Вони мужньо і самовіддано захищають Україну від російсько-сепаратистської агресії, роблять усе від них залежне, все можливе й неможливе, щоб зупинити ворога і зберегти цілісність української землі. Багато з них до того злощасного часу, коли рука сусіда потяглася на схід України, жив звичним життям, ростив дітей і займався мирними справами. Але нині вони воїни, герої. І держава не забуває нікого з них, відзначає їхній внесок в оборону країни і дякує за мужність та звитягу. Про справжніх героїв новітнього часу розповідають наші журналісти. 

Миритися з вироком долі Сергій не збирається. Фото з сайту tsn.ua

Випускник академії Сухопутних військ України ім. Петра Сагайдачного Сергій Романовський добре пам’ятає дану батькові обіцянку на його благословення у військову науку: добре вчитися. Не підвів батька. Тямущого, кмітливого, а головне, наполегливого курсанта пам’ятають усі викладачі вишу. Видно було, що шкільна мрія про десантуру — не хлоп’яча примха, а поклик.

— Із військових спеціальностей — речове забезпечення, десантник, артилерист, розвідник — душа більше тягнулася до романтики, — розповідає Сергій Романовський. — Усіх десантників перші роки рухає романтика, далі стає зрозумілим, що це важка робота. Навчання на аеромобільному факультеті мені давалося легко, дуже хотілося освоїти професію.

Період життя в академії подобався, бо всі чотири роки були насичені бойовими стрільбами, польовими виходами, практичними навчаннями. Час збіг непомітно. І ось молодий офіцер на урочистому шикуванні з нагоди випуску отримав золоту медаль. Крок до мрії про синю далечінь здійснено!

— Ніколи не заплющую очей, завжди дивлюся на землю. Коли все перед очима починає розпливатися через швидкість вітру, саме в ці три секунди відчуваєш найвище блаженство. Є таке поняття — переломний момент. У когось він відбувається на п’ятому стрибку, а в когось — на 30-му. Кожен проходить через це. А страх треба один раз перебороти, і він минає назавжди. Далі — лише техніка.

Молодий офіцер отримав направлення на посаду заступника командира роти у 80-ту аеромобільну бригаду. Бойова підготовка, міжнародні миротворчі навчання захопили десантника. Незабаром Романовський став командиром роти. А коли на сході спалахнула війна, у складі бригади відбував на Донбас.

Про фатальний для себе бій із терористами розповідає спокійно.

— Ми оточили групу сепаратистів на березі Сіверського Дінця, ширина річки в тому місці приблизно 150 метрів. Почалася стрілянина. Нас шестеро, їх, мабуть, із 15, не менше. Ми були без техніки. Бій нерівний. Почали відстрілюватися і одночасно відходити в ліс. Вирішили викликати бронегрупу із двох БТР.

Коли допомога прибула, десантники продовжили бій уже на бойових машинах. Сергій прийняв рішення: завдяки маневру вивести особовий склад і техніку з-під обстрілу.

— Залізли на БТРи, і під час маневрів на дуже вузькій ділянці дороги ніхто не помітив, що відбувається позаду, — звинувачувати нікого. Усі були зайняті боєм. Усе сталось якось непомітно. Нога сповзла з БТРа. Друга машина наїхала ззаду і натиснула.

Із розтрощеною ногою його доправили у Головний клінічний військовий госпіталь.

— У Києві я думав лише про одне: повернутися. Не розуміючи, що відбувається, намагався встати на ноги. Підвівся, встав і впав. Сподівався, що простий перелом. Три тижні травматологи докладали зусиль і вмінь, щоб зберегти мені ногу. Лікарі в госпіталі — від Бога. Вони зробили все можливе.

На жаль, через загрозу життю молодого офіцера начальник клініки прийняв рішення ампутувати кінцівку. Позитивний настрій і оптимізм Сергія допомагав йому самому і рідним. Ще в палаті хлопець почав підтягуватися на турніку. Ставши на протез, зрозумів, що повернення в армію — лише питання часу. Про завершення військової кар’єри навіть не йшлося. Він доклав усіх зусиль, щоб повернутися у стрій.

Сила духу, бажання жити повноцінним життям привели Сергія у басейн на плавання, у тренажерний зал на тренування. А ще в офіцера — уроки танцю в хореографа. У найближчому майбутньому планує всерйоз зайнятися триатлоном: плавання, їзда на велосипеді, біг. Миритися з вироком долі Сергій не збирається.

— Моє становлення у спорті буде становленням у соціумі. Бачив у госпіталі бійців, які не уявляли свого життя після лікування. Хочу їм довести протилежне: життя не закінчилося. Його й надалі можна продовжувати повноцінно. Як і в стрибках з парашутом, треба переступити бар’єр і йти далі. Моя мрія — стрибнути з парашутом. Щоб відчути єднання з небом і ті три секунди вільного польоту.

Він обмірковує технічний бік стрибка. Упевнений, що все вдасться. А протезисти міркують, як допомогти десантникові здійснити мрію.

Подальша служба Сергія відбуватиметься в стінах академії Сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного у місті Лева, яке стало для нього найріднішим, звісно, після Одеси, де народився. Тут стільки позитиву. У Львові він навчався, освідчився і побрався з Іриною. Тут народився його первісток Давид. Попереду грандіозні плани на життя.