Я вдивлявся у братів Капранових до непристойності, намагаючись знайти хоч одну відмінність в обличчях  близнюків. Домовився про зустріч із Віталієм, але  не впевнений, що провів понад годину саме з ним, а не Дмитром: розіграш у дусі братів.

— У вас із братом стільки талантів: ви письменники і видавці, презентативні інтелектуальні шоумени, створили співочий дует.

— Це радше від безвиході. Коли 1998-го повернулися в Україну з Москви, де прожили  10 років,  позиціонували себе як письменники. Там ми закінчили першу книжку українською «Кобзар-2000» і хотіли  видати її в Києві. На українську в родині перейшли ще в Москві. Відокремлення України 1991-го поставило питання: а ми хто? Совєтських людей уже нема…

Коли живеш у Москві, то ти або росіянин, або космополіт, а космополітизм у Москві нині  закінчується «русскім міром». На момент повернення ми заявили про себе як про непоганих менеджерів, спеціалізувалися на економічно-правових питаннях у фінансовій галузі, займалися виноробним, фармацевтичним бізнесом. Розуміли, що прожити як письменники не зможемо.  

 — А хто ви за освітою?

— Я  навчався в Уральському політехнічному. Коли одружився, продовжив навчання в Москві, отримав диплом кібернетика і займався системним управлянням у космічній галузі. Якщо знаєш вищу математику, розумієш, як працює економіка, що в ній головне, що другорядне. Якби моя воля, то всіх творчих людей змусив би вивчити вищу математику. Ніщо так не чистить розум, як вона.

— Але ви обрали гуманітарний напрям у кар’єрі.

— У нас у родині всі схильні до творчості. Ще 8-му класі ми видавали альманах родинної літератури «Тихий омут» у двох примірниках, писали вірші. Наша друкарська машинка з українськими літерами з бандерівського схрону гідна стати героїнею окремого оповідання. В Очакові, що в  Миколаївській області, ми отримали її від маминої подруги, родич якої працював у СМЕРШі й стирив її. Отож перші наші твори написано російською на українській машинці. А вчилися в російській школі.

— Ваші батьки професійно займалися творчістю?

— Ми з родини лікарів. Наша бабуся вчителька, вихованка одеського інституту шляхетних дівчат. Її батько — священик, у Першу світову  був капеланом. Наш старший брат спілкувався з нею французькою. У дитинстві в нас був домашній театр. Вона режисер, а ми актори. Пам’ятаю, як ставили «Москаля-чарівника». Випускали домашню газету, деякі примірники зберігаються у старшого брата — він сходознавець, а за першою освітою теж кібернетик. Уже дорослим закінчив Могилянку. Брат у дитинстві кожному з нас окремо розповідав інтерактивні казки з варіативними сюжетами. Творчість у сім’ї була звичайним явищем.

— Як вам вдалося видати «Кобзар-2000»?

— У 1998 році українські книжки не видавали ні в Києві, ні у Львові, ні в Донецьку.  За рік-два ми організували торговельну мережу «Книгоноша» в системі «Книга — поштою». У нас налічувалося аж 600 назв художньої літератури українською. Нині за рік видають 15 тисяч назв. Це дуже мало. У Чехії — 100 тисяч, в Росії — 120. Кожному потрібна власна книжка. Нашу книжку не хотіли видавати.  І ми започаткували видавництво «Зелений пес». 

— Чи видавали книжки російською?

— Російські видавці роблять це краще за нас. Якщо поряд з виданою мною буде російська, відомо, кого куплять. А коли я видаю українською, книжка російською мені не конкурент. Я на цьому ринку пан. Але досі написати в ЗМІ про Акуніна — честь, а про Капранових — уже реклама.

— Які ще у вас преференції? Адже й після Майдану мова бізнесу в нас російська.

— Наші козирі — креатив, уміння спілкуватися з людьми. Ми думали, що  виконуватимемо роль продюсерів книжки. Для відродження української книжки була потрібна гучна подія. Тож вигадали конкурс гостросюжетної літератури «Золотий Бабай».

Конкурс — це велика морока і великі гроші. Ми займалися фінансовою аналітикою й були знайомі із впливовими людьми. Нас підтримали телеканали і фірма «Корона», що дала 5 тисяч доларів призових. У 1999 році відбувся фінал. Підбивання підсумків конкурсу не повинно нагадувати засідання, а має відбуватися як шоу. Було 15 телекамер. Переміг Василь Шкляр. Ми пішли до видавців. «Факт» видав твори переможців. А головою журі запросили Павла Загребельного.

— Як весільного генерала?

— Павло Архипович усе прочитав і нічого нам не диктував — навпаки, запитував, хто повинен перемогти, інакше навіщо організовували конкурс, якщо не хочете когось зробити переможцем? А ми бажали, щоб люди захотіли писати. Потім цей конкурс трансформувався в «Коронацію слова».

— Як ви організували видавництво і чому назвали його «Зелений пес»?  

— Якщо зможемо продавати книжки з каталогу, то зможемо і видавати. У нас з’явилося шість тисяч користувачів «Книгоноші», писали з Канади, Австралії, але пересилання дорожче, ніж вартість книжки. А потреба в українській книжці у світі є.

З огляду на нашу прихильність до несподіваних і божевільних проектів назвали видавництво «Зелений пес». Загалом  «пес»  жовто-блакитний, але у друкарні змішали фарби, і вийшов зелений. А друга версія назви така: у Руданського є вірш, з якого зрозуміло, що «зелений пес» — це привід звернути на себе увагу, привід до розмови.

Із видавництвом ми намучилися: книгарні не платять, корупція у програмі «Українська книга» нищить потуги видавців.  Так ми примусово стали громадськими діячами, почали воювати з російською книжкою.

Нині ситуація на ринку така: на дві українські — вісім російських. Але точної статистики немає. Книжки через кордон везуть кілограмами — суцільна чорна діра. У Держкомтелерадіо щодо книжки займаються тими питаннями, на яких можна заробити гроші.

— Як ваші рідні ставляться до поєднання у вас, сказати б, авантюрно-державницького підходу? 

— Дружини потребують гарантованого доходу. Вони повинні взяти гроші в тумбочці, а наше завдання — забезпечити їх. Де беремо гроші, їх не стосується. А ми повинні мати на столі гарячий сніданок. Бувають у нас складні часи, але вони не пов’язані з творчою кризою. У нас у родинах суміш патріархату з матріархатом.

— Ви одружилися із близнючками. Така була мета?

— Так. Перша серйозна спроба із близнючками була ще в Очакові. Невдала.

Ми одружилися у 20 років. Мама застерігала: жінки налаштовані по-приватно-власницькому. Вони намагатимуться відірвати вас від друзів, і якщо будуть дружини — не сестри, то почнуть вас розтягувати в різні боки. Ми оцінили мамину мудрість. У нас є знайомі близнюки, яких дружини віддаляють. Нам пощастило одружитися із близнючками.

— Яке майбутнє плануєте дітям?

— У мене син і донька, у Дмитра двоє синів. Вони самі планують життя, ми не втручаємося. Сучасні діти живуть в іншому світі. Наш батько приїжджає до нас у неділю, і ми знаходимо багато спільних тем, а діти — у світі свободи, політики, техніки. Вони не розуміють деяких звичних для нас із батьком речей і явищ. Наприклад, що таке гасова лампа. Ми не підказували дітям, куди йти навчатися.  Нам мама-лікар сказала: підете в лікарі — прокляну, а бабуся-вчителька: підете у вчителі — прокляну. Третій вибір був — інженери.

— А діти чого вас навчають?

— Інформаційних технологій, допомагають розбиратися в сучасних комунікаціях, а це дотичне до нашого бізнесу. Син Андрій очолює наш інтернет-магазин. Він за освітою комп’ютерник. Донька Оксана працює дизайнером у рекламній агенції — не нашій. У нас вона займається дизайном книжок. Зокрема вона авторка обкладинки нашої книжки «Історія незалежності України». Уже видано п’ять накладів, а кожен — 5 тисяч. Племінник Дмитро служить на аеродромі в Полтаві — пішов за мобілізацією. А молодший вчиться маркетингу в  Могилянці й працює.

Немає нічого гіршого, ніж наша освіта. Доки навчаються, звикають нічого не робити. А якщо студент підробляє — інша річ. Донька рік працювала просто так, зарекомендувала себе,  а нині отримує в тій самій фірмі достойні гроші. Ми в юності співпрацювали із французькою фірмою. Французи геніальні інженери, але з маркетингом у них проблеми. Ми виступаємо у вищих навчальних закладах. Запам’ятався виш у Кременчуці з кафедрою видавничої справи. Там розуміють, що видавець — це не тільки  книжки, а насамперед вміння працювати з інформацією. У нового покоління немає звички гортати сторінки. Для них будь-яка сторінка як на екрані. Цим треба користуватися. Ось в поезії комп’ютер нічого не означає. Ми писали поезію гумористичну, іронічну.

— Для свого гурту «Брати Капранови»?

— Наше прізвище — вже бренд. У юності ми співали і грали на гітарі, банджо, скрипці на майданах — була така мода. Нині Дмитро грає і на кобзі.   До концертів прийшли вимушено. На зустрічах зі студентами помічаємо навушники. А коли дістаю гітару, вони їх знімають — відкривається шлях до серця читача. До речі, 13 травня в Будинку актора буде наш концерт.  Привеземо з Вінниці поета Сергія Татчина, на вірші якого переважно робимо виступи.

— Усі складові для запису аудіокнижок.

— У нас є досвід. Наш «Щоденник моєї секретарки» вийшов у аудіоформаті. Його начитав актор, бо в нас часу немає. Аудіокнижки не рентабельні. Вони становлять 10% паперових. Студія, монтаж не окупляться.

— Які книжки радите прочитати?

— «Криголам» Суворова, який вийшов у нашому перекладі. «Атлас історії України», який видав  2012-го  інститут картографії, відкриває очі на історію.  Радимо прочитати наш новий роман «Забудь-річка». Ми всюди наголошуємо: читання — тренажер для душі, як спортзал для тіла. Книжка навчає бути людиною. Читач у голові знімає власне кіно, він сам собі Голлівуд. Це творча робота, творчий мінімум, який може дозволити собі будь-хто. Коли перестаєш читати художню літературу, швидко станеш духовним інвалідом. Чому наші парламентарі ухвалюють закони, які так погано на нас відбиваються? Вони розучилися співчувати, не відчувають людей, які повинні виконують їхні закони.

ДОСЬЄ «УК»

Віталій КАПРАНОВ. Народився 1967 року в місті Дубоссари (Молдова). Навчався в Уральському політехнічному та Московському енергетичному інститутах. Отримав диплом кібернетика. У 2000 році започаткував видавництво «Зелений пес».

Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
  для «Урядового кур’єра»