Коли в Україні з’явився рух «Не купуй російське!» (а це сталося у серпні минулого року у відповідь на експортно-торговельну війну, з якої й почала свій явний наступ на нашу землю путінська Росія), більшість українців – через свій характер, менталітет, природні лінощі, якщо хочете – просто не звернули на це уваги. Каюсь, але я теж на етикетки в магазинах майже не зважала, хіба що на дату виготовлення товару та термін його придатності.
Та якщо торішню «дружньо-братню» поведінку РФ стосовно нашої країни з величезною натяжкою ще можна назвати політично-економічними ігрищами, те, що відбувається нині, – аж ніяк. Це вже війна. Причому загарбник, знущаючись над нашими людьми у Криму, не соромиться зазіхати на більше і на весь світ волати, що кримської землі йому мало – дуже хочеться ляльководу, який смикає за мотузочки «зелених чоловічків», проковтнути ще кілька областей. Тож по українській землі топчеться брудний чобіт чужинця, жорстокого загарбника, екіпірованого найсучаснішою зброєю.
Ах, можливо, це чийсь брат чи дядько?! Й треба з ними толерантніше, їх же, таких хороших, нацькувала на нас одна-єдина людина… А їхні власні голови де були, коли ота «одна-єдина» нацьковувала?! Тож, як на мене, толерантність була позавчора. Вчора – байдужість. Сьогодні – вже зрада. Та я не експерт з військових питань і не збираюся нікому тут нічого пояснювати чи доводити – в усіх є очі, щоб не тільки фіксувати картинку, а й по-справжньому бачити, відокремлюючи правду від брехні. Вуха, щоб не тільки чути, але й відрізняти, де факти, а де – російська ідеологічна пропаганда. Зрештою, розум, щоб правильно розставляти акценти, не даючи ворогові грати на власних емоціях, наче на покірній балалайці. А ще, попри оті самі природні лінощі, має бути сила волі, яка й допоможе сказати тверде «ні!» товарам осоружного ворога. І не треба кивати на те, що в когось у Росії живуть друзі, знайомі чи то навіть брат-сестра, а чи й кум-сват з купою інших родичів. Не розумієте чому?
Саме оцей момент – чому ми повинні відвернутися від усіх без винятку товарів російського виробництва – днями намагалася пояснити продавцеві в одному зі столичних магазинів. Причому йшлося не про щось аж надто серйозне – про нитки для вишивки. Якщо кількома словами, то на нашому ринку присутнє муліне французького, польського, німецького, китайського і санкт-петербурзького виробництва. Звісно, найякісніше – французьке, хоч мені подобається і німецьке з польським. Проте останні, трохи виграючи в ціні, програють у кольоровій гамі. Китайське муліне характеризувати не беруся – справи з ним не мала. А ось російське, теж маючи досить бідну палітру і поступаючись решті у якості, «бере» покупця ціною: 20 метрів коштують трохи більше трьох гривень, водночас 8 метрів французького обходиться в більш ніж 7 гривень.
Досить знати математику молодших класів, аби відповісти на запитання «У скільки разів дешевше російське муліне?» та «Нитки якого виробника купуватиме українська пенсіонерка, котра любить вишивати?» Це й зауважила жінка середнього віку, яка стояла за прилавком, принагідно додавши: мовляв, у мене в Росії рідний брат живе, то що, він теж ворог?! Він конкретно, можливо, й не ворог, але так склалися обставини, що нині цей чоловік живе у країні, котра є ворогом для України. І якщо ми купуємо їхнє муліне чи шампунь для волосся, заправляємо свої автомобілі російським бензином, користуємося косметикою, електронікою чи побутовою технікою, виготовленою в РФ, ми тим самим фінансуємо російського солдата, який будь-якої миті може не тільки спрямувати свою зброю на українця, а й не замислюючись вистрілить.
Звісно, відмовившись від російських товарів, ми навряд чи вдаримо по російській економіці дошкульно. Але тут важлива моральна складова – кошти громадян України жодним чином не повинні вливатися в економіку країни-загарбника. До речі, російські товари настільки заполонили наш ринок, всілякими правдами й неправдами маскуючись під імпортні, що треба бути дуже уважним, аби не впустити їх до свого кошика. Тож допоможе штрих-код – вони маркуються в діапазоні 460-469. Їх перелік уже давно є в Інтернеті, підготовлений активістами руху «Відсіч». І дуже добре, що цей рух хвилею котиться по Україні, долучаючи до своїх лав дедалі більше людей: байдужими бути вже пізно. Як і не залишилося часу кивати на уряд, звинувачуючи в тому, що щось не так і не те робиться, Європу чи Америку, сподіваючись на їхні санкції щодо Росії, – не їхню землю захопили і не їхні люди страждають, тож їм поспішати нікуди.
І наостанок. Українці насправді дуже легко можуть обійтися без російських товарів – у нас удосталь свого, причому не гіршої якості. А якщо чогось немає, можна й потерпіти. Важче зробити перший крок – прийняти рішення про такий бойкот. Але, можливо, саме наш спільний бойкот усього російського дасть змогу підняти голову українським виробникам, які досі не могли протиснутись на власний ринок. Зокрема і через росіян. Я для себе вирішила: відтепер не купуватиму книжок, випущених російськими видавництвами, хоч і не мислю себе без літератури. Та якщо ми всі так вирішимо, то хіба це не стовідсотковий шанс для наших – українських – видавництв і наших письменників, які, мов ті бідні родичі, досі були на задвірках у власній країні?!
Лариса УСЕНКО,
«Урядовий кур’єр»