135 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА БОЙЧУКА 
ПОСТАТЬ. «Не в останнього, а в усіх майстрів минулого треба вчитися. Помиляється той художник, який дивиться на творчість минулого як на археологію. Довершений твір мистецтва — не археологія, а вічно жива правда», — повчав учнів Михайло Бойчук. Нібито прості самоочевидні істини, однак не в часи, коли на Заході останнім криком моди вважали сюрреалізм, кубізм, символізм, а в колишній Російській імперії лунали заклики «разрушить всьо до основанья» і викинути на смітник історії Пушкіна й Шевченка разом з полотнами «застарілих» художників.
Ще небезпечнішим для більшовицької влади, а отже і для самого митця, було переконання Михайла Бойчука, що «ми маємо невичерпні джерела зразків в іконах, мозаїках, архітектурі, різьбі, скульптурі. Це наші неоціненні скарби, в котрих синтез малярства національного, українського! Мистецтво у фактурі образу, а не в темах».
.jpg)
Не дивно, що картини навіть видатних живописців соцреалізму фактично всі на один копил. Відрізняються вони лише тим, що на одних зображено українських хліборобів, а на інших бавовнярів із Середньої Азії чи чукчів-оленярів. Натомість твори бойчукістів безпомилково виокремить навіть далека від мистецтва людина.
Ще митцем-початківцем, якого коштом митрополита Андрея Шептицького відрядили на стажування до Парижа, Михайло Бойчук вчинив за настановою великого Кобзаря: «і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Створення художником власного стилю, що поєднав традиції іконопису Візантії й суто український дух народного образотворчого мистецтва, стало досягненням світового рівня.
Так звана неовізантійська (насправді суто національна) мистецька школа Михайла Бойчука спочатку дивувала і багатьом здавалася черговим модним дивацтвом, але із середини 1920-х почала здобувати міжнародне визнання. У лютому 1929 року газета «Правда» писала, що «українські художники — Касіян, Седляр, Падалка, професор Бойчук та інші — майстри європейського масштабу».
У ті часи СРСР намагався продемонструвати «розквіт мистецтв» у першій державі робітників і селян та заробити вкрай потрібну країні валюту. Отож у понад 70 картинних галереях і музеях Європи відбулися виставки творів радянських митців, по завершенні яких роботи реалізували на аукціонах. Як повідомляла у травні 1930 року київська газета «Комуніст», на черговій мистецькій акції у Стокгольмі «з українського відділу майже всі експонати розпродано».
Про виставлені 1931 року в Парижі твори бойчукістів французький письменник Ежен Дабі писав: «Перед нами правдиве і просте мистецтво. Це мистецтво не прагне ні засліпити, ні обманути. Воно щире в почуттях, це могутнє мистецтво, що чарує молодістю і здоров’ям».
До речі, мистецтвознавці відзначають багато спільного в монументальних творах знаменитого мексиканського художника Дієго Рівери і бойчукістів, наставник яких під час студій у Парижі близько спілкувався з майбутнім видатним майстром. Однак якщо запальний латиноамериканець у ті часи ще захоплювався модернізмом і кубізмом, то його на чотири роки старший приятель вже був творцем власного напряму в мистецтві, вплив чого на пізнішу творчість Рівери важко не помітити.
Єдиною відмінністю в долі двох талановитих митців стало те, що мексиканець за довге життя сягнув вершин майстерності, а Михайла Бойчука трагічного 1937 року разом з найближчими послідовниками розстріляли в підвалі колишнього Жовтневого палацу Києва. Бойчукістів звинуватили у підготовці міфічного замаху на «вождів партії і народу» та націоналізмі. Насправді серед учнів майстра були не лише українці, бо, як наголошував їхній наставник, «мистецтво шукає ґрунту в того народу, де може розвиватись, та лишень твір мистецтва виростає, він стає інтернаціональним. Хіба можна прослідкувати за тими широкими просторами, де мистецтво приживляється, і стверджувати, які майстри його створюють? Це як вода — вона скрізь проходить і для всіх однакова».
Проте більшовики, прагнучи перетворити людей на слухняних манкуртів без роду і племені, мали власний погляд на мистецтво, цілеспрямовано спрощуючи його до рівня примітивного соцреалізму. Аргументами проти бойчукістів стали розстріли, а проти бойчукізму — відбійні молотки. Саме ними знищили монументальні фрески, що були новим словом у світовому мистецтві, прирікаючи всі народи СРСР, а не лише українців, на духовне убозтво.
80 РОКІВ «РУБІНОВИМ» ЗІРКАМ КРЕМЛЯ
Донецьке скло краще за самоцвіти Росії
ГОРДІСТЬ. У 1935 році царські орли над баштами московського Кремля замінили помпезними зірками з позолоченої міді, прикрашеними уральськими самоцвітами. Однак за лічені місяці вся ця краса потьмяніла. Уже за два роки над столицею СРСР засяяли «рубінові» зорі, скло для яких зварили у Костянтинівці на Донеччині.
130 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА НЕПРИЦЬКОГО-ГРАНОВСЬКОГО
Позбавлений Вітчизни патріот України
БІЛЬ. В американців є крилатий вислів, що розумний не може бути бідним. На відміну від звичних нам радянських і пострадянських реалій, за океаном це свята правда. Підтвердження цього — доля уродженця села Великі Бережці на Тернопільщині Олександра Неприцького-Грановського.
Він народився в багатодітній сім’ї українського хлібороба та полячки-католички. Їхнє щасливе подружнє життя — один із численних доказів, що два народи-сусіди аж ніяк не кровні вороги, як віками переконували нас російські шовіністи.
По закінченні сільськогосподарської школи та після особистого знайомства з Лесею Українкою, яка влітку 1907 року відпочивала у Великих Бережцях, вірші і нариси письменника-початківця почали друкувати в українських виданнях.
Навчання у Київському комерційному інституті юний патріот поєднував з активною роботою у «Просвіті» й перевезенням забороненої в царській Росії літератури з Галичини до Наддніпрянської України. Наприкінці 1912 року автор двох збірок віршів і співробітник «Южнорусского издательства» Неприцький-Грановський, опинившись перед загрозою арешту, змушений був переховуватися від поліції.
У 1913 році, нелегально перейшовши кордон, юнак опинився у вимушеній еміграції й переїхав у США. У Неприцького не було ні засобів для існування, ні знання англійської мови, яку, на відміну від латини і грецької, в гімназіях Росії не вивчали. Отож довелося заробляти на подальше навчання важкою роботою у золотих копальнях, а до агрономічного коледжу абітурієнта прийняли з умовою, що він засвоїть мову в потрібному обсязі.
Це варто знати, щоб належно оцінити начебто простий біографічний факт: у 1930 році Неприцький-Грановський першим серед українців здобув звання професора Міннесотського університету. Спеціалізацією науковця стала ентомологія (наука про комах). Наш земляк досі залишається найкращим у вивченні попелиць. Крім суто теоретичних досліджень, він займався розробленням конкретних рекомендацій для боротьби зі шкідниками сільгоспкультур. І хімічними, і суто екологічними методами, адже, на переконання вченого, «природа — храм всесильного життя».
Якщо наука була для нашого земляка годувальницею, то діяльність на ниві українства стала покликанням і… карою. Знаний громадський діяч, що був у складі делегації США на установчій конференції ООН у Сан-Франциско, і видатний ентомолог, якого раді були бачити на наукових симпозіумах у найрозвиненіших країнах, навіть у ролі туриста не міг побувати на рідній землі.
Страшним злочином вже для радянської імперії, що була спадкоємицею царської тюрми народів, стали праці Неприцького-Грановського із промовистими назвами «Проблеми незалежності України» (1940 рік), «Україна — побоїще за волю» (1944), «Необхідність вільної України для тривкого миру» (1945). У них автор доводив американцям і світові: «Без вільної України не може бути вільної Європи, а без вільної Європи не може бути ні сталого спокою, ні економічного добробуту в цілім світі. Без розподілу Російської імперії на вільні держави Росія завжди буде загрозою вільним державам світу».
Великий український патріот щиро вірив, що рано чи пізно вільна Україна стане «новою Америкою в Європі», адже має для цього все: родючі землі й працелюбних людей, здатних перетворити свій край на земний рай.
25 РОКІВ УХВАЛЕННЯ ХАРТІЇ МІНОТАРНИХ МОВ
Залупівка для великодержавних шовіністів
ПОГЛЯД. У преамбулі Хартії регіональних мов або мов меншин сказано, що вона стосується «історичних регіональних мов або мов меншин». Зайве пояснювати, що навіть десятки років для історії — лише мить. Отож досить поцікавитися даними ще довоєнних всесоюзних переписів, щоб пересвідчитись: на Донбасі, Криму, на Одещині російська мова не є «історично регіональною» за винятком великих міст, де прислане з Росії чиновництво традиційно спілкувалося з аборигенами «общєпонятним» колонізаторам язиком.
Стосовно мов меншин, то навіть сучасні російські словники пояснюють, що ними у путінській Росії є не українська чи татарська, а «ітельменська, кетська, нанайська, хантийська, чукотська, евенська на Крайній Півночі, у Сибіру і на Далекому Сході; андійська, бежтинська, кубачинська, тиндинська, цахурська та інші — в Дагестані».
Крім того, підтримка і збереження історичних регіональних мов не означає ігнорування на цих територіях державної мови, якою тут мають вільно володіти так само, як місцевою, всі чиновники. Зокрема у Криму, де кримські татари — корінний народ, кожен держслужбовець мав би освоїти кримськотатарську й українську мови. Натомість ще до анексії півострова Росією місцева газета «Крымский телеграфЪ» безкарно роз’яснювала, що «зажигалка», «бабочка», «зеркало» перекладаються українською як «спалахуйка», «залупівка» і «пикогляд».
Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА,
«Урядовий кур’єр»