Нещодавно в Рівному йшла неперевершена «Варшавська мелодія-2». Із моєю улюбленою Адою Роговцевою, з Катериною Степанковою, з Ахтемом Світаблаєвим. Із переповненою вдячними глядачами залою: людям, виявляється, ще й як до мистецтва і в ці скрутні часи.

Високе мистецтво тому і є таким, що воно вічне. Тобто актуальне для всіх часів і народів. Актуальне в радості й у горі теж.

Чомусь підсвідомо приміряла чи не кожен рядок «Варшавської мелодії» Зоріна-Афанасьєва на сьогодення.

«Границы времени, границы пространства, границы государств, границы наших сил. Только наши надежды не имеют границ!»

«Для меня сила почти всегда рядом с насилием».

«Фашизм иногда выглядит очень обаятельным: такой бодрый, веселый, сапоги блестят, уверенность в будущем, оптимизм… Он целые страны соблазнил своей улыбкой».

Усе це каже полячка Гелена — майбутня артистка своєму нареченому — студентові-виноробу Вікторові в повоєнній Москві 1946-го. І зізнається, що вона чомусь боїться жити: «Я боюсь! Боюсь! Боюсь!». Цей підсвідомий страх, який оселився після війни в людських душах, переслідував їх ще довго…

Я багато думала про це в травневі дні 70-річчя Перемоги, переосмислюючи її разом з усіма українцями. У 1939-му, коли нацисти прийшли у Гданськ, європейці казали, що не хочуть помирати і думали, що Гітлер зупиниться. Ні! Наступною жертвою стала Франція, яку він загарбав за 44 дні. І ніхто не зважав на пакт Молотова — Ріббентропа. Дуже вже нагадує це нинішню ситуацію в Україні: є мінські угоди, яких не виконують, є Європа, яка не готова помирати за нас. І є суцільна тривога, навіть більше — страх, отой підсвідомий страх, яким ще від минулої війни жила полячка Гелена.

Я ще раз перечитала «Варшавську мелодію». І піймала себе на думці, що в голові невпинно пульсує те саме: я боюсь! Боюсь! Боюсь!!!

Боюся, чи завтра вистачить скромних заробітків за захмарну комуналку, купити харчі та принаймні необхідні ліки. Боюся, чи взагалі будуть ці заробітки (коли погано всій економіці, як може бути добре газетам і журналістам?). Боюся за майбутнє дітей та онуків. І за тих хлопців, які стоять за нас усіх на сході, теж боюсь.

Цей страх чомусь настирливо не полишає. І не в тоталітарній державі, а в Україні ХХІ століття, яка (вірю, безповоротно!) обрала європейський курс. А ще — спільне бажання мільйонів українців жити по-новому, тобто чесно. Ми так і живемо. І… щодня біднішаємо.

Чи тільки через війну, до якої цілком підходять наведені вище цитати? Ні, не тільки: радше тому, що за європейською риторикою немає конкретної важкої роботи влади з модернізації держави. Є взаємні звинувачення й підозри, є наміри, але… немає світла в кінці тунелю, до якого ми всі раптом потрапили. Скільки років завдовжки цей тунель? Запитання, на жаль, риторичне.

«Слава Україні!» — замість подяки за овації вигукнула Ада Роговцева. «Героям слава!» — життєствердно відповіла зала.

«Букет достигается выдержкой», — пригадалася ще одна цитата з «Варшавської мелодії».

…Тож тепер намагаюся перебороти той підсвідомий уже багато разів переосмислений страх витримкою: беру себе в руки і… тримаюся.