135 років тому в Тернополі відбулася крайова етнографічна виставка, яка стала знаковою. Експозицію відвідав крон­принц Австро-Угорської імперії, до складу якої тоді входила Галичина, Рудольф Габсбург, а висвітлював її роботу Іван Франко. Цьому Тернопільський обласний краєзнавчий музей днями присвятив виставку «Етновідлуння крізь віки», на якій ознайомлює з найцікавішими етнографічними добірками.

Зацікавлення народом

Про велику крайову етнографічну виставку, яку в Тернополі відкрили в липні 1887 року, Іван Франко зазначав, що вона «має неабияке значення не тільки теоретичне, наукове, а й практичне, бо пробуджує серед широких кіл інтелігенції живе зацікавлення народом, відкриває можливості збуту оригінальним виробам домашнього промислу, а для всіх учасників стає великим заохоченням далі розвивати свої здібності, виховувати смак на вітчизняних взірцях». Іван Франко тоді висвітлював цей захід як кореспондент газети «Kurier Lwowski». Писав про виставку та експонати досить розлого, з подробицями, власними враженнями й міркуваннями. Адже було що подивитися!

Виставку організували просто неба на місці теперішнього міського Старого парку, відтворили архітектурно-етнографічний комплекс із селянськими хатами та їх внутрішнім облаштуванням. Наголос поставили на п’яти категоріях: народне мистецтво, обрядові предмети, одяг і взуття, напої та їжа, вироби ремісників.

Безперечно, під час цієї імпрези звучало чимало різних оригінальних народних пісень, були й танці, відтворили обряд обжинків. Відкривав це дійство зведений хор зі 122 співаків з навколишніх сіл. Метою цього заходу було показати спадкоємцеві австро-угорського престолу Рудольфові Габсбургу, що українці — самостійна нація із традиціями, побутом і способом життя.

Нині працівники Тернопільського обласного краєзнавчого музею, відзначаючи дату першої крайової етновиставки, увагу зосередили на багатстві, різнобарв’ї народного вбрання, предметів і речей побуту минулих століть, показали деякі народні традиції та звичаї. Отже, представили найкращі взірці народного мистецтва із власних фондів, а також копії світлин знаного тернопільського фотомайстра кінця ХІХ — початку ХХ сторіччя Альфреда Сількевича з учасниками виставки 135-річної давності.

Народні пісні, звісно, теж лунали. Їх виконували бандуристки Оксана Гладка, Софія Рудакевич та Анастасія Гайдемська. Щоправда, етнодобірки виставили не просто неба, а у приміщенні музею, де їх можна буде оглядати до завершення цього року.

Килим зі знищеної майстерні

Виставковий комітет 135 років тому очолював Володислав Федорович. Кронпринца Рудольфа Габсбурга він зустрічав в одязі українського боярина. Постать Володислава Федоровича відома в Галичині, його добре знали й у Великій Україні, і при дворі імператора Австро-Угорщини. Він був не лише політиком, громадським, культурним діячем. У 1873—1877 роках керував «Просвітою», був меценатом, власником значних маєтностей, зокрема в селі Вікно (тепер Гримайлівської селищної громади). Сучасники називали його «єдиним дідичем, який признавався до української національності».

У Вікні він мав унікальну бібліотеку, де було зібрано чимало стародруків,  майже 300 творів мистецтва західноєвропейських художників. Був у нього дорогий архів, у якому працював Іван Франко, після чого написав дослідження «Гримайлівський ключ». Володислав Федорович зібрав велику колекцію старовинних українських килимів, відкрив килимарню, вироби якої були популярними у Відні, Кракові, Празі, інших європейських містах.

Ми дивуємося варварству, мародерству, злодіянням рашистів на нашій землі. Але свідчення того, що це в їхній крові, — факт з історії галицького села Вікно. 1917 року російська солдатня, відступаючи, грабувала та майже два тижні спалювала культурне й господарське надбання Федоровичів. Знищили живописні полотна, стародруки, зібрання українських народних килимів і зразки виробів з місцевої килимарні.

Нині у фондах Тернопільського обласного краєзнавчого музею зберігають один килим з майстерні Федоровича. Його й презентували на виставці «Етновідлуння крізь роки». Старша наукова співробітниця музею Оксана Зборівська каже, що цей експонат з родовим гербом Федоровичів дійшов до наших днів лише тому, що перед початком Першої світової війни його вивезли з Вікна для демонстрування на різних виставках. Виріб має геометричну орнаментацію.

До слова, 135 років тому на етновиставці Івана Франка килими особливо зацікавили, тож він навіть написав статтю «Подільські килими». Після її виходу у світ килимами, твердять історики, зацікавилися у Відні — столиці Австро-Угорської імперії, а Володислав Федорович відкрив майстерню з їх виготовлення.

На Тернопіллі ткали килими не лише у Вікні. Нині на виставці в Тернопільському  краєзнавчому музеї відвідувачі мають нагоду оглянути велику кількість предметів старовини, серед них і килими, які були невід’ємною частиною інтер’єру подільської хати. Як підкреслює Оксана Зборівська, їх виготовляли здебільшого з вовни, а також із лляного чи конопляного прядива, нитки якого скручували вдвоє, щоб виріб був міцний.

Ось килим «Марія» збаразького типу. У ньому переважає рослинний орнамент, але є й незначні елементи геометричного. Підібрано все бездоганно, виткано: «1893». Такі дати на килимах ткали до якоїсь події, як-от весілля. На іншому експонаті майстер-килимар у центрі виткав дерево життя, що символізує минуле, сучасне й майбутнє людського роду. Є в колекції музею килими народних майстрів — уродженців Тернопілля Івана Покиданця та Степана Борковського.

Чорна борщівська сорочка, опанчі та мешти

Із покоління в покоління передавали українці традиції не лише килимарства, а й народного вбрання. Перлиною одягу Тернопілля стала чорна борщівська сорочка. Завідувач сектору відділу фондів музею Галина Завіша каже, що, за легендою, ця сорочка з’явилася у XVI сторіччі, коли під час одного з татарських набігів загинули всі чоловіки, а хлопчиків забрали в полон. Гірко оплакували жінки свою долю й поклялися, що протягом семи поколінь носитимуть лише чорні сорочки.

Унікальність її в тому, що вишивали сорочку давніми техніками, зокрема верхоплутом, колодками товстою вовняною ниткою, яку називали бавна. Крім сорочки, на Борщівщині обов’язково одягали горбатку-обгортку, яку під­в’язували узорнотканою край­кою.

У 1930—1940-х роках тут вишивали барвисті сорочки. На виставці представлено весільний стрій із Борщівщини, який складається із сорочки із квітковим орнаментом, вишитої дрібненьким чеським бісером, узоротканої обгортки, крайки та квіткового вінка, доповненого великою кількістю кольорових стрічок.

Галина Завіша розповідає, що різні частини Тернопільщини істотно відрізняються у вишивці та одязі. Сучасні Чортківський та Тернопільський райони характеризуються барвистою вишивкою, в якій чорний колір розвідний, але доповнюється яскравими кольоровими нитками на сорочках, запасках, камізельках тощо. Для Волині (теперішній Кременецький район) характерна червоно-чорна орнаментика та яскраві квіткові узори.

В експозиції демонструють верхній одяг, що був мірилом багатства його власника, оскільки коштував. Холодної зими 100 років тому на Тернопіллі одягали кожух, який кушніри виготовляли з овечих шкір. Оздоблювали кожухи вишивкою, кольоровими нитками, аплікацією зі шкіри та тканини.

Якщо зима була не надто холодною, то одягали верхній одяг із твердої овечої тканини, яку ткали в домашніх умовах. Це були або сардаки, або опанчі з кольоровою вишивкою. Цікавим елементом такого одягу були каптури, або капузи, як називали їх на Борщівщині. Прикрашали їх вишивкою або аплікацією з кольорової тканини.

Галина Завіша зауважує, що вони мали обрядове значення. Коли наречений ішов просити благословення в батьків нареченої восени або взимку, йому дарували калач і закладали в капузу. Жіночий зимовий одяг теж яскравий та барвистий. На Тернопіллі пані шили кожушки чи кожушини, а оздоблювали вишивкою або аплікацією.

Святковий жіночий одяг доповнювали прикрасами — намистами, дукачами. Наукова співробітниця Марія Луцька зазначає, що в музейних фондах зберігають понад пів сотні шийних прикрас. Це намиста зі справжніх коралів, намиста-пацьорки, дукачі, ґердани. На Борщівщині були популярні намиста з геометричним орнаментом, які виготовляли із дрібненького бісеру.

Старша наукова співробітниця Галина Гнатишин ознайомила з колекцією традиційного народного взуття. У музеї його понад 60 пар. Найдавніші личаки, які плели з кори липи, в’яза, лози. На виставці є личаки, яким понад 120 років. Вони мають плетену підошву з липової кори та петлі обабіч ступні. Крізь ці петлі протягували конопляну мотузку. Ще одним давнім видом взуття були постоли, які виготовляли з одного шматка тяглової шкіри. Серед експонатів — жіночі лемківські постоли з Монастирищини керпці з чорної юхтової шкіри.

У роки воєнних лихоліть взуття виготовляли з підручних матеріалів. У зібранні є чоботи-ескімоси з шинельного сукна та шкіри, солом’яник, який взували поверх онуч. З автошин, які залишали окупанти в роки Другої світової війни, шили калоші.

Пані Галина каже, що найпоширенішим взуттям на Тернопільщині були чоботи. Зберігаються в музеї найдавніші хромові чоловічі чоботи, виготовлені  на початку ХХ сторіччя на Теребовлянщині. Вони мають високі цупкі халяви з телячої шкіри. Жінки в давнину носили сап’янові чобітки червоного, зеленого, коричневого кольорів з козячої м’якенької шкіри. Чоботи дуже берегли, їх передавали у спадок від бабусі до внучки і взували лише в неділю та на свята. На виставці  репрезентують добірку черевичків, експонують мешти (туфлі) 1930-х років.

Завершальним елементом в національному строї жінок була хустка. Завідувачка відділу науково-просвітницької роботи музею Оксана Гулик не лише із захопленням розповідає про звичаї, обряди та традиції хустки, а й проводить відповідні майстерки. Хустка супроводжувала жінку від народження до відходу в інший світ. Коли народжувалася дитинка, її обгортали хусткою. Коли гості йшли на хрестини, брали хліб і хустку: хліб символізував добробут, а хустка — надійний оберіг матері та дитини. Коли в родині був юнак, який збирався до війська, мати прикладала до серця хустку і син постійно носив її як оберіг щасливого повернення додому. Хустка займає чільне місце й у весільних обрядах. Жінку ховали, безперечно, в хустці.

На виставці «Етновідлуння крізь віки» відвідувачі дізнаються багато цікавого про вишиті рушники, традиції керамічного мистецтва. Як справедливо зазначила директор департаменту культури та туризму Тернопільської ОВА Світлана Байталюк, ми твердо стоїмо й перемагаємо страшного ворога, бо в нас є дерево роду, на якому нанизані найкращі звичаї та обряди, наша велика культурна спадщина.