Видатний український археолог — цих слів достатньо, щоб представити Ірину Ковальову, чиє ім’я внесено в різні енциклопедії. Щоб розповісти про цікаву людину і науковця, одного інтерв’ю замало. Можливо, навіть книжки, зокрема тієї, яку Ірина Федорівна написала про себе сама: «Життя, проведене в могилі: сповідь археолога». А поки що до уваги читачів «УК» розмова з професором Іриною КОВАЛЬОВОЮ про минуле і сучасне.
— Ірино Федорівно, коли ви йшли на історичний факультет, уже знали, що попереду «життя, проведене.jpg)
в могилі»?
— Так. У дитинстві багато читала і археологом захотіла стати під впливом книжки «Плутонія» Володимира Обручева. 1943-го, в німецькій окупації, померла мати, а в 1947-му — батько. Тож мені було 17 років, коли залишилася сама і вступила до Дніпропетровського державного університету. Пенсію на батька тільки до 18 років платили, тому я навчалася і працювала на заводі.
— Ви були знайомі з багатьма видатними людьми. Наприклад, з Віктором Петровим (Домонтовичем).
— Я тоді працювала в Дніпропетровському історичному музеї. З Інституту археології АН УРСР запропонували поїхати в експедицію Дмитра Березовця — на розкопки могильника салтівської культури на Харківщині. Це Х сторіччя н.е., хазари. Дмитро Тарасович спрямував до Віктора Петрова. Я із задоволенням погодилася. Віктора Платоновича знала й раніше, але він тоді мало звертав на мене уваги. А тут усе розпитував про рідне місто. Я від нього отримала багато важливих уявлень про процеси на наших землях у період передслов’янської черняхівської культури — ІV—V ст. н.е. Ми були дуже дружні з Петровим і потім, коли я приїжджала в Інститут археології в Київ.
— Це ж було, коли Петров повернувся з Москви, де невідомо чим займався після свого загадкового зникнення з Мюнхена. Розповідав щось про це?
— Хіба розвідник такого рівня таке розповідатиме? Не знаю, чи відкриється нам коли-небудь ця таємниця. Про себе Віктор Платонович ніколи нічого не говорив. Він обмежувався професійними запитаннями, а ми не дозволяли собі лізти йому в душу. За моїми особистими враженнями, Петров був прихованим дисидентом. І для тих товаришів, що працюють в органах, і для нас він загадка. У той час був уже похилого віку. Невеликого зросту, кругленький. Ходив завжди в модній тоді чесучевій парі. У розкопках сам брав участь. Прекрасний оповідач. Людина тієї епохи, колорит якої передав у прекрасних книжках. Зокрема написав і мені розповідав, як працював у комісії Інституту археології під час будівництва Дніпрогесу.
— Що це за експедиція?
— Коли 1927 року почалося будівництво Дніпрогесу, Дмитро Яворницький запропонував створити комплексну експедицію, в яку б увійшли археологи, етнографи, фольклористи, адже прибережні села забирала вода. Її створили на чолі з Яворницьким, а етнографічну і фольклористичну комісії очолював Віктор Петров. Головне, що це була перша в країні новобудовна експедиція. І моя кандидатська дисертація їй присвячена — тоді, коли Яворницький був персоною нон ґрата як український буржуазний націоналіст. На кафедрі мені сказали, що писати на цю тему не можна. Але я успішно написала.
— Як вам це вдалося?
— Рік після захисту не отримувала затвердження. Тоді поїхала у Вищу атестаційну комісію, яка затверджувала дисертації з усього СРСР. У Москві знову сказали, що сумнівна тема. І ось я прийшла на комісію: величезна кімната у клубах цигаркового диму — самі чоловіки. Сидять, як горобці на перекладинах, на високих лабораторних табуретах. Можливо, якби вони не розлютили мене своїми запитаннями, так би і не затвердили тему дисертації. Казали: той член експедиції виїхав за кордон і працює на Радіо «Свобода», іншого розстріляли, того репресували тощо. Кажу у відповідь: «Я вивчала те, що ці науковці зробили для науки України. Ми б тих досліджень не мали, адже все затоплене». Врешті затвердили мені дисертацію з дня захисту.
— А потім ви й самі заснували новобудовні експедиції на Дніпропетровщині.
— Із 1971-го по 1990-й я була науковим керівником новобудовних експедицій нашого університету на Дніпропетровщині. А потім ми стали науково-дослідною лабораторією Подніпров’я. Ось подивіться на мої руки: скажете, що це руки професора? Лікарі діагностували мені професійне шахтарське захворювання, бо весь час у землі. Так ось, ми були тоді основними дослідниками на території області. І паралельно з нами працювали науковці Інституту археології. Наприклад експедиція Бориса Мозолевського.
— Розкажіть про нього. Ви були там, коли знайшли золоту пектораль?
— Я приїжджала туди в гості, Борис — до мене. Дві мої статті про нього називаються так: «Останній романтик археології». Мозолевський мав інтуїцію, повністю віддавався професії. При цьому був здатний на блискучі розіграші, дуже комунікабельний. І водночас дуже серйозний дослідник. Його велика заслуга, що зміг пробити дорогу для нових наукових підходів. Мозолевський напрацював власну методику. За зовнішнім виглядом кургану визначав, до якого періоду той належав — скіфської чи бронзової доби. Встановив градацію: кургани царські, так звані аристократичні, кургани жерців, дружинні — воїнів.
— Що цікавого бачили в тій експедиції?
— Там була центральна могила царя, яку раніше вже розікрали. Звідти й походить пектораль. Вона була в тайнику, який зазвичай робили перед входом у камеру. Борис біля нього спіткнувся, викопав глину, а там щось заблищало. Тому між археологами ходила приказка, що Мозолевський лівою ногою відкрив пектораль. А я туди приїжджала, коли розбирали поховання другої камери з жінкою і дитиною 5—7 років. У дитини на руках були золоті браслети — знак належності до царського роду. Один браслет зняли і мені дають. Поміряла на руку, а вона раз — і донизу. Дуже важкі були ці прикраси.
— Останніми роками ви досліджуєте Новобогородицьку фортецю і містечко Самарь. Яка там нині ситуація?
— Ми копали там за допомогою меценатів з 2001-го по 2013 роки. Потім через брак коштів розкопки припинили. Держава сюди нічого не вклала. Нині в міськраді Дніпра є план, за яким улітку, якщо нададуть кошти, буде закладено два великих розкопи. Я науковий консультант. Різні культурні заходи, які відбуваються на місці фортеці, їй не шкодять. Навпаки — можливо, саме так нам вдасться зупинити кладовище, яке повзе на фортецю, і вже на ній ховають. Хіба так можна!
Маємо унікальну не лише для України пам’ятку, тому що вона багатошарова. Те, що називаємо фортецею, виникло в 1688 році й існувало, доки існував Катеринослав Кільченський, як форпост. А під ним лежить культурний шар Самарі, яку вперше згадано в документах XVI сторіччя. Довго вважали, що документ — а це грамота польського короля Стефана Баторія — сфальшовано. Натомість ми розкопали набагато більше доказів існування Самарі, ніж писемних. Наприклад, знайшли пломби, якими в той час маркували товар. На них стоять 1525, 1624 роки — період, набагато давніший за фортецю. Далі під Самар’ю знайшли ще давнішні, перші шари, залишені Золотою Ордою. І так простежуємо історію цієї місцини, починаючи аж із XIV сторіччя. Маємо величезний матеріал. Ось каталог тільки про Богородицю. Подивіться!
— Оце ви там знайшли таку красу!
— Усе там. Ось французький найперший фарфор, ось турецький того часу. А це наш український посуд — подивіться який! Це ж розкіш! XVII сторіччя. Дивіться, які глечики, які горщики! А це різні глиняні кахлі, дуже красиві. До речі, інколи чуємо, що Богородицька фортеця російська. Вона гетьманська, українська! Її ж будував Мазепа, у ній був український гарнізон. За нашими спостереженнями, населення посаду теж було українське. І житло українського типу, і кераміка українська, жодного посуду російського типу ми там не знайшли.
На розкопках у фортеці я переконалася, що пам’ятки нашого українського середньовіччя ніяк не менш цікаві, ніж закордонні, й заслуговують на прискіпливу увагу. Скажімо, фортеця і те, що під нею, здавнюють наше місто. За радянськими даними, Дніпро існує трохи більш ніж 200 років. А якщо ми відштовхуємося від Самарі-1, то аж з XIV—XV сторіччя.
— Ірино Федорівно, як змінилося ставлення до археології з радянських часів?
— Тоді була тенденція, що все в нас розвивається «від яйця»: все автохтонне, жодних міграцій, вторгнень. Крізь усю історію йде один і той самий антропологічний тип, одна мова — все спільне. Це відповідало концепції войовничого матеріалізму. Нині цих тенденцій, звісно, немає. Але іноді мені хочеться розбити свій старенький телевізор, коли чую, як люди, які називають себе професорами, говорять дрімучі дурниці з екрана про історію.
Стан охорони пам’яток нині набагато гірший. Раніше я могла прийти до керівництва якоїсь організації й сказати: «Ви працюєте там, де мають бути пам’ятки, і я вам не дозволю їх руйнувати». Цього було достатньо. Крім того, нині, коли держава не фінансує великих робіт, існують чорні археологи. Добре хоч, що є меценати, які розуміють важливість збереження пам’яток для майбутніх поколінь і за власні гроші допомагають нам видавати каталоги, проводити розкопки.
— Читала у Віктора Петрова в роботі «Походження українського народу», що українці — не нащадки трипільців. Так хто ж ми — скіфи, хазари, сармати?
— А цього ніхто не скаже. Єдине зрозуміло: належимо до індо-аріїв.
Наталія БІЛОВИЦЬКА,
«Урядовий кур’єр»
Ірина КОВАЛЬОВА. Народилася 1930 року в Дніпрі. Закінчила Дніпропетровський держуніверситет. Чемпіон УРСР та СРСР з вітрильного спорту, ст. лейтенант, командир ракетного катера (в запасі) ВМС СРСР та України. Працювала вчителем у сільській школі, керівником відділу археології Дніпропетровського історичного музею ім. Д. Яворницького. З 1961-го по 2015-й викладала у Дніпропетровському університеті ім. Олеся Гончара. Першовідкривач постмаріупольської (квітянської) та пам’яток зрубно-маївської археологічних культур. Член вченої ради Інституту археології НАН України. Автор численних наукових праць. Доктор історичних наук. 2014 року Ірині Ковальовій призначено довічну державну стипендію для видатних діячів освіти і науки. Потомствена дворянка. По материнській лінії прямий нащадок польського шляхетського роду Костюшків герба «Рох ІІІ», має титул графині.