Кров людська — не водиця, проливати не годиться, стверджує народне мудрослів’я. Але російському агресорові-окупанту, що притягнув війну на українську землю, хіба збагнути цю гуманістичну ідею?! Гинуть тисячі людей — і військові, і мирні. Не менше й поранених, за життя яких цілодобово борються медики. Тож донорські краплі стають життєдайними. Служба крові завжди була однією з головних складових охорони здоров’я та національної безпеки країни. Як тепер зважають на роботу центрів служби крові, як підняти їхню значимість? З такою цікавістю навідався в «кров’яний» заклад у Тернополі.

Україні не вистачає національного центру служби крові. Фото Укрiнформу

Без національного центру ніяк

Заслужений працівник охорони здоров’я України доцент Петро Лучанко майже 30 років очолює Тернопільський обласний центр служби крові. Кому як не йому, досвідченому фахівцеві, знати, що болить його галузі. Цей біль він добре відчуває й роками намагається хоч трохи його втамувати. Але дарма. Бо новітня держава за свої майже чверть століття не надто переймалася службою крові.

Останні два роки Україна живе та бореться у кривавий час. Це доба великого патріотизму, творення нації. Багато людей вважають своїм обов’язком здати кров для героїв: спочатку просилися, аби взяли її в них для майданівців, тепер групами приходять, щоб віддати свою кров тим, хто боронить від ворога українські східні рубежі. У центрі готові приймати донорів. Проте в якій кількості робити забори крові (доречно знати б навіть по групах крові), скільки заготовляти альбуміну (основний білок крові), плазми? Ніхто не визначає такої потреби, ніхто не замовляє. Невже не потрібно?

За радянських часів у кожній області діяли спецмедбази, яких забезпечували відповідними препаратами крові, засобами для її забору, про надання коштів теж не забували. Скажімо, альбуміну тоді зберігали та оновлювали майже 500 літрів. У разі надзвичайних ситуацій чи стихійного лиха звідси завжди надходила надійна допомога. А нині є проблеми із забором рідкісної крові — третьої й четвертої груп з негативним резус-фактором, тож мали б перейматися її недоторканним запасом, як, зрештою, й оновлюванням.

Проте бракує загальнодержавної концепції, стратегії та тактики розвитку «кров’яної» галузі. Петро Лучанко впевнений, що в Україні вже давно, а тепер і поготів, потрібно створити національний центр служби крові, який став би осердям збору інформації про кількість забору і запасу крові та її препаратів, розподіляв і доправляв їх. Доречно було б, якби така всеукраїнська служба працювала в одних координатах не лише з Міністерством охорони здоров’я, а й з Державною службою з надзвичайних ситуацій, з усіма іншими ургентними (оперативними) підрозділами. Наразі в системі МОЗ — підрозділ з трансплантації та служби крові, який має свої проблеми.

Згідно з рекомендацією Всесвітньої організації охорони здоров’я, оптимальна потреба для нашої країни становить 12—15 літрів крові на одного жителя. Можливо, для регіонів з великою кількістю населення, розвиненою промисловою структурою це й доцільно, але чи раціональна така кількість для інших областей, скажімо Тернопільської? Адже подбати про відповідний забір можна, але потім де його реалізувати? До того ж кошти втратять чималі й на закупівлю витратних матеріалів. Мусить бути й чітко відлагоджений механізм передачі крові центром для конкретних медичних чи лікувальних закладів, зокрема й фінансових з ними відносин.

Нині служба крові потребує посиленої уваги й законодавчих нормативів, які регламентували б усю її життєдіяльність, закріпили б значимість цієї структури як в охороні здоров’я, так і в національній безпеці держави. Щоправда, є закон про донорство, але його замало.

Жодного тендера не провели

Неабияк заважають роботі центрів служби крові проведення тендерів. Ще жодного не зорганізували на рівні держави. Минуло майже вісім місяців, коли почали збирати дані, щоб заповнити відповідну їм квоту. Кажуть, що довгоочікуваний тендер проведуть у вересні, який може затягнутися ще на місяць-другий. Коли ж надійдуть кошти і їх можна буде освоїти на придбання тест-систем для перевірки донорської крові, сетів для вилучення плазми методом плазмаферезу тощо?

«Чи не простіше було б державі надати гроші, оголосити про проведення тендера, створити відповідну комісію й організувати конкурентну форму закупівлі необхідного на місцевому рівні? — ділиться думками  Петро Лучанко. — До організації таких тендерів можна було б залучити й обласну раду, департамент охорони здоров’я облдержадміністрації. Тоді працювали б спритніше».

Налагодити виробництво з переробки

Чи не чверть століття йдеться про нагальну потребу у виробничій переробці крові. Мав би це бути завод чи фабрика — суть не в назві. Нині в районах заготовляють цільну (червону) кров, але її забагато. Петро Лучанко твердить, що Україна потребує її всього 30%. Зате бракує плазми, з якої виготовляють альбумін, інші препарати. В Тернопільському обласному центрі служби крові можуть зробити шість тисяч плазмаферезів, тобто заготовити в середньому майже чотири тисячі літрів плазми. Та не вистачає коштів, аби придбати для цього витратні матеріали.

Тернополяни кілька років тому придбали в США апарат, який дає змогу проводити ультрафільтрацію. Таку установку має не кожен центр служби крові в країні, здебільшого послуговуються старими методиками.

Нині у світі існують заводи з переробки крові, зокрема й у РФ. Це безвідходне виробництво, на ньому можна контролювати весь процес переробки крові й виготовлення якісного продукту. Звісно, для цього потрібно дороге обладнання, сучасні методи заготівлі крові й обстеження.

А чи реально відстежити роботу майже півсотні профільних станцій у нашій країні? Напевно, ні. До того ж їм хронічно бракує фінансування. Щоправда, у Києві є підприємство з переробки крові, але приватне. «Не можемо співпрацювати з виробничим підрозділом такої форми власності, — каже Петро Лучанко. — Тим паче цей завод хоче купувати плазму, але за ціною, нижчою від собівартості тієї, що заготовляємо ми».

Бракує фахівців

Кадрами для галузі в країні теж не дуже переймаються. В медичних вишах свого часу визначили певну кількість годин на викладання курсу з трансфузіології. В Тернопільському медуніверситеті понад десять років тому такий курс очолив Петро Лучанко. Студенти свої теоретичні знання застосовували безпосередньо в обласному центрі служби крові. Курсу такого вже немає, скоротили й кількість годин на вивчення трансфузіології. Постає питання й у підготовці фахівців так званих вузьких профілів — для роботи в бактеріологічному відділі центру, у відділі технічного контролю, виробництві препаратів крові. І цим мали б, на переконання Петра Івановича, займатися передовсім профільні інститути.

У вересні відбудеться з’їзд гематологів-трансфузіологів України, на якому й мають порушувати питання належного фінансування, створення національного центру крові й заводу з її переробки, своєчасного проведення тендерів, підготовки фахівців. Бо настав час розв’язати цю проблему.