Більшість росіян упевнені, що Крим Україні «подарував Хрущов», а тому, мовляв, не гріх повернути «ісконно» російські території, не рахуючись ні з міжнародним правом, ні з думкою корінного народу, зведеного до національної меншини на рідній землі. Та мало хто знає, що нині російські Смоленськ і Таганрог — це колишні столиці сусідніх незалежних республік. Причому не часів «підкорення Очакова і Криму», а радянської доби.
«Незалежний» уряд пограбованої України
У царській тюрмі народів губернії нарізали не лише без урахування національного складу населення, а й усупереч йому, адже офіційно не існувало ні українців, ні навіть Малоросії, яка іменувалася Південно-Західним краєм Російської імперії. До речі, назва Південно-Західної залізниці, розташованої на північному сході нашої незалежної держави, — донині живий рудимент імперських часів.
Отож, крім суто «українських губерній», наші віковічні землі опинились у складі сусідніх адміністративно-територіальних одиниць, що після повалення самодержавства стали вважати «російськими». Утім, так само, як сучасні великодержавні шовіністи, їхні попередники з Тимчасового уряду теж украй нервово реагували на наміри Центральної Ради добитися незалежності навіть для безспірно українських територій. Як згадував Володимир Винниченко, «від однієї думки, що донецький та херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія однімуться у них, вони забули про свою професорську мантію, про науку, про Установчі збори і виявили суть свого руського гладкого жадного націоналізму».
Доки міністри Керенського воювали проти українців, вигодувані німецьким коштом більшовики розігнали Тимчасовий уряд. За умов, коли Російська держава фактично припинила існувати, Українська Центральна Рада Третім універсалом проголосила УНР та чітко окреслила її межі:
«До території Народної Української Республіки належать землі, заселені у більшості українцями (виділення моє. — В. Ш.): Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь УНР, як щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і суміжних губерній і областей, де більшість населення українське (підкреслення моє. — В. Ш.), має бути встановлене за згодою зорганізованої волі народів».
Погодьтеся, що, на відміну від нинішньої політики сусідів, за якою російська меншість претендує на роль визначальної нації навіть на чужій землі, українці продемонстрували цілком виважений і справедливий підхід до об∂рунтування кордонів своєї держави.
Натомість відповіддю вже червоної Росії став ультиматум Леніна Українській Центральній Раді та проголошення «альтернативним» з’їздом рад, організованим російськими комуністами у Харкові, Української Радянської Республіки у складі РСФРР. Згодом один із більшовицьких лідерів Микола Скрипник визнав: «Тільки спираючись на червоноармійські загони, що прийшли з Петрограда та Москви, всеукраїнський з’їзд рад (у ньому, до речі, взяли участь представники близько 50 рад із понад трьох сотень, створених тоді в Україні. — В. Ш.) мав змогу проголосити українську радянську державу». Ба, навіть більше: дислоковані у Харкові війська довелося силоміць роззброювати через відмову йти боронити більшовицьку владу.
Не дивно, що за такої ситуації захоплення Києва червоногвардійським експедиційним корпусом Муравйова стало пірровою перемогою, після якої уряду більшовиків довелося тікати спочатку до Полтави, згодом — до Катеринослава, де навіть було проголошено «незалежність» Української радянської республіки, і, врешті-решт, до Таганрога. Саме з цієї столиці (до речі, аж до 1887 року Таганрог і Ростов входили до Катеринославської губернії, тому після революції 1917 року їх вважали українськими містами) до Москви відбула «повноважна» делегація «Української Совітської Федеративної Республіки».
Але коли представники України заїкнулися про повернення до Таганрога вивезеного ними до РСФРР «на тимчасове зберігання» золота, коштовностей, грошей, цінних паперів, вилучених під час пограбування банків Києва, Харкова, Полтави, Катеринослава та інших українських міст, Сталін розпорядився: «ЦВК України зобов’язаний залишити Таганрог і Ростов. Досить гратися в уряд і республіку». Навіть офіційний протест керівництва Української совітської держави, в якому зокрема йшлося про те, що «Таганрог — це частина території Української Народної Республіки, і лише населення цієї території може заявити, до якої Радянської Федерації воно бажає належати — до Російської чи Української», керівництво РСФРР проігнорувало.
Референдум по-російськи: «Людей вирізають, як баранів»
Після вимушеного визнання незалежності України російські більшовики розпочали переговори про встановлення кордонів, що тривали з 22 травня по 3 жовтня 1918 року. Українці запропонували керуватися під час розподілу територій етнічним складом населення. Натомість радянська делегація, очолювана болгарином Християном Раковськом, наполягала «на свободном выражении волеизъявления народа» (кожна зі сторін переговорів користувалась своєю мовою чи, точніше, українською та «межнациональным языком общения»).
Здавалось би, цілком демократичний принцип, якби більшовики не поширювали його як на заселені суто українцями землі, так на окремі міста (Одесу, Київ, Харків) і навіть села. Зокрема під час переговорів згадувалась Баламутівка Ружинської волості Київської губернії, селяни якої на сільському сході «попросились до Росії».
Крім того, Раковський безапеляційно заявив, що на Донеччині «большинство населения великорусское и мы предлагаем опросить это население». Варто нагадати, що навіть за даними Всесоюзного перепису 1926 року, в Луганській і Сталінській округах українці становили більшість, в Артемівській і Старобільській — також більшість (72,5% та 89,3% відповідно).
Утім, попри очевидність істини, українські дипломати не сумнівались, що референдум по-російськи покаже кардинально інший результат: «108% неукраїнської людності зі ста душ». Це на практиці продемонструвало «опитування», вже проведене більшовиками у чотирьох окупованих ними повітах на півночі Чернігівської губернії, яку нібито компактно населяли росіяни. Так, 17 червня 1918 року губкомендант Єгоров телеграфував у Київ: «Комісія з Москви проводить анкету серед людності, хто бажає злуки з Московщиною, а хто з Україною. Позаяк населення прагне злуки з Україною, підписи за злуку з Московщиною вимагаються погрозою розстрілу». Ще розпачливіше повідомлення безпосереднього очевидця «більшовицького опитування» старости Стародубського повіту Кибальчича, який, ризикуючи життям, повідомив у телеграмі від 7 липня 1918 року: «Населення в паніці. У занятій більшовиками частині повіту людей вирізають, як баранів».
Саме ∂рунтуючись на такому «свободному волєіз’явленії», подібному до референдуму в Криму, більшовики оголосили російською давню територію Стародубського козацького полку та Мглинського, Новозибківського та Суразького повітів, що нині входять до складу Брянської області Росії.
До речі, аналогічна історія була у Смоленській губернії, серед населення якої, за даними дореволюційних довідників, частка етнічних білорусів становила 56,7%, а безпосередньо у Смоленському повіті — аж 90%. Не дивно, що саме Смоленськ 1 січня 1919 року став столицею новопроголошеної Радянської Соціалістичної Республіки Білорусь. Втім, після проведеного через рік «опитування» не лише Смоленщина стала суто «російською», а навіть у Гомельському повіті частка білорусів дивним чином скоротилась з 74 до 16%! Отож лише прагнення остаточно не втратити обличчя перед населенням Західної Білорусії, яка відійшла до Польщі, не дало змогу перетворити ці землі в «ісконно рускіє».
Своя рука владика
28 листопада 1918 року в Суджі, що колись було сотенним містом Сумського козацького полку, більшовики створили черговий радянський уряд України, заради чого навіть визнали українську належність Суджанського, Гайворонського і Білгородського повітів нинішньої Курщини. Наступним кроком РСФРР стало одностороннє скасування Брестських угод та ухвалення рішення не вважати УНР незалежною державою. Так розпочалася чергова війна совдепії (від російського «советы депутатов») за український хліб і донецьке вугілля, без яких, за визнанням Леніна, більшовицькій Росії було не вижити.
Утім, уже в лютому 1919 року давні українські землі, на яких буквально кілька місяців тому створили уряд «незалежної» УСРР, перейшли до Росії. Крім того, новий очільник радянської України Раковський, який менш як рік тому на українсько-російських переговорах представляв РСФРР(!), офіційно повідомив про відмову на користь останньої від Мглинського, Стародубського, Новозибківського та Суразького повітів Чернігівщини, мотивуючи це «переважанням на цих територіях російськомовного (тобто фактично русифікованого, а не етнічно російського. — В. Ш.) населення».
Не менш промовиста історія створеної за ініціативи більшовицьких вождів Донецької губернії, доля якої викликає асоціації з «подарованим Україні» Кримом, розореним під час війни та депортації татар. Доведений до ручки Донбас теж довелося піднімати за рахунок українських трудових та матеріальних ресурсів, адже не даремно головою Ради Української Трудової Армії призначили Йосипа Сталіна. У вугільних районах, куди масово відправляли примусово мобілізованих «трудармійців», запровадили загальну трудову повинність для всіх чоловіків віком від 18 до 45 років, а самовільне залишення місця роботи вважалось дезертирством і каралось за законами воєнного часу. Величезні кошти уряд УСРР спрямовував на відновлення шахт в Олександрівсько-Грушевському повіті, що змінив назву на Шахтинський, де за царських часів добували третину всього антрациту в Донецькому кам’яновугільному басейні.
Щойно Україні ціною неймовірних зусиль вдалося підняти Донбас із руїни, Росія заявила свої права на «ісконно рускіє» території — Шахтинську і Таганрозьку округи. Варто процитувати висновки, зроблені щодо етнічної належності останньої на основі проведеного у 1923 році «опитування»: «З 72,3% українського населення (годі шукати достовірнішого підтвердження того, хто насправді населяв ці краї. — В. Ш.) розмовляє по-українськи 124 253 особи, що становить щодо всього населення Таганрозької округи лише 44,6%. «Чистих» українців як таких у Таганрозькій окрузі майже нема, а та група, яка показана у графі «українці», фактично є населенням, яке асимілювалося з російським і розмовляє змішаною російсько-українською мовою».
На основі саме такого «наукового об∂рунтування» Шахтинську і Таганрозьку округи в 1924 році передали до складу РСФРР, після чого Донецька губернія УСРР залишилась як без найпотужніших шахт, так і без порту, що давав змогу вивозити вугілля і хліб. Це стало таким ударом по економіці регіону, що, як зазначалось у документах КП(б)У, «існування Донецької губернії за цих умов втратило сенс. У Донбасі слід негайно перейти до системи трьох округ, пов’язаних безпосередньо з Харковом (тодішньою адміністративною і господарською столицею України. — В. Ш.)».
Залишається додати, що коли за даними Всесоюзного перепису 1926 року серед населення Таганрозької округи українці становили 71,5%, а росіяни — лише 21,9%, то у 2005 році вже 89,7% місцевих жителів ідентифікували себе «руськими» і лише 2,3% — українцями.
Великодержавному шовінізму навіть Комінтерн не указ
Недосконалість успадкованого з царських часів губернського поділу територій, лише поглиблену волюнтаристським пересуванням кордонів на користь «старшого брата», засвідчує те, що у 1926 році із 40,3 мільйона етнічних українців, що налічувалися в СРСР, 8,4 мільйона опинились поза межами УСРР. Причому йшлося переважно про компактні етнічні групи, які віддавна жили на територіях, освоєних саме українцями. Насамперед це Кубань і Північний Кавказ, де, згідно з переписом 1926 року, налічувалось 0,9 та 3,1 мільйона наших земляків. Зокрема в Єйському районі було 74 037 українців та 23 568 росіян, у Краснодарському — 102 831 та 18 068 відповідно. До речі, як титульну на цих землях націю перетворювали на «росіян», красномовно засвідчує трагічний факт із життя славетного жителя Єйська українського богатиря Івана Піддубного. Отримавши новий паспорт із прізвищем «Поддубный», простодушний атлет власноруч виправив «о» на «и» й подався у паспортний стіл по правду. Додому чемпіон чемпіонів повернувся аж через 15 діб та без бажання втручатись у «національну політику» російської влади, яка ще досить «лояльно» поставилась до відомої всьому світові людини.
Ще одним регіоном компактного проживання українців був Центрально-Чорноземний край, де за переписом 1926 року загалом налічувалось 1,7 мільйона наших земляків, зокрема на Воронежчині — 1,1 мільйона осіб, а серед 33 волостей тодішньої Курської губернії етнічні українці переважали у восьми.
Проте як справедливо писав Микола Скрипник у статті «Про кордони УСРР» (1928 рік), «ми не могли уявити можливості в нас (в Україні. — В. Ш.) такої впертої, довгої і, треба сказати прямо, бридкої зневаги до інтересів національних меншостей, як до українського населення у Курській губернії, на Таганрожчині, в Кубані тощо. Ніякі економічні міркування, що виходять з погляду зручності зносин, не можуть виправдати того стану, що є в суміжних з УСРР територіях РСФРР з українською більшістю людності».
Фактично йшлося про торжество великодержавного російського шовінізму, який традиційно чутливий до найменших порушень національної «справедливості», коли йдеться про захист прав росіян в Україні, і зовсім байдужий до нахабної русифікації й асиміляції інородців у Росії, навіть якщо це представники «братського українського народу».
Не дивно, що після фактичної анексії Шахтинської й Таганрозької округ керівники України намагалися добитись справедливості через Комінтерн, який у січні 1925 року ухвалив рекомендацію про «приєднання до УСРР суміжних з нею територій, населених більшістю українського населення». Та реакція Сталіна, який уже відчув смак нічим не обмеженої деспотичної влади, виявилась аналогічною до волі Петра І, який після нищівного розгрому на річці Прут змушений був піти на повернення Правобережної України під владу Туреччини. Однак у підписаній тираном угоді ні словом не згадувалося, що українські міста не можна грабувати, людей вирізати чи виганяти на підвладні російській короні землі, а край перетворювати на випалену пустелю, чим із шокуючою навіть азіатів підступністю скористався «реформатор Росії».
З не меншою жорстокістю «вирішив» українське питання «достойний» наступник Петра Великого, який у 1932—1933 роках у буквальному значенні слова виморив голодом українців як в УСРР, так і на Кубані, Північному Кавказі, в Центрально-Чорноземному регіоні й навіть на Поволжі, де, як наприклад у Покровському і Миколаївському районах, частка наших земляків серед місцевого населення становила відповідно 74,9% та 81%. Те саме стосується Північного Казахстану, де зокрема із 28 302 жителів Федорівського району 25 408 були етнічними українцями. Саме ці території та буцімто «рускіє дєрєвні» на них найбільше постраждали від Голодомору чи, за версією російських «істориків», голоду, що «стал общєй трагєдієй всех народов СССР». Після такої чистки дивом уцілілі українці вже масово записувались у росіяни, а через зміну етнічної ситуації сама по собі відпала потреба у виконанні рекомендації Комінтерну та переміщенні російсько-українського кордону в бік «старшого брата».
Вічна тема Донбасу
«Багато товаришів вважали, що Донбас — не Україна, а робітники Донбасу здебільшого не українці. Виявляється тепер, що це цілком невірно: серед гірників майже 3/4? українців», — писав Микола Скрипник, аналізуючи результати Всесоюзного перепису населення 1926 року. Навіть після десятиріч цілеспрямованої чи то «інтернаціоналізації», чи то русифікації південного сходу України цей регіон продовжує залишатись етнічно українським, що красномовно засвідчують результати Всеукраїнського перепису 2001 року, яких ніхто не заперечив. Так, українцями ідентифікували себе у Донецькій області 56,9% населення, Луганській — 58%, Харківській — 70,7%, Дніпропетровській — 79,3%.
Отож залишається тільки дивуватися нахабству лідерів самопроголошених «народних республік», які видають бажане для них за дійсність. Та зрозуміти путінську політику щодо України нескладно, адже без працьовитих «омоскалених хохлів» великої (у значенні російського слова «большой», що значно відрізняється від поняття «великий») Росії вже давно б не існувало. Не гріх нагадати, що у нафтогазоносній Тюмені працюють понад 600 тисяч російських громадян українського походження. Саме переважно їхньою працею освоєно цю далеку землю, пробурено свердловини і побудовано нафто- і газопроводи, що дає змогу економіці сусідньої держави ще триматись на експорті енергоносіїв.
Не менш показові цифри й на Камчатці, Сахаліні, всьому Далекому Сході Росії. Скрізь, де потрібна відповідальна і кваліфікована робоча сила — від порту Мурманська до порту Владивостока, від армії до залізниці, — поза конкуренцією «російські українці». Не менш промовисте й те, що коли за переписом 1989 року в РРФСР налічувалось 4 362 872 українці, то в 2002 році етнічних українців у Росії стало на третину менше — 2 942 961 особа, а у 2010 році — 1 927 988. Навряд чи потрібні кращі свідчення про сутність путінської «національної» політики як у власній державі, так за її межами, що, немов ракова пухлина, потребує постійного розширення заради нового життєвого простору.
ДОСЬЄ «УК»
Микола СКРИПНИК (25 січня 1872 р., Ясинувата нині Донецької області — 7 липня 1933 р., Харків). Український радянський партійний і державний діяч. Активний організатор жовтневого більшовицького перевороту 1917 року в Петрограді. З березня 1918 р. — голова Народного секретаріату (першого радянського уряду України). Один із засновників КП(б)У. Працював на посадах наркома внутрішніх справ УСРР, наркома юстиції, генерального прокурора України. У 1927—1933 рр. — нарком освіти УСРР. Один з ініціаторів українізації в УСРР.
ДОВІДКА «УК»
Комінтерн (Комуністичний інтернаціонал) — міжнародна організація комуністичних партій. Заснована 1919 року в Москві за ініціативи Володимира Ульянова (Леніна) для координування дій світового революційного руху.
Із середини 1920-х років керівництво СРСР використовувало Комінтерн для так званої більшовизації комуністичних партій. Він був інструментом впливу на комуністичні партії та організації в інших країнах.
Організацію розпустив у 1943 році Сталін на вимогу союзників СРСР по антигітлерівській коаліції — США і Великобританії.
УСРР (Українська Соціалістична Радянська Республіка) — офіційна назва України у складі СРСР. Її використовували до 1937 року, коли після прийняття так званої сталінської конституції запровадили абревіатуру УРСР (Українська Радянська Соціалістична Республіка).
РСФРР (Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка) — офіційне найменування Росії у складі СРСР, де їй належала провідна роль. Назву використовували до прийняття сталінської конституції 1937-го, після цього запровадили абревіатуру РРФСР (Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка).
Ми в Google+