климентина не мала на нього «тривкого впливу». Проте навіть після її заміжжя він прагнув листування з поетесою, більше того — навіть зустрічі. Та марно. Ревнивий чоловік не дозволяв. Але через усе життя Климентина пронесла ті світлі миті її стосунків з генієм. І шкодувала. У свої 59 років вона зізнавалася: «А тепер мене усе тривожить думка, що не будь ми колись такими наївними теоретиками в справах дружби чи супружжя і наївні в своїх рішеннях життєвої ваги, усе, може би, було інакше та краще склалося». Це знав, це відчував її обранець долі. Він шаленів і навіть при гостях переодягався у вбрання Івана Франка, аби покепкувати, познущатися з бідолашної.
У шлюбі з Омеляном Боярським письменниця, на жаль, щастя не знайшла. Фото надане автором
Чоловік забороняв писати вірші й листуватися
Тим обранцем долі Климентини став священик Омелян Боярський. Із ним вона побралася 1890 року. Та щастя не знайшла вже, здається, з перших років подружнього життя. Насамперед заміжжя позбавило поетичну душу, як сама писала, контакту з культурним світом. Адже чоловік отримав спочатку парафію у селі Вашківка на Буковині, в «глушині», до того ж довелося жити «в дуже важких умовах».
1896 року в родину Боярських прийшло страшне горе: смерть забрала одразу двох доньок. Материнський біль-сум поетеси — у збірочці «Надгробник дорогим діточкам Лідії і Нусі від родичів...». Та попри все, Климентина не забувала й про Франка, свого вчителя, тож 1898-го до 25-річчя його літературної діяльності присвятила вірш «Колись і нині». А Іван Якович в антології української лірики від смерті Шевченка «Акорди» опублікував два вірші Климентини Попович-Боярської.
1900 року Боярські переїхали на нове місце проживання, у село Новосілка-Костюкова (тепер Новосілка Заліщицького району на Тернопіллі). Тут Климентина прожила понад 40 років. Звідси на початках намагалася налагодити зв’язки з літературним і культурним тогочасним середовищем. Допомагала зокрема Осипові Маковею збирати спогади про Юрія Федьковича та, серед іншого, розшукувала світлини й листи «буковинського соловія» до його колишнього побратима на військовій службі Семена Нарівняка.
Проте тривало це недовго. Чоловік Климентини забороняв їй літературну та епістолярну справу, проявляв до неї непорядність і нелюбов. У подружніх стосунках він виявився жорстоким, а ось у громадських справах — діяльним. Омелян Боярський будив у селян українську думку, очолював сільську «Просвіту». В місцевій церкві св. Михаїла можна побачити картину Івана Ставничого «Пекло та рай». Серед жінок у вишиванках, які щиро моляться Богові, виокремлюється образ священика із хрестом у руках. Його художник змалював з Омеляна Боярського. На порозі сільського храму, в якому отець Омелян кількадесят років відправляв богослужіння, священик упав навічно від більшовицької кулі під час відступу радянських військ 1941 року. На подвір’ї поблизу церкви його й поховали.
До 150-річчя із дня народження Климентини Попович у загальноосвітній школі І—ІІ ступенів села Новосілка вчитель української мови і літератури Ганна Заяць разом з учнями підготувала літературно-музичну композицію «Шляхами забутої долі». У цьому заході школярі читали й спогади новосільців, які особисто знали Климентину та її сім’ю. Марія Ковбінька залишила такі спомини: «Пані Климентина добра була жінка, вчена, поетеса. Мала списаних аркушів дуже багато. Оселя її була охайна, заквітчана. Пригощала нас їмосць (попадя) всілякими ласощами, тому ми любили бувати у неї. Добра людина була, але бліденька, худенька та завжди сумна якась».
Ганна Заяць згадує: якщо хтось приходив до Климентини, вона «одразу швиденько вибігала з хати, щоб не розгнівати чоловіка. Боялася його дуже. Завжди ходила до берестів, посаджених на честь скасування кріпосного права. Вийде, постоїть та й знову йде додому. Боярський нікуди її не пускав».
Єлизавета Бабійчук стверджувала, що її мати працювала у садибі священика, тож інколи й дівчина там бувала. Їй запам’яталася «змарніла жінка, яка була зачинена в комірчині, мама давала мені окраєць хліба, щоб я передала їй».
Член Національної спілки письменників України Ганна Костів-Гуска 1969 року приїхала в Новосілку працювати фельдшером після закінчення медучилища. Мала щастя спілкуватися тоді з тими, хто добре знав священицьку родину. Ці спогади втілились у вірш, який опублікував тодішній журнал «Жовтень». «А він був гарний, ваш тиран, ваш муж, попівська доброта через вінця полиново плакала», — писала Ганна Костів-Гуска. Поезія долинула за океан, де жив син Боярських. Зрозуміло, таке трактування йому не сподобалося. Та пам’ять народна має здатність берегти і добре, і погане, отже, доносити до нащадків правду. Втім, в одній із поезій Климентини рядки стверджують таке: «А життя гіркість, а біль, сльози холодні самі вливалися в серце, як в чару з кришталю».
«Може, дам комусь у щасливі руки, і підуть вони у світ»
Через три роки після смерті чоловіка Климентина опинилася у селі Бабинці (нині Борщівського району на Тернопільщині). Тут вона доживала останній рік свого життя. Прихисток знедоленій і зболеній жінці дала Галина Волощакевич, наречена її сина Інокентія. Галина закінчила гімназію в Коломиї, вчителювала. Климентина мріяла саме про освічену, з високим духовними запитами невістку. Та Галині так і не судилося стати дружиною Інокентія (він був лікарем, лікував вояків Української Повстанської Армії, в одному з боїв загинув). Галина зі своєю матір’ю та Климентиною жила на проборстві (церковному дворі) у злиднях. За кілька хат мешкали батьки Ганни Михайлівни Костів-Гуски. Мати Ганна Каністратівна носила їсти старенькій попаді.
Згадувала, що Климентина мала багато віршів, тримала їх під матрацом, хотіла, аби люди знали, що вона писала. Розповідала, що чоловік багато її паперів поспалював, а що залишилося, те старанно ховала: «Може, дам комусь у щасливі руки, і підуть вони у світ».
Нині дослідники творчості Климентини оперують такою статистикою: час зберіг її 32 вірші, поему, шість оповідань, спогади про Івана Франка та Наталію Кобринську й 39 листів до Івана Франка.
У Бабинцях затих навічно «дих послідній і спів любові» Климентини Попович-Боярської. Цілим селом шукали дошки на труну. Достеменно не відомий рік смерті поетеси. Принаймні джерела твердять про травень 1945-го, інші — про 1946 рік. Навіть у Бабинцях розбіжності: на могильному пам’ятникові викарбувано одну дату, на меморіальній дошці, що колись урочисто відкривали на старому храмі, додано ще один рік життя.
У пам’ять про Климентину в лютому цього року на її могилі в Бабинцях відправили панахиду. Ганна Костів-Гуска разом з місцевими осередками «Просвіти» та Конгресу української інтелігенції долучилася до проведення в Борщівському районі різних ювілейних заходів. Тутешня журналістка Марія Довгошия-Фафруник написала й видала повість «Доля» про Климентинине життя-журботу.