Tелеведучa
Тамара ЩЕРБАТЮК

 

Щодня вмикаючи телевізор, не перестаєш дивуватися, наскільки цікавим і неосяжним є світ телевізійного мистецтва. Ще кілька десятиліть тому телебачення було зовсім іншим, проте неймовірно швидко розвивалося і вже тепер, маючи потужні технології, видає на-гора багато програм. Тож у день професійного свята про досягнення сучасного теле-простору і не тільки "УК" поспілкувався з відомою телеведучою програми "Надвечір'я" Першого національного телеканалу Тамарою Щербатюк, яка присвятила улюбленій професії майже 50 років свого життя.

Якщо порівняти телебачення кілька десятків років тому і зараз: чи змінилися пріоритети?

- Я починала, коли телебачення формувалося, - ще в 60-70-ті роки. До речі, 60-ті роки були його "золотим віком" - саме тоді народжувались нові незвичайні форми, дещо створювалось осмислено, дещо інтуїтивно. Телебачення минулого і наших днів - безперечно, різне. Надзвичайно змінилися технічні можливості, що використовуються тепер в телебаченні різного спрямування: й інформаційному, й розважальному тощо. Але найголовніше, попри всі технічні новації, не можна вбивати його сутність - те, заради чого воно й створювалося. Будь-який витвір мистецтва чи просто людський з'являється заради чогось, робити так, як не може зробити ніхто інший. Так от, на телебаченні головною його сутністю є людина і спілкування, незалежно від формату програми. На жаль, сьогодні ми іноді втрачаємо людину. Є влучний вислів: "На экране людей много, а человек один". Тому головне завдання телевізійників усіх часів - не втрачати найголовнішу суть.

Окрім цього сьогодні дуже бракує мистецьких, культурних програм. Створюється якась занижена планка сприйняття глядача. Як ви знаєте, моя програма започаткована для спілкування між людьми старшого покоління. Тому дуже здивувалася, коли одного разу мене зупинила студентка і щиро зізналася, що дивиться "Надвечір'я". Дівчина сказала: на жаль, телебачення вважає, що ми, молоді, дурні. Оскільки все, що є - це занижена планка у розумінні того, хто це дивиться. А робиться все заради того славнозвісного рейтингу, популярності. Тому сучасне телебачення від цього надзвичайно втрачає. Вся палітра, яка стосується розуму, естетики, розвитку особистості, - цього немає. А раніше були значно менші технічні можливості - із сьогоднішніми їх навіть порівнювати не можна, але ми тоді розуміли, що повинно бути в кожній програмі, що вона має нести людям.

А під видовищем треба розуміти не лише шоу. Видовище є навіть тоді, коли на екрані двоє. І глядач спостерігає за їхніми стосунками, за змістом діалогу. Бо це екран - екранна сутність первісна. І коли на екрані навіть одна людина - це сприймається за законами зображення! Оком ми сприймаємо 60-70% інформації. І від того, як людина поводить себе у кадрі, наскільки вона природна, жива у своїй думці, залежить сприйняття глядачем. От скажіть, чому людина з екрана говорить нібито розумні речі, а людина перед екраном не вірить їй? Адже тут все видно - перш за все видають очі. Тому що екран виявляє те, чого немає в слові. Звичайно, розважальні шоу-програми - це масове видовище, але екран сам по собі вже сприймається як видовище, незалежно від того, що на ньому відбувається.

Глядача сьогодні "годують" різними шоу, "милом", які ми мавпуємо у росіян. Коли нарешті українське телебачення здивує якісним національним продуктом?

- Я оптимістка, але й реалістка. Якщо ми упродовж 20-ти років не можемо збудувати державу з відповідними національними ідеями, то що вже казати про телебачення?! Адже воно віддзеркалює реалії життя тої держави, в якій існує. Не секрет, що в Україні 99,9% телеканалів -приватні. І людям, які дають гроші на ті чи інші програми, часто не до культури і мистецтва. Вони вкладають кошти у більш просте, але більш видовищне, яскраве - воно завжди приваблює. Один наш Перший національний канал за своєю суттю намагається щось зробити. От уявіть: наша програма існує вже 22 роки. Це велике щастя, коли глядачі, які були в 90-х роках, досі з нами - вони пишуть, вітають. Федоренки з Полтави, Йосипенки з Прикарпаття та багато інших. Свідомо наша програма була спрямована на спілкування і в цьому її цінність. Особливо для людей у віці. І з ініціативи глядачів по Україні створено понад 80 клубів "Надвечір'я", які спілкуються між собою.

Жодне шоу не може цим похвалитися. Адже якось ви казали, що телевізор для самотніх людей часто є їхнім єдиним співрозмовником...

- Тому що одна справа - самотність дійсно одиноких людей, і зовсім інша - самотність тих, у кого є діти й онуки. І вони мені пишуть: поки ви розповідали, я вам все вже розказала і наплакалася. Таке віртуальне спілкування дає людям розраду, щоб людину вислухали, щоб їй стало легше на душі.

Який головний посил хочете донести до глядача?

- Щаслива знати, що мене дивляться. Є люди, які в цю хвилину зі мною. Хочу, щоб хоч трішки їм стало на душі тепліше. Щоб одинока людина перед екраном відчула, що вона не сама.

Наскільки на телебаченні зараз шанують українську мову?

- У цілому не шанують. На превеликий жаль. Скажімо, коли журналіст робить опитування на вулиці, потім обирає трьох і чомусь залишає тих, хто говорить російською. Ось така, здавалося б, дрібниця. Але створюється образ держави, громадянина. Часто журналіст навіть сам цього не підозрює. Хоч політикою не займаюся, але я громадянка своєї держави, і це мені болить. Насправді найбільша біда в тому, що в нас мова розглядається як політичне питання.

Яким, на ваш погляд, буде телебачення майбутнього?

- Дуже багато повинно змінитися. Повинні бути мости між містами - тобто прямий зв'язок між людьми. У майбутті у телебаченні повинні бути закладені всі соціальні функції. Воно повинно й інформувати, й розважати, і навчати, й дати можливість пізнавати світ, спілкуватися між людьми, розвивати культуру і мистецтво - мати більш широку палітру, незалежно від технічних можливостей. І завжди на екрані мають бути розумні люди. Подивіться: навіть інформаційну програму глядачі дивляться залежно від того, хто її веде. Тому що вони або довіряють, або ж ні. Адже на всі віки завжди залишиться на телебаченні цікавість людини перед екраном до людини на екрані! А вона повинна мати особистість, моральне і професійне право бути на екрані. У медиків є клятва Гіппократу, але телевізійник має взяти таке правило: я повинен бути чесним перед собою, перед тим, з ким спілкуюсь, і перед глядачем!