Тепер він широко відомий як Маріупольський театр, хоч має офіційну назву: Донецький академічний обласний драматичний театр у Маріуполі. Минуло чотири місяці, як унаслідок авіаудару його красиву будівлю разом з великою кількістю людей, які переховувалися від повітряної загрози на нижньому поверсі, було повністю знищено.

Це могло перекреслити існування відомого колективу. Аж ні! За цей час уцілілі працівники театру змогли налагодити творче життя в новій домівці — Ужгороді. Про те, як відома театральна трупа постала з руїн після переїзду на Закарпаття, як колектив і надалі виконує свою місію — в матеріалі кореспондента «Урядового кур’єра» з місця подій.

Вистава, яка так і не відбулася

24 лютого в Маріуполі мала відбутися вистава «Вірочка», яку на сцені Донецького академічного обласного драматичного театру (в місті Маріуполь) поставила заслужена артистка України режисер Людмила Колосович. Однак цього так і не сталося, адже саме того дня, як відомо, Україну накрили бомби і снаряди. Відтоді доля цього театру ввійшла у глухе піке, а 16 березня його стерла з лиця землі надпотужна бомба, яку скинули росіяни.

Майже два місяці поволі стихала хвиля душевного болю й потрясінь, спричинених втратою рідного театру, евакуацією із зони бойових дій.  Цього часу вистачило, щоб невелика творча група на чолі з Людмилою Колосович, яку було призначено художнім керівником і виконувачем обов’язків директора Донецького академічного обласного драматичного театру, зібралася із силами і прийняла рішення відновлювати його роботу.

Постало питання, де знайти новий притулок. Вирішили, що найкраще підійде для цього Ужгород: тут не так часто гудуть сирени, є зацікавлений глядач і загалом сприятлива атмосфера для творчості. А ще пані Людмила добре знайома з цим містом: раніше двічі бувала тут на фестивалях «Монологи над Ужем», має багато друзів по театральному цеху.

В Ужгороді, який після початку війни прийняв понад 30 тисяч переселенців, стараннями місцевої влади знайшлося місце й для тих, хто ще недавно виходив на сцену в Маріуполі. Новим їхнім домом став Закарпатський обласний музично-драматичний театр імені братів Шерегіїв. Активно сприяв у цьому директор департаменту культури, національностей і релігій Закарпатської обласної військової адміністрації Євген Тищук. Те, що він перейнявся болем цього творчого колективу, — не дивина ще й з іншої причини: як професійний режисер багато років віддав служінню Мельпомені у складі мукачівського драмтеатру.

Починали з ліжок і бойлерів

Спершу, як розповідала Людмила Колосович, гостро постало питання, з ким розпочинати. Зрештою з багатьма членами колективу вдалося налагодити зв’язок. Люди познаходили собі прихисток в евакуації, й відірвати їх з обжитих місць — справа була не з легких. Багато тих, хто залишився в Маріуполі, не відгукувалися — їхні телефони мовчали. Серед них є й такі, як зазначила в одному з інтерв’ю для ЗМІ керівниця театру, хто прий­няв рішення «розважати окупантів». З ними вона не хоче спілкуватися.

«Дуже складно було відновлювати роботу, коли все втрачено і нема нічого — ні печатки, ні декорацій, ні костюмів. Починали з нуля», — розповідала про перші дні на новому місці Людмила Колосович.

Порадившись з усіма зацікавленими, розробили перспективний план роботи двох театрів в одній будівлі. Для репетицій акторів, роботи різних служб гостей з Маріуполя віддали окремі приміщення. Сценічний майданчик, матеріально-технічна база для двох театрів стали спільними.

І все одно в перші дні йшлося не про творчість, а про… ліжка і бойлери. Вирішувати побутові питання членів колективу вдавалося завдяки допомозі обласного галузевого департаменту, сприянню обкому профспілки працівників культури Закарпатської облпрофради.

До Ужгорода переїхали всього 13 членів колективу з понад 200, які були у штаті в Маріуполі. І лише семеро з цих переселенців — актори. Однак вибору не було: не гаючи часу, розпочали репетиції. Щодня під прицілами телекамер, яких інколи налічувалося з десяток, трудилися до сьомого поту. Спочатку підвищена увага масмедіа заважала, а потім до неї так звикли, що вже, кажуть, і не помічали.

Прем’єра у символічний день

Прем’єрний показ спектаклю «Крик нації» призначили на дату із символічним змістом. 16 липня виповнилося рівно чотири місяці із дня жахливого бомбардування театру в Маріуполі, звістка про яке облетіла весь світ. А дні, тижні й місяці бойового опору захисників цього міста стали символом незламності нації. Не випадково п’єсу, яку її режисер разом з акторами Оленою Білою, Дмитром Муранцевим і Максимом Філіпповим написали для першої вистави, має назву «Крик нації».

Чому саме про Стуса? «Бо він патріот, який загинув у боротьбі за Україну і все життя прожив у донецькому краї. Наш святий обов’язок — розповісти про людину, яка померла за українську Донеччину», — відповідала Людмила Колосович.

Працювали по пів доби і більше, щоб устигнути відшліфувати сцени, відточити мову, гру акторів на сцені. У головних ролях сімейне тріо: Ігор Китриш, Олена Біла та їхній син. Ігор зіграв Василя Стуса, Олена — дружину головного героя, а їхній син — Дмитрика, Стусового сина. Ця сім’я акторів уже почала було працювати в театрі Чернівців, однак, довідавшись про відродження рідного театру в Ужгороді, переїхала сюди. Щасливі з того, що повернулися в рідну гавань.

Виставу поставили в незвичному форматі — «сцена на сцені». У ній глядач сидить поруч, разом з акторами на одній сцені. Це дає змогу вдивлятися в очі акторів, відчувати все так, наче ти один з них, бути поза умовностями простору й часу. І все в них вийшло так, як хотіли.

Емоції глядачів, їхні бурхливі оплески після спектаклю перевершили всі сподівання. Це означало, що театр в Ужгороді, який повернув собі назву «Донецький», ствердився.

Запрошення за кордон

«Думаю, що ми поїдемо в усі театри України, в які колеги запросять на гастролі», — ділиться планами Людмила Колосович. Вона пропонує приїздити в Ужгород для співпраці з донецьким театром режисерів з усієї України, які мають цікаві проєкти.

«У театрі я на сьогодні один режисер, тож не зможу ставити всі вистави сама. Готова розглядати різні пропозиції, адже треба, щоб актори працювали з різними режисерами, знайомилися з різними напрямами в мистецтві, а театр жив і працював», — додає Людмила.  

Учасники трупи вважають нинішню місію своєрідним фронтом: боротьбою за українську культуру, обстоювання її цінностей, яких не можна руйнувати. Так доводять, що донецький театр із Маріуполя живий і житиме.

Тим часом у них окреслилися плани на гастролі за кордоном. Отримали запрошення до Кракова, а також до Флориди: «це вже точно відомо й підтверджено». Обіцяють запросити до себе французи і словаки. Відомо напевне, що поїдуть на Всеукраїнський театральний фестиваль.

А що чекає на театр у віддаленому майбутньому? Тут упевнені, що буде повернення до Маріуполя, коли приміщення театру там відбудують і над ним замайорить український прапор.