У потоці сучасної літератури з його глибинами і мілинами, в якому останні переважають, важко зорієнтуватися масовому читачеві. А тут ще й пресловута глобалізація на голови нашого каламутного суспільства та брак моральних гальм…
З-поміж українських видавництв, які вирізняються тематичним спрямуванням своєї продукції, її глибиною і важливістю для оновлення суспільства — київська «Криниця», хоч вона і не найпотужніша за кількістю видань та їхніми накладами. Далеко за межами України відома її Шевченкіана, грунтовні й популярні видання про обшири вітчизняного образотворчого мистецтва на межі двох тисячоліть, серія інших книжок, яку об’єднує тематика «В обороні роду і держави».
З цим крилатим виразом «Криниця» благословила в дорогу до читача цього року і нове видання — антологію поезії «Книга про Батька».
Прискіпливий літературний гурман може подумати: а чому саме про батька? Чому не про матір — берегиню роду? А тому, що антологія української поезії XIX-XXI ст. «Книга про Матір» (упорядник Володимир Чуйко) вийшла у видавництві «Криниця» ще 2003 року. Вона була схвально зустрінута поціновувачами художнього слова, тож, зрозуміло, закликала до продовження доброї справи — виконання в повному обсязі Божої заповіді: «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!»
Упорядник — письменник Володимир Чуйко — працював над новим виданням до останніх своїх днів. А завершував справу вже колектив видавництва. Як згадує його директор — лауреат Шевченківської премії, народний художник України Леонід Андрієвський, йому пощастило бути одним із перших читачів рукопису поетичної антології «Книга про Батька». І наголошує: «Скільки теплих, добрих думок і одночасно трепетних, болючих спогадів у мені вона пробудила».
Антологія української поезії «Книга про Батька», зазначають її творці, видається в Україні вперше. Це видання унікальне в історії української і світової літератури. До нього ввійшли поезії, присвячені батьку та батьківству понад 320 українських авторів XIX-XXI століть. Серед них — класики, зокрема, Т. Шевченко, І. Франко, М. Старицький, М. Шашкевич, О. Олесь, П. Тичина, М. Рильський, Є. Плужник, Є. Маланюк, В. Сосюра, А. Малишко, Д. Павличко, М. Вінграновський, Б. Олійник, В. Симоненко, В. Стус, а поруч із ними — представники молодої генерації української поезії та української діаспори.
Гортаю антологію, заглиблююсь у порухи серця моїх колег і вкотре переживаю разом із ними і вдячність батькам, і гордість за них, і смуток за їхнє страдницьке життя, в якому завжди світила їм провідна зоря: «Аби хоч дітям легше було…». Спасибі їм за те. Ця думка пронизує всі поезії. А часом шле запит батькам у вічність щодо майбутніх доріг.
Скажімо, Іван Франко «В двадцять п’яті роковини смерті Тараса Григоровича Шевченка» з гіркотою констатував і запитував:
Слабі ми, батьку! По Кавказ від Сяну
Слабі, розбиті на атомів дріб!
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
І хто розбудить нашу «правду п’яну»?
То було в березні 1886-го, але, на жаль, не втратило своєї актуальності і через 127 літ.
А хіба ж не суголосні кожному з нас Довженкові слова про свого батька: «З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів, — він годився на все… У виконання вічного закону життя, схиливши сиву голову під північним небом, шапку знявши й освятивши мислі мовчанням, повертаю я прибитий журбою талант свій до нього, нехай сам продиктує мені свій заповіт…».
Олександр Довженко в «Зачарованій Десні» висловив те, що хвилює не одного сина, навіть вибіленого вже сивиною. Батьки приходять до нас у снах і запитують, чи не підвели ми їх та їхніх сподівань на наше майбутнє. І часто дуже болісним буває те видиво, що й спонукає запізно просити у батьків пробачення, як зробив це Олександр Богачук:
…Через відстані літ,
Через всі заметілі
Чую батьковий голос вночі.
Ти пробач мені, батьку,
Пробач і прости…
Ось такі щемні слова знайшли поети, аби возвеличити Батька і слідувати його заповіту. Тож як не подякувати творцям антології за добру справу, а Держкомтелерадіо України — за її підтримку програмою «Українська книга».
Відродження та утвердження споконвічних духовних і моральних цінностей українського народу, навчання і виховання молодого покоління в дусі глибокої шаноби до батька своєї родини, а відтак і високих почуттів патріотизму і гуманізму — саме таку мету має ця книжка, наголошують її видавці. А директор видавництва Леонід Андрієвський додає: «Книга про Батька» — це заповіт перш за все від батьків і дітей нашого найбільш постраждалого від воєн ХХ століття — всім поколінням наступним… І заповіт, і пересторога, і дорогоцінний життєвий досвід».
Важко з цим не погодитися. Тож я закликаю: пройміться тим і своїм серцем.
Микола МАХІНЧУК, письменник для «Урядового кур’єра»