Його збудували 1916 року за проєктом і під керівництвом співавтора будівлі Кричевського-Лебіщака — Юрка Лебіщака, і до 1985 року ним користувалися спершу Опішненський гончарний показовий пункт, потім артіль, завод «Художній керамік». За 36 років вимушеної бездіяльності виробнича споруда зазнала незначної руйнації, зокрема у стіні місцями викришилася цегла. Проте їй пощастило — потрапила під дбайливу опіку співробітників Національного музею-заповідника українського гончарства, які планують її відреставрувати і привести у робочий стан. А в майбутньому на його основі створити музей українського цеглярства і кахлярства. Про це «Урядовому кур’єру» розповів завідувач Музею мистецької родини Кричевських Національного музею-заповідника українського гончарства Антон Плохой. 

Не підвладне рокам

«Нині горно не функціонує, але ми активно наближаємо розпалювання. Запрошуємо проєктантів, реставраторів, проводимо консультації і скоро почнемо реалізацію робіт. Звичайно, це не буде виробництво, воно не працюватиме постійно, але принаймні на відкриття та під час акцій буде задіяне». 

Коли саме відбудеться презентація відреставрованого горна, поки що не відомо. Сказав: «Тут усе залежить від загальної політики розвитку музею-заповідника. Водночас реалізуємо кілька проєктів. Створюємо музей малобудищанського гончарства, який уже відкрито для відвідувачів. Він дуже цікавий, але ще потребує нашого втручання. Формуємо кілька садиб, нові фондові приміщення. І тому не вдається сконцентрувати всі сили в одному місці».

Ми з паном Антоном ходимо навколо горна дощаним настилом між першою і другою камерами сторічної печі. Під нашими ногами і над головою — метри великого, скріпленого металевими обручами цегляного димаря, що пронизує дах і закінчується десь аж над будівлею. Слухаючи розповідь, як інтенсивно свого часу працювала піч, підсвідомо відчуваю повагу до цього грандіозного творіння людських рук. Чомусь не полишає відчуття, що воно функціонує й нині, просто сьогодні вихідний і вона відпочиває.

«Із верхньої камери добре видно нижню, спеціальні отвори, крізь які проходить нагріте повітря і вихід у димар. Зараз камера порожня, а коли її завантажували виробами для випалювання, то намагалися зробити це максимально щільно, компактно», — продовжує Антон Плохой. 

Його розповідь доповнив генеральний директор Національного музею-заповідника українського гончарства Олесь Пошивайло, зазначивши, що в печі випалювали здебільшого декоративні вироби і майоліку — мальовані посудні форми, скульптури, дитячі іграшки. Під час випалювання температуру іноді доводили до майже тисячі градусів. Технологією було передбачено, що нижню частину печі нагрівали дужче. Завжди випалювали двічі. Уперше — на ще сирих виробах малювали орнамент і ставили їх у піч. Потім виймали, покривали поливою і випалювали повторно. «І тоді кольори проявлялися, набували яскравості, барвистості». 

Випалювали одночасно в обох камерах. На пережичку, тобто на перше випалювання, вироби ставили в нижню, а повторно випалювані — у верхню. Або навпаки, залежно від того, який хотіли отримати ефект. Випалювали завжди дровами.

Піч працювала на постійній основі навіть у роки Другої світової війни. Дуже багато заводської кераміки вивезли в Німеччину, США. Експортували декоративні вироби та глиняні свистунці. Тоді опішненська кераміка мала шалений попит.

І ті роботи, які завод «Художній керамік» у другій половині XX століття експортував, презентував на багатьох виставках в Україні й за її ме-жа-ми, теж випалювали здебільшого в цьому горні. Тобто через нього пройшла більшість шедеврів опішненської кераміки. «Тим піч ця нам і цінна, що збереглася, і ми можемо бачити, якої вона конструкції. І це, по суті, реліквія», — сказав Олесь Пошивайло.

Опішне чи Опішня?

За його словами, після того, як приміщення з горном відреставрують, у ньому зроблять велику експозицію цегли, адже з початку минулого століття, особливо в Опішному, інтенсивно розвивалося цеглярство. Його активно популяризувало Полтавське губернське земство, саме тоді в нас стали з’являтися будинки з цегли, покриті не соломою, а бляхою й черепицею, які могли протистояти вогню. І першими у краї модернізацією своїх жител зайнялись опішненські гончарі. Співробітники музею-заповідника знайшли багато домашньої цегли з ініціалами виробників. Читаю: «Кругляк. І. Опішне», «Шкряба. Гончар. Опішне». 

«У селищній раді кажуть, ніби це моя вигадка, що старі люди говорили Опішне, а не Опішня, — усміхається Олесь Пошивайло. — А я їм доводжу, мовляв, дивіться, на цеглі початку 1920-х років — «Опішне». Навіть поштовий штемпель було виготовлено, на якому стояло «Опішне». Хочу, щоб була автентична назва, яку досі використовують місцеві жителі. І ми хочемо окремо виставити цю цеглу з інформацією про її виробників. 

Одним з таких кустарів-надомників, які спеціалізувалися на цеглярстві, був опішненський гончар Іван Гладиревський. Він теж іноді користувався цим горном. У ремеслі він досяг такого рівня майстерності, що з ним охоче співпрацював і навіть учився у нього гончарювати Василь Кричевський. 

Начебто Гладиревський брався випалювати його роботи, але ставився до нього як до конкурента й щоразу намагався їх перепалити, щоб вироби вийшли не дуже якісними і щоб Кричевський не зміг конкурувати з ним. Однак Кричевський часто залучав Гладиревського до виготовлення майоліки для будинків, які сам проєктував. У Києві досі збереглися споруди, оздоблені майолікою гончаря з Полтавщини Івана Гладиревського. Він брав участь у багатьох дореволюційних виставках, отримував золоті й срібні медалі. Зображення цих нагород вибито на зразках його цегли, яку експонують у коридорі музею-заповідника в Опішному. 

На Полтавщині виготовляли дуже багато кахель — теракотових, полив’яних. Хочемо їх теж показати в цьому майбутньому музеї, поряд із печами, де їх випалювали».

Олесь Пошивайло не обмовився. За стіною в одному приміщенні є ще одне велике горно, яке добре збереглося, збудоване трохи пізніше, 1967 року. І не за проєктом Юрка Лебіщака. Це розробка якогось проєктного інституту. Цю піч теж реставрують і зроблять доступною для відвідувачів. 

Для дослідників історії рідного краю, науковців, студентів і просто небайдужих громадян її відновлення стане неабияким подарунком. Адже це теж реліквія, оскільки таких печей в Україні вже не знайти, бо всі підприємства, на яких виготовляли традиційну кераміку, знищено. Розібрано і їхні будівлі. Тому тільки в Опішному можна буде побачити, яким було гончарство і початку XX століття, і 1970—1980-х років.

ДОСЬЄ «УК»

Юрко (Георгій) Іванович ЛЕБІЩАК (26.06.1873—28.04.1927 рр.) — технолог-кераміст, видатний організатор гончарного виробництва в Україні. Народився в місті Богородчани, нині  Івано-Франківської області, в багатодітній родині службовця суду. 

Після закінчення 1893 року першої в Україні гончарної школи в місті Коломия (Східна Галичина) працював у гончарних майстернях Галичини й Відня, на фабриці кахлевих печей Івана Левинського у Львові, керамічній майстерні Євстахія Іванкевича. 1909 року на економічному конгресі «Просвіти» у Львові вперше порушив питання про створення в Україні спеціалізованої керамологічної лабораторії для дослідження глин та дослідної майстерні для виготовлення експериментальної кераміки. 

У листопаді 1912-го на запрошення Полтавського губернського земства приїхав з родиною до Опішного, був інструктором з гончарного виробництва, завідувачем-інструктором Опішненського гончарного показового пункту Полтавського губернського земства. Розробляв технологію виготовлення кольорових полив, виготовив зразки тематичних і орнаментальних облицювальних плиток, технологію виготовлення вогнетривкої цегли і черепиці. Запровадив виготовлення кам’янкового посуду.

1914—1918 — викладав у Миргородській художньо-промисловій школі.

1921 — початок 1924-го — організовував гончарне виробництво в містечку Хомутець Миргородського повіту (району), працював техніком-кераміком Ротмистрівського кустарного кооперативного товариства для вогнетривкого будівельного виробництва Черкаської округи. Працював і жив на заводі з виробництва цегли і черепиці у місцевості Високе за 4 кілометри від міста Проскурів (Поділля). Виготовляв глиняні пічки, буржуйки, працював над посібником «Сільське цеглярство» — практичним підручником для ручного виробництва цегли.

 

Помер у Проскурові, нині — місто Хмельницький, похований на міському цвинтарі, місце поховання ідентифікувати неможливо.